Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Вартовий опускає запинальце, мабуть, втішений, що так пожартував, і більше не підходить. Тупцюється по коридору сюди й  туди.  Андрій вже  починає за  нього забувати. Під ложечкою ссе  докучливе бажання закурити, справді закурити. Пекельне бажання закурити!  Нагадав, вражий син!.. І ходить там  собі.

Вартовий  ходить,  як   маятник.  Аж  ось   вартовий  зупиняється біля   дверей... Несподівано  просувається попід запинальце рука  з чимось, а строгий голос каже:

— На... Кури... Та не  дуже  дими... а то валитиме з віконечка дим, як  з комина...

В руці шматок газети, в газеті  махорка і пучка сірників... Вражений, Андрій бере  те все, рука  щезає, а голос з-за запинальця глухо  каже:

— Там  і тертушка є...  Смали... Гм... «Не  знаю»...

Дійсно, в махорці є шматочок тертушки, відламаної від коробочки.  Андрій навпомацки  віддирає шматок  газети, скручує грубу  цигарку й  закурює... Сірник тримає в  руці, доки  він   не   догоряє  до  самої пучки,  —  розглядає  своє житло... Нічого житло. Сірник  гасне, а  в  очах  ще  стоять сірі  голі  стіни такого собі  цементного ромба. Можна було б  сказати, що  це  домовина або  мавзолей, коли б  у кутку не  було  параші, а  головне — коли б  Андрій так  добре не почувався в цьому мавзолеї. Колись, як  він  сидів цілий рік у камері самотнього ув’язнення, він  ні за чим  так  не тужив, як  за  людьми, і нічого так  не  хотів, як  того, щоб  нарешті вийти зі своєї «мишоловки» і з тими людьми побачитись, не важно, з якими, аби  лише то були  люди... Мабуть, на  такій підставі й цей  карцер побудований... Тепер навпаки — він хотів   самоти. І він  має   самоту...  Андрій курить  і  якийсь час  думає про  вартового... На  серці робиться тепло... Кров швидше пробігає в  жилах, і на  душі  лагідніє — то  повертається захитана й  розтрощена віра  в  людину... так, ніби з-за хмар   піднімається сонце...  Найдорожчий  скарб,  що людина має, — це віра  в себе  і в собі  подібних! Принаймні на  цьому все  життя трималася Андрієва душа, і він  в цьому саме  тепер переконується.

Епізод з вартовим та  з цією махоркою на  нього діє, як сонячний  промінь. Він  так  діє, як  рятівний хімікалій на зіпсовану,  зів’ялену фотографічну  платівку,  викликаючи забуті, загублені риси, воскрешає їх, підсилює, скріплює... І  ось  образ відтворено... Серце стає  на  місце, на  ту тверду основу, на  якій воно стояло.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як  можна збавити час  в карцері? Відомо, що  в суворій ізоляції люди божеволіють від  нудьги, відомо, що  з камер самотнього ув’язнення юнаки виходять лисі  від  тієї  самої нудьги, від безділля, від відчаю самотності, від муки монотонності, коли час, здається, зупинився й  не  йде.  А надто в отакім от карцері, в темряві, коли людина уподоблена до живцем похованої... Але як то смішно, як на Андріїв погляд! Як  можна збожеволіти в  карцері? Він  зовсім не  відчуває тягаря часу  й не журиться тим, що  попереду так  багато днів і  ночей, залитих темрявою, що  його  житло ізольоване від світу  й закрите залізними дверима. Навпаки, саме  цим він задоволений.

Він  тільки турбується, щоб   не  прийшли й  не  забрали його  звідси, не  нарушили його  спокою, не  обірвали його дум, не  відібрали від  нього блаженного марення,  такого яскравого, такого барвистого, в  якому життя, втрачене, а тепер відтворене силою уяви, набуває особливого блиску й особливого звучання...

Спочатку це була нездиференційована вогненна веремія, хаос.  Потім Андрій зринає з того  хаосу  і намагається його здиференціювати, думати про  різні  речі  окремо, упорядкувати  все, відчути й пережити все по порядку — життя у всіх його  проявах...

Але насамперед, зринувши з хаосу, він намагається думати про  справу. Він має змогу  тверезо все обміркувати. І от він обмірковує. Становище його  безнадійне, бо теза  про  те, що з цієї  тюрми немає виходу, занадто переконлива й реальна. Але це його  й не турбує, його  турбує  інше. Для  нього боротьба тут зводиться не до проблеми вижити. Коли він  говорив тоді  свої  слова Давидові, він  говорив їх не  марно, а з самої глибини душі, з самих основ свого світорозуміння... І от  в першій турі він переміг. Але що буде далі? Ясним є, що слідчі хочуть  зробити голосну справу, хочуть  зліпити організацію великого масштабу, сподіваючись поробити на тому кар’єру. І в цьому зацікавлена низка осіб, в тому  числі, може, й усе керівництво цього обласного управління. І вони до цієї  мети йтимуть неухильно, схочуть за всяку ціну  вжити заходів до цього Андрія з  найбільшим ефектом. Як  розвиватимуться події  далі? Що вони будуть робити? Самозрозуміле, що вони не  зупиняться ні перед чим. Самозрозуміле, що, не  добившись наслідків всіма попередніми методами, вони доберуть інших. У них  там груба  течка «справи», чимось напакована. Мабуть, вони стануть на  шлях провокації,  фальшування, підтасовування, використання  «очкарів», тобто підставних свідків, спеціально натренованих  для  цього. Вони мають робити справу...

Раптом  Андрієві приходить  в  голову, що,  називаючи різних  знайомих,  слідчий  весь   час  обминав  деякі імена, які, здавалось, він  мусив би  називати в  першу чергу. Так він  обминав ім’я... Катерини. Чого він  обминав ім’я  Катерини?.. Під  серцем тоскно щемить, він  пригадує з  усієї давнішньої практики, що  слідчі, як  правило, уперто обминають імена провокаторів, щоб  їх не  здемаскувати... А так само обминають тих, хто  дійсно вмішаний до справи, щоб не  зорієнтувати  свою жертву і не  дати  їй  змоги виробити план оборони. Тримати весь  час  жертву в  стані незорієнтованості, в стані внутрішньої паніки — це основа тактики слідчих. А ось  жертва пуститься берега з відчаю й у сліпому шуканні порятунку видасть все  те, чого  слідчі  не  знають, що  їм не  відоме, але  потрібне. Але...  Знову «але».  Якщо це правда, то  тоді  чому  слідчий назвав імена братів? Якщо ж котрийсь із них  зрадив... Значить, це припущення не вірне. Не  вірне в першому разі, себто що  слідчий обминає імена (слово «провокаторів» не повертається в Андрієвій голові по відношенню до своїх  братів та Катерини, і він тільки зітхає), бо інакше б він мусив мовчати. Не  вірне і в другому разі, бо коли слідчий обминає імена спільників, то він  би не мусив називати імена братів. Але  стій!  — ці  дві  речі  виключають же  одна  одну!  (По нервах іде  гаряча хвиля.) Якщо хтось  із братів дійсно зрадив його, то  тоді  слідчий ні  в якому разі не мусив називати їхніх імен! Андрій хапається за цю думку й не  хоче  з нею  розлучитись. Він  приходить висновку, що вірнішим буде  таке:  слідчий хоче, щоб  Андрій завербував до організації своїх  братів, бо тоді, допіру, буде  організація мати  справді солідний,  військовий  вигляд!  Помалу,  по довгому роздумуванню Андрієві починає  здаватися, що  в цій  установі взагалі немає логіки, яку  б він  міг  зрозуміти й устійнити. Немає ніякої закономірності. Тут якась окрема, чортяча логіка, нелогічна логіка, і згідно з тією  нелогічною логікою тут  все  можливе... В  кожному разі  він  не  мусить поспішати робити поквапливі висновки...  Принаймні  він чув  десь, що  стукачів і сексотів теж  тут  не  щадять і, коли це  вигідно, «вербують» їх, саджають, б’ють, розстрілюють або засилають без жодних сентиментів. Навіть більше! — тут діє  принцип, як  ніде, — «мурин зробив своє діло  — мурин може йти  геть».  Тому  всякі свідки, які  знають механіку цієї «фабрики-кухні», небажані, їх невигідно залишати живими, й тому   їх,  як   правило,  знищують після  використання... Отже... Коло  обертається до  початку, до  вихідної точки, піддаючи раптом пояснення,  чому   саме   слідчий називає імена братів і домагається їхньої вербовки... Рятуючись від цієї  болючої й страшної думки, Андрій пригадує, як слідчий робив натяки на  «солідних людей», і думає, що  ці  натяки саме  його  братів і не стосувалися, це він сам вигадав... Після довгих міркувань, припущень,  тривожних здогадів Андрій нарешті приходить до твердого висновку, що  він   нічого не    знає і  що  він  мусить намагатися  все  взнати, але  не вигадувати самому, пустившись берега. Адже він ще не бачив жодних документів. А слова й шантажування — це  метода, й тут треба бути  на  все  готовим. Не  датись заплутати себе, а надто не  заплутатись самому. Спокій.  Нічого не  може бути  страшнішого, не  може бути  згубнішого, як  моральна паніка. Звідки знати,  як   поснована ціла   інтрига, й  чого слідчі  кінець-кінцем  хочуть, і що  їм  ще  прийде в голову, і яке  буде  місце окремих людей в  цьому, і де  початок всієї справи, а де буде  її кінець?

Дійшовши  цього висновку,  Андрій зробив  тверду постанову: добиватися згідно із законом за всяку ціну  обізнання  з  матеріалами «справи». Добиватися  згідно із  законом очних ставок з усіма  тими, хто свідчив чи  буде  свідчити на нього. У наслідку — справа буде до кінця ясна і він знатиме, що  йому робити.

Зробивши цю  постанову, Андрій посміхнувся про  себе:

«Який ти  все-таки дурень!  Так, ніби те  все  від  тебе  залежить!  Коли ж  методика слідства зовсім інша  й  не  на  те направлена, щоб  ти  міг  боронитися. Логіка, яка  тут  існує й про  яку  тебе  так  добре «поінформовано», геть  виключає все  вище ухвалене!»

Після того, зітхнувши, Андрій облишив сізіфову працю й  більше до  неї  не  повертався. Життя йому готує   багато несподіванок, але  передбачити  їх, як   і  виключити,  поза його  волею. Він  лишає собі  віру  в те, в що  вірить, а решта може бути собі, як хоче.  Головне — не дати  ту віру погасити. Якщо ж вони всі  її погасять... Якщо погасять...

Але  от саме  цього й не  може бути!

Ось  саме  це  й є головне.

Решта — єрунда все.