Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Може б, краще було, коли б  він  пішов по  лінії   найменшого опору — прийняв філософію литвинових тощо й пішов по їхній  стежці?.. Або вкоротив життя самогубством?.. Та він згадує слова, сказані Давидові, його  власні слова, — й так, як  потопаючий намацує одчайдушно ногами плавинку — маленький і хисткий, але  рятівничий ґрунт, — так  він намацує ті слова й  стає  на  них, як  на  плавинку. Він  спирається на  них... Він  мобілізує всю  свою віру  й  всю  свою волю й  розпачливо, уперто кричить своїй душі, наперекір усьому.

«Не  може бути!»

Він  кричить наперекір усьому, намацуючи ґрунт, як  потопаючий, — бо як  він  повірить у те страшне, то все  впаде з грохотом, як  у того  Петровського, і він  піде  на  дно.

Обчухрана вершинка його  душі мечеться в агонії... Вона тримається на волосинці, на тонесенькій волосинці від краху. Тим  крахом є протокол, що  лежить он на краєчку столу, завжди готовий до його  послуг — лише злегка повести рукою під  ним — і все... І одна  агонія мине, але  — прийде інша. Хоч  зламаному й лежачому вже  все  одно. Як  все  одно вже було  тому, хто  завис на  осиці.

Напруга діходить до останньої межі.

«О,  вони  намацали,  вони  намацали  пружину його душі!»

Несподівано конвеєр став.

Конвеєр став.  Зупинив його  Андрій. Це  сталося раптово й непередбачено.

Коли Андрій сидів на своєму проклятому стільці, мліючи  від удару, що  його  завдав Сафигін, і був на  тонесенькій ризикованій грані від божевільного, безрозсудного вчинку, а Сергєєв його  підганяв до того  своїм злорадним — «Ну?!» — нагнічуючи безупинно на  його  знесилену волю, коли вершинка і так  ось-ось мала зломитися, — до кімнати увійшов Великін. Увійшов рішучими кроками.

— Ну, як  він?  — запитав Великін громовим голосом, аж Андрієві вдарило в скроні.

— Та  мовчить гад...

Очі  у  Великіна викотилися,  як  у  бика. Він  ступив до Андрія, заскрипів зубами й гримнув несамовито:

— Встать!

Андрій  відчув,  що   його  воля  підпорядковується.  Господи! Від цього стало страшно... Його воля... Його залізна воля — вже  не його!.. Похитуючись, Андрій покірно звівся, хоч  хтось  всередині одчайдушно намагався втримати його на  місці. Але  він  звівся... Він  стояв і дивився на  Великіна згори вниз, бо  Великін був  набагато нижчий за  нього, дивився, а сам  з острахом вслухався до свого нутра... Великін тіпався весь  від люті  й кричав йому в обличчя... Він  кричав найобразливіші слова... Він  громадив на  купу  лавину своєї лайки... Дедалі — дужче... Але  те  все  до  Андрія як  слід  не доходило... Великін сатанів, бризкав слиною, крутив своїми викоченими очима... І раптом та вся  громова злива шарпнула  Андрієву душу, сягаючи до  самих глибин: дійшовши до самого вершка свого шалу, вивершуючи Монблан нагромадженої похабщини, Великін завищав на  найвищому регістрі  і раптом закричав те, чого Андрій ніколи не сподівався. Він, задихаючись, вигукнув:

— І мати твоя  б...

— І батько твій  б...

— І брати твої  б...

— І сам  ти б... кров!.. — відхаркнув і з усієї  сили плюнув Андрієві в  обличчя.  Андрієві потемніло  в  очах.   Він   весь затрясся. Кров ударила в  очі, і  вся  втрачена, несамовита його  сила струснула всім  його  єством, воскресши на  мить. Він  бентежно шарпнув стілець і з усього маху вдарив Великіна наосліп... Великін встиг обернутись, і удар  прийшовся вздовж спини... Бідолаха розпростерся на  підлозі, вдарившись обличчям об  плінтус... Сергєєв шарпнув за  шухляду стола й вихопив браунінг...

«Застрелить», — майнула думка в Андрієвій голові, але він  випростався назустріч, весь  тремтячи від  дикого, бентежного гніву  й тримаючи стілець, від якого відлетіла ніжка. Він  не  здавав собі  справи, він  не  пам’ятав себе, клекотів і  тіпався весь, як  божевільний, спостерігаючи, як  Великін намагався  звестись  і  не  міг, оглушений,  з  розбитим  об плінтус обличчям...

У цей  час  стукнули двері  й увійшов Фрей.