Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дні  десь  спливають, але  Андрій не  знає, скільки їх минуло. Він  уже  думає, що  це  буде  тривати вічність, аж  поки він  не  випариться звідси, не  щезне якимось чудом, силою своєї  уяви,  своєї  віри   в  прекрасне,  своєї волі   до  життя й цвітіння, нарешті, втручанням якоїсь сили втраченого й до  болю любленого світу, що  однієї миті  розсуне ці  стіни, рятуючи свого фанатика, і... вранці прийде варта  змінятися, відкриє двері  й побачить порожній цементовий ромб.

Андрій посміхається — як  шкода, що  минув вік  чудес, вік   чаклунів  і  характерників... Але  одне   «чудо»  все-таки йому приступне — чудо  втечі  з цих  мурів  душею, чудо  абстрагуватися від  них.  Минають «перевірки» через підняття сукнини у віконечку, зміняються вартові, відбуваються раз на день  візити до умивальні, де Андрій утирається брудним рукавом, — і знову наступає темрява, а в тій темряві зацвітає втрачений світ.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Хвилі Ворскли і місячне сяйво на  них.  Скрип уключин, і мерехтіння весел під місяцем, і блиск крапель, що  срібними  ланцюжками спадають з весел на  малахітову поверхню. В імлі  травневої ночі, в серпанку легеньких туманів річка стала  безмежною, як море, і вони по ній  пливуть... Вони відбилися від гурту галасливої, дзвінкої, безжурної молоді, що святкувала троєцький день  на  річці, на  човнах, на  зелених травах, на вкритих деревами й квітами сонячних берегах, — вони відбилися й  пливуть самі  собі, крізь місячне сяйво, крізь серпанки туманів — Микола веслує, Сергій на стерні, Михайло меле  якісь нісенітниці, а він  — Андрій — опустив руку  у воду  й  дивиться на  замріяний Катеринин профіль. Вода  дзвенить біля  руки, а їй вторить серце... Вони щойно скінчили пісню, й луни стрибають ген-ген далеко по  річці, по невидимих дібровах і гаях, між будівлями монастиря, що маячить на  горі, дістаючи трьома банями  місяця. Старші брати єхидно кепкують з  Андрія, «на  здогад буряків», але то  так, щоб  жартувати, бо  їх безперечно  беруть завидки... Бо  якщо вони сидять в цьому човні, а не  лишились там, з галасливою юрбою, то  саме   тому, що  тут  сидить Катерина.  А Катерина сидить тут  тому, що  тут  Андрій. А Андрій наймолодший, і шкода, що  така  гарна дівчина так  в нього безтямно закохана. Андрій про  це знає, як знає й про  те, що брати все-таки бажають йому щастя й кепкують тільки для того, щоб  їх обох  підбадьорити. Щоб сказати те, чого  двоє здурілих самі не сміють собі сказати... Але таких речей зовсім не  треба говорити. Коли серце зацвітає вогнем, коли груди розпирає мимовільна радість від одного тільки погляду, від однієї тільки риски обличчя, видної в  профіль, від  однієї тільки думки, що  хтось  тут  сидить зовсім близько, такий безмежно дорогий і такий любий, — тоді слова бліді й зовсім зайві. Не  треба. Нехай так  пливе човен, нехай він  кружляє в  місячнім сяйві, й  нехай кружляє й  тремтить божевільне серце в припливах ніжності, смутку, надій, тривоги, чекання чогось недосяжного й не  по-земному прекрасного...

Вони пливуть, гойдаючись на  хвилях, і  срібні зірочки капотять з весел в малахітову безодню...

На  шістнадцятий день  Андрія забрали з карцера. Андрій би не знав, що це був день  шістнадцятий, так  добродушний простяк вартовий його  поінформував зітханням:

— Ну-ну... Аж  шістнадцять днів  висидів, а чотири, мабуть, збавили... Зараз підеш нагору!

Дійсно, скоро прийшли аргати й  забрали Андрія. Андрієві  було  шкода покидати ці чотири такі  тісні  й такі  в той же час  просторі стіни, коли він  побачив, що  його  повертають  «до  життя», і подумав, що  його  там  чекає. Ця  милість була  насильством, укравши в нього зароблених чотири дні спокою.

За ці шістнадцять днів  самоти, замість вимучитись, Андрій  тільки зміцнів фізично й  зміцнів душею і  тепер ішов «нагору» досить бадьорий.  Лише мружив очі  від  денного світла та злегка заточувався, бо від того  світла й від незвичного руху заверталася голова.

— Ну-с... — промовив Великін чемно, занадто чемно: —

Сідайте.

Під  серцем занудило. Ах, благословенний  карцер!..

Андрій зрозумів, що йому  не буде пощади, коли починає, та ще  так  чесно, розмову Великін, той, кого він  так  гарно перехрестив шістнадцять днів  тому.  Хоч цього вже не видно по  Великіну — жодних слідів, як  не  видно наслідків того хрещення й в голосі, ніби  не видно. Проте Андрій добре  знав цього чоловіка і його  психіку. Ласкавий тон  — це  зловісна прелюдія. А може, тому  це, що  в кімнаті присутній Фрей і нач.  Н-ського району Сафигін? Всіх їх четверо — четвертим був  Сергєєв.

— Ну-с, — вів  своє Великін. — Так, може, ви  нарешті підпишете протокол, а? А разом і протокол про  закінчення слідства на  підставі статті  200-ї, а?

Андрій тихо,  але  категорично  попросив  «справу» для ознайомлення.  Він   «нічого  не   має   проти  підписування протоколу про  закінчення слідства», але категорично проти протоколу зізнання, а  тому, посилаючись на  закон, на  ту саму  статтю 200-ту, він вимагає «справу» для ознайомлення. Це  його  право.

Великін  здивувався,  всі  інші  зробили  іронічні  міни.

А тоді  Великін зайшовся реготом:

— Юристом вже став!!! Зараз-зараз ти дістанеш справу...

Аякже!.. Ах ти  ж!