Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Сад Гетсиманський

А вечорами — хвилююче чекання десь в комишах, в становищі нерухомого стовпчика, й обертання головою на  всі боки — зі степу  летять качки на озера, й схвильоване серце стежить за ними пильно — як  вони пролітають проти зорі, як  вони «плетуть лапті» на  червоному тлі  неба над  водою, готуючись сісти, як  вони пливуть по  дзеркальній поверхні, тягнучи дві лінії  по  воді, немовби тими лініями запряжені, везуть  зорю в густі  комиші. Зоря меркне й меркне... Скоро тільки чути свист крил над головою та жигають комарі чимдуж в усі відкриті місця — в чоло, в шию, в руки, в продерту латку на  спині... Над   озеро приходить ніч,  і  мисливцеві вже  нема чого  робити, хіба  що  ще  слухати всім  єством, як обертається навколо світ, і прикидати по  зорях, в який бік йому стелиться шлях додому...

І такі  ж чудесні блукання по  луках  надворсклянських... Плавні, плавні, і ліси  очеретів, і «лисиці» на  них  гомонять з вітром і  сонцем... Глибокі саги, обставлені очеретяним муром, з білими й жовтими зірками водяних лілей, з зеленими кружальцями латаття; бистрі протоки між  кількома річищами Ворскли; мілкі броди, вигачені по дну хворостом і  глицями... Глибокі чорториї на  крутих заворотах течії, в яких так  гарно купатися... І гарно бродити по  мілинах розливів, вкритих списами трилисника, спостерігати, як утікає геть  риба, торкаючи стебельця, пильнувати качині табунці, що  утікають ще  швидше, ніж  риба... А тоді  пливти човном попід задивленими в воду дібровами, слухати шум  водопадів біля   водяних млинів.  Курити  з  привітними  й  лагідними людьми: геть  обдертими,  немов старці, старими й  молодими рибалками, такими одвертими й  простими, як  синє небо, з худими й бронзовими (аж  чорними) обличчями — з обличчями індуських дервішів і з таким же  філософським настроєм у душі;  розпитувати дорогу в білих  мірошників, а потім переконуватися, що то люди  знайомі тобі й прекрасно знають, що  тобі  дорога й так  добре відома... Для  втіхи  маленьких пастушків, на їхнє  спеціальне замовлення, стріляти в пеньочок або  в підкинену ковіньку... Дивитися годинами в прозору глибінь, бачачи в  ній  здвоєний світ  — той, що існує під  водою, й  той, що  над  водою, відображений «догори  ногами»... Заходити в убогу  халупу  на  крутому березі під  лісом до знайомого дідуся... Ось  він  сидить зігнувшись і  в’яже ятерину. Йому вже  сто  років, він  білий, як  лебідь, в традиційній полотняній сорочці й таких же штанях, ще  й широченних, як  ті штани запорозькі. І така  ж полотнянобіла  голова в нього: сива чуприна, сиві  брови й  сиві  вуса. Він  розіслав своїх  синів і дочок по  всіх  світах  — щоб  вони ті світи здобували, щоб  ті світи будували, — а сам  лишився, всіма забутий. Але він  не нарікає, не скаржиться, не зітхає. Він   собі   в’яже ятерину. Коли  приходить Андрій, старий радіє йому як  синові й  зворушливо клопочеться, щоб  чимось почастувати... Та  тільки в  старого нічим частувати, крім доброго слова. Але Андрій, власне, по це й приходить, все  інше він  має  з  собою... Наваривши  чаю  в  глиняному горщику й  розіклавши на  розстеленому рушнику все, що мають, вони подовгу сидять на  спориші перед хатиною й дивляться на зелено-фіалкові луки... Дідусь  помалу розповідає  про  світ, що  колись був  молодим, а тепер старіє разом з ним... Його розповідь проста й саме  тим  зворушлива. Він розповідає про  підглянутий ним, про  підслуханий той  світ, про  який не  вичитаєш в книгах. Про вільний Божий світ, непідлеглий  нікому,  «навіть самому  цареві». В  дідусевій душі той світ відбився, як на особливо чутливій фотоплівці, зберігши деталі, багатьом неприступні й незрозумілі... А без тих  деталей — світ  не  світ, лише нудна його   карикатура. Дідусів світ  яскравий і смисловий. Найменша билинка для нього має  душу  й  мову, свої  радості й  печалі. Найменша кузка для  нього позначена перстом Божим,  і  він  про  неї може  розповідати  прекрасні  легенди  —  можливо, навіть він  їх сам  творить. Найменше явище в  природі для  нього сповнене глибокого смислу й незбагненної  величі. Дідусів світ   —  світ   прекрасного,  Божеського призначення,  світ сонця й радості, світ  любові й терпимості, світ, де людина велика й поза Божою волею недоторкана... Де найбільшим злом є наступити ногою кузку, тобою не  сотворену... Тому він  бере  бедрика на  долоню й  тримає його   проти сонця, щоб  він  полетів. «Ну  ж, лети-лети!»  І через те  дідусеві так тяжко й  так  не  хочеться цей  світ  покидати, хоч  він  всіма й забутий, покинутий, одинокий. І вбогий, вбогіший, аніж кузка... Ніхто його  отак   не  візьме на  долоню й  не  скаже: «Лети-лети!»  Але  він  того  й  не  потребує. Він  тримається, як  патріарх, як  володар землі, й неба, і цих  лук, хоч  нікому це  навіть не  приходить в голову — визнати за  ним такі прерогативи. Але  хіба  те має  значення?..

Дідусь  в’яже ятерину, як  та Парка тче  нитку людського життя... Але ця ятерина всього тільки на карасів. Проводжає дідусь  Андрія так, як  і того  бедрика.

Пригортає його  тремтячою рукою за плечі, посміхається в очі  й каже: «Ну, йди, йди... З Богом!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Карцер стоїть, замкнувшись тісним ромбом, як показник людського безглуздя, як  доказ, що  світ  таки старіє, але  не дідусів  прекрасний світ  старіє, а інший світ, про  існування якого дідусь  навіть не  припускав. Світ  злоби й зненависті, й  тому  приречений на  передчасну старість, через отруйну злостивість неповноцінних.  Але  світ   злостивих  все-таки безсилий проти світу  ясних серцем і гордих.

Людській душі і в карцері добре. Бо можна її відібрати від світу, але  не  можна відібрати світу  від  неї.  Це  неможливо, поки та душа  жива.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дні  десь  спливають, але  Андрій не  знає, скільки їх минуло. Він  уже  думає, що  це  буде  тривати вічність, аж  поки він  не  випариться звідси, не  щезне якимось чудом, силою своєї  уяви,  своєї  віри   в  прекрасне,  своєї волі   до  життя й цвітіння, нарешті, втручанням якоїсь сили втраченого й до  болю любленого світу, що  однієї миті  розсуне ці  стіни, рятуючи свого фанатика, і... вранці прийде варта  змінятися, відкриє двері  й побачить порожній цементовий ромб.

Андрій посміхається — як  шкода, що  минув вік  чудес, вік   чаклунів  і  характерників... Але  одне   «чудо»  все-таки йому приступне — чудо  втечі  з цих  мурів  душею, чудо  абстрагуватися від  них.  Минають «перевірки» через підняття сукнини у віконечку, зміняються вартові, відбуваються раз на день  візити до умивальні, де Андрій утирається брудним рукавом, — і знову наступає темрява, а в тій темряві зацвітає втрачений світ.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Хвилі Ворскли і місячне сяйво на  них.  Скрип уключин, і мерехтіння весел під місяцем, і блиск крапель, що  срібними  ланцюжками спадають з весел на  малахітову поверхню. В імлі  травневої ночі, в серпанку легеньких туманів річка стала  безмежною, як море, і вони по ній  пливуть... Вони відбилися від гурту галасливої, дзвінкої, безжурної молоді, що святкувала троєцький день  на  річці, на  човнах, на  зелених травах, на вкритих деревами й квітами сонячних берегах, — вони відбилися й  пливуть самі  собі, крізь місячне сяйво, крізь серпанки туманів — Микола веслує, Сергій на стерні, Михайло меле  якісь нісенітниці, а він  — Андрій — опустив руку  у воду  й  дивиться на  замріяний Катеринин профіль. Вода  дзвенить біля  руки, а їй вторить серце... Вони щойно скінчили пісню, й луни стрибають ген-ген далеко по  річці, по невидимих дібровах і гаях, між будівлями монастиря, що маячить на  горі, дістаючи трьома банями  місяця. Старші брати єхидно кепкують з  Андрія, «на  здогад буряків», але то  так, щоб  жартувати, бо  їх безперечно  беруть завидки... Бо  якщо вони сидять в цьому човні, а не  лишились там, з галасливою юрбою, то  саме   тому, що  тут  сидить Катерина.  А Катерина сидить тут  тому, що  тут  Андрій. А Андрій наймолодший, і шкода, що  така  гарна дівчина так  в нього безтямно закохана. Андрій про  це знає, як знає й про  те, що брати все-таки бажають йому щастя й кепкують тільки для того, щоб  їх обох  підбадьорити. Щоб сказати те, чого  двоє здурілих самі не сміють собі сказати... Але таких речей зовсім не  треба говорити. Коли серце зацвітає вогнем, коли груди розпирає мимовільна радість від одного тільки погляду, від однієї тільки риски обличчя, видної в  профіль, від  однієї тільки думки, що  хтось  тут  сидить зовсім близько, такий безмежно дорогий і такий любий, — тоді слова бліді й зовсім зайві. Не  треба. Нехай так  пливе човен, нехай він  кружляє в  місячнім сяйві, й  нехай кружляє й  тремтить божевільне серце в припливах ніжності, смутку, надій, тривоги, чекання чогось недосяжного й не  по-земному прекрасного...

Вони пливуть, гойдаючись на  хвилях, і  срібні зірочки капотять з весел в малахітову безодню...

На  шістнадцятий день  Андрія забрали з карцера. Андрій би не знав, що це був день  шістнадцятий, так  добродушний простяк вартовий його  поінформував зітханням:

— Ну-ну... Аж  шістнадцять днів  висидів, а чотири, мабуть, збавили... Зараз підеш нагору!

Дійсно, скоро прийшли аргати й  забрали Андрія. Андрієві  було  шкода покидати ці чотири такі  тісні  й такі  в той же час  просторі стіни, коли він  побачив, що  його  повертають  «до  життя», і подумав, що  його  там  чекає. Ця  милість була  насильством, укравши в нього зароблених чотири дні спокою.

За ці шістнадцять днів  самоти, замість вимучитись, Андрій  тільки зміцнів фізично й  зміцнів душею і  тепер ішов «нагору» досить бадьорий.  Лише мружив очі  від  денного світла та злегка заточувався, бо від того  світла й від незвичного руху заверталася голова.

— Ну-с... — промовив Великін чемно, занадто чемно: —

Сідайте.

Під  серцем занудило. Ах, благословенний  карцер!..

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 55. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи