Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— А-а!.. Це  та?..

— Так.

Гаряча  хвиля  туманить мозок.  Він   не   годен  логічно думати. Хтось насторожений і чуйний каже: «Це  вони провокують!  Обережно!  Вони зумисне про  це  говорять!  Вони знають пружину твоєї душі, й щось комбінують, і зумисне говорять про  це...  Обережно!» Але те все заливає гаряча хвиля — хвиля болю, протесту, кричущої туги від неймовірного припущення: «Катерина?!»

Щось там  у  справі є  таке, що  може геть  його   розпорошити й  усьому покласти край. Що  то  за  папери? Що там  зроблено?.. А там  щось зроблено... Щось десь  діється, готуючи йому  удар,  несподіваний  і  неуявний.  Не   може бути...  Це   вони  провокують... Він   пригадує останню  зустріч, Катеринині очі, повні сліз, і в той  же  час  розгубленість...

В  гарячковім мозку гойдається самотня вершинка на опаловім тлі  неба... Голова його  хилиться під  нестерпним тягарем...

«Не  може бути!»

Він примирився з можливістю зради братів; він не вірить в це, але  примирився, й, захищаючи себе, свою душу, він захищає їх, пам’ять про  них.  Але це б була крапля, яка  може його  геть  зломити...

...Самотня вершинка вібрує в останньому божевільному напруженні...  Помалу  заспокоюється  й  стоїть,  як   чорна свічка, скорбна  й  випростана,  чекаючи нового  шквалу... Чекає...

«Не   може  бути», —  говорить  хтось   із  сльозами  безнадії.

А  Сафигін  дивиться на  Андрія, примруживши очі, й убивче посміхається. Вивчає Андрієве обличчя. І так  само посміхається Сергєєв. «Щось вони мають! Щось вони мають у своїх  руках  справді таке, від  чого  всі  його  змагання можуть  стати марними і намарне піде  його  кров, його  вогонь і розтрачена сила».

Андрій чекає, що  вони будуть  говорити. Він хворобливо хоче  знати, що  ж там  таке  ж.  Чим же  напхана та  тека, що помітно набрякає. Вона ще  грубша стала відтоді, як  він  її бачив востаннє. Що там збирається? Аж тепер тільки він як слід  помітив, що  конвеєр конвеєром, а тим  часом процес іде  десь  під  кригою,  готуючи йому багато несподіванок  і набиваючи он ту течку. Він сам не дав туди жодного папірця, а  вона тим  часом набрякає, його  доля  десь  оформляється окремо  й  невблаганно,  зосереджуючи он   в  тих  зелених палітурках чорні хмари, з яких нагло може вдарити грім, та який грім!..  Грім, після якого побліднуть всі  ці конвеєри й будуть  зовсім не  потрібні, зайві.

Сафигін нічого не говорить. І так само мовчить Сергєєв, лише знічев’я кидає до Андрія іронічне:

— Ну?..

...Чорна вершинка вібрує в мозку несамовито...

Не  дочекавшись відповіді на Сергєєве «ну» й, очевидно, не потребуючи її, Сафигін зводиться й позіхає зневажливо, понуро:

— Ви   можете упиратися,  скільки  вам   хочеться.  Але прийде день, коли ви  жорстоко розкаєтесь і  плакатимете кривавими сльозами... Тільки вже  буде  пізно. Упирайтесь, будь  ласка...

З цими словами Сафигін пішов.

Демон зла.  Чорний, обперезаний блискучими ременями демон зла.

Так  от чому  був той  сержант! «Вони, здається, намацали пружину його  душі...»

Це була найтяжча з усіх ночей конвеєра. Удар, який йому було  зроблено й який його  змучена психіка помножила на все  пережите, перевершив усі дотеперішні. І болюче запитання — «Хто?  Хто  ж той  Юда, що  віддав  його  на  розтерзання?!» — роздвоїлося, подвоївши й муку.