Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Впізнавши Андрія, що  проходив мимо помалу, з закладеними за  спину руками «по  формі», сержант стрепенувся, підніс вгору  свого волосатого п’ястука[27]  й  п’яним голосом вигукнув на  весь  коридор:

— А-а!.. Слава пролетарським авіаторам!

Очевидно, про  нього вже  існує легенда. Легенда в цих мурах.

Тепер  Андрій  думав  про   сержанта,  дивився  на   суху карлючку на  опаловому тлі  неба,  пригадував сержантове обличчя й сірі  коні в яблуках, холодний ранок і свої  думи біля   запряженої  лінійки  про   качині перелети... І сонату Бетховена... І Катеринине збентежене обличчя... Він  згадав те, що в цьому хаосі пригасло... Серце бралося мимовільною тривогою:

«Чого цей  сержант тут?»

Згодом з’ясувалося, чого  цей  сержант тут.

Опівночі до кімнати зайшов Сафигін. Начальник Н-ського райвідділу — Сафигін!  Гість  з Андрієвого рідного міста. Він  зайшов з портфелем, без кашкета, з чого  було  ясно, що він  давно тут і що  прийшов сюди з іншої кімнати.

Андрій аж  стрепенувся...

Сафигін  привітався з  Сергєєвим  кивком  голови, як добрий приятель, і зупинився перед Андрієм, дивився на нього діловито, немов хазяїн. Був  сердитий, нахмурений, збудоражений чимось.

От  би  взяти  й  розпитати  в  нього, що   там   робиться вдома!.. Але  Сафигін не  сказав ні  слова привіту, і Андрій зрозумів, що  цей  товстюх, цей  такий тонкий знавець природи, цей  аматор полювання на  Андрієвих сагах  зовсім не для  того  сюди приїхав. Він  приїхав, либонь, давати з ним раду, викликаний  спеціально. Авжеж, Андрій належить до його  району, до  його, либонь, плану «заготівель ворогів», і на  Сафигінові лежить велика доля  відповідальності за те, як ця частина його  плану поводиться, який дає виробничий ефект.

Ефект поганий, про  це Сафигін знає, й через  те він такий похмурий. О, це зовсім не той  лінькуватий і великодушний співбесідник, що  так  розважав був Андрія, відібравши його від некурящих блощиць. Це стояв чекіст у повному розумінні  цього слова. В дебелих чоботях, обперезаний ремінням, черствий  і  зловісний.  На   червоному,  одутлому обличчі нічого не  було  з того, що  Андрій бачив першої ночі, лише було  написано суцільне презирство й офіційність. Обличчя червоне, але  вираз його   холодний. Він  стояв і  помахував портфелем.

— Гм... Ви, я бачу, таки зігнорували мою  пораду?.. І як же  вам  літається? Га?! (Глум.)

Андрій дивиться на нього пильно, не відповідає ні слова.

— Та-ак... — тягне Сафигін презирливо й сідає  до столу, поклавши тяжкий портфель. Це  він  зробив жестом, який збентежив Андрія, жестом, що  говорив: «Нічого, упирайся, але ось тут є те, що всю  твою  упертість робить непотрібною й безглуздою». Те  ж саме  було  написане на  Сафигіновому обличчі.

— Ну, як  він?  — запитав Сафигін у Сергєєва таким тоном, як то питає сердитий дядько в учителя про безнадійного й нелюбого, накиненого під його  опіку сестриного дармоїда. Питає так, щоб  Андрій чув, хоч  видно, що  вони вже  про Андрія багато й не  раз  говорили. Сергєєв знизав плечима.

— Ну й чорта ви нам  дали!..  Це ваше  золото!.. Доведеться розстріляти... А  жаль... Уявіть собі,  він  хоче  витримати?! Ха!..

— Так, він  хоче  літати... (іронія).

— Він  літає!.. Та  тільки що  з того.

Сафигін  заходиться сміхом. Потім  поволі  відкриває портфель, дістає якісь папери й значуще передає Сергєєву. Сергєєв робить великі очі  — він  приємно вражений, здивований, задоволений... Вони щось говорять притишено... До  Андрія долітає слово — «секретарка».

По  Андрієві йде  гаряча хвиля... А Сергєєв тихо, щось зрівнюючи в зеленій теці: