— Чор-р-рт... Де?
— Ось, повзе по стіні.
— Гм... — Сергєєв якусь мить мовчить, а тоді цідить крізь зуби: — Не тронь! Ето соц-ціалістіческая собственность!..
«Ні, таки він напевно розколов цього Сергєєва тієї ночі, — думає Андрій, — і, здається, фундаментально».
Суха вершинка стоїть нерухомо, змучено над ліловими силуетами дахів. Вітру немає — штиль. Понуре небо догорає, як купа жару, вкриваючись сірим попелом, попелом ночі. Безсилий вітер заліг десь за мурами — він не може нічого вдіяти з тією упертою карлючкою... Нічого не може вдіяти. Бо їй ще не вибила остання година, призначена вищою силою, тією силою, що стоїть понад вітрами, понад мурами, понад опаловим небом, понад злобою, понад усім... І скорбна карлючка стоїть тріумфально над тим усім на опаловому тлі неба — скалічена, обчухрана, самотня, але... стоїть! Позбавлена всього, уже всього, але — стоїть! Як сама гордість.
Коли Андрія вели коридором сьогодні, в тому коридорі стовбичила група молодих людей в уніформах, вони були всі п’яні, збудоражені, розхристані, а серед них був той сержант з рідного міста, що сказав тоді — «Я вам не заздрю!»
Впізнавши Андрія, що проходив мимо помалу, з закладеними за спину руками «по формі», сержант стрепенувся, підніс вгору свого волосатого п’ястука[27] й п’яним голосом вигукнув на весь коридор:
— А-а!.. Слава пролетарським авіаторам!
Очевидно, про нього вже існує легенда. Легенда в цих мурах.
Тепер Андрій думав про сержанта, дивився на суху карлючку на опаловому тлі неба, пригадував сержантове обличчя й сірі коні в яблуках, холодний ранок і свої думи біля запряженої лінійки про качині перелети... І сонату Бетховена... І Катеринине збентежене обличчя... Він згадав те, що в цьому хаосі пригасло... Серце бралося мимовільною тривогою:
«Чого цей сержант тут?»
Згодом з’ясувалося, чого цей сержант тут.
Опівночі до кімнати зайшов Сафигін. Начальник Н-ського райвідділу — Сафигін! Гість з Андрієвого рідного міста. Він зайшов з портфелем, без кашкета, з чого було ясно, що він давно тут і що прийшов сюди з іншої кімнати.
Андрій аж стрепенувся...
Сафигін привітався з Сергєєвим кивком голови, як добрий приятель, і зупинився перед Андрієм, дивився на нього діловито, немов хазяїн. Був сердитий, нахмурений, збудоражений чимось.
От би взяти й розпитати в нього, що там робиться вдома!.. Але Сафигін не сказав ні слова привіту, і Андрій зрозумів, що цей товстюх, цей такий тонкий знавець природи, цей аматор полювання на Андрієвих сагах зовсім не для того сюди приїхав. Він приїхав, либонь, давати з ним раду, викликаний спеціально. Авжеж, Андрій належить до його району, до його, либонь, плану «заготівель ворогів», і на Сафигінові лежить велика доля відповідальності за те, як ця частина його плану поводиться, який дає виробничий ефект.
Ефект поганий, про це Сафигін знає, й через те він такий похмурий. О, це зовсім не той лінькуватий і великодушний співбесідник, що так розважав був Андрія, відібравши його від некурящих блощиць. Це стояв чекіст у повному розумінні цього слова. В дебелих чоботях, обперезаний ремінням, черствий і зловісний. На червоному, одутлому обличчі нічого не було з того, що Андрій бачив першої ночі, лише було написано суцільне презирство й офіційність. Обличчя червоне, але вираз його холодний. Він стояв і помахував портфелем.
— Гм... Ви, я бачу, таки зігнорували мою пораду?.. І як же вам літається? Га?! (Глум.)
Андрій дивиться на нього пильно, не відповідає ні слова.
— Та-ак... — тягне Сафигін презирливо й сідає до столу, поклавши тяжкий портфель. Це він зробив жестом, який збентежив Андрія, жестом, що говорив: «Нічого, упирайся, але ось тут є те, що всю твою упертість робить непотрібною й безглуздою». Те ж саме було написане на Сафигіновому обличчі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 46. Приємного читання.
TextBook