Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Вершинка затята й дуже  уперта. І Андрієве серце наливається злорадством — «От  встоїть!! От  встоїть!»

Цитринове небо  надимається й береться кривавим кольором... Потім опаловим... Кольором ненависті й  зневаги... Кольором тупого безсилля й злоби.

Слідство зайшло в тупик. Андрій нічого не  підписував, слідчі  ні  до чого  не  могли його  примусити. Ставши зовсім кволим, настільки слабим, що  до  нього вже  було  ризиковано застосовувати радикальні засоби, Андрій спостерігав злорадно, що  його  мучителі опинилися  в  дурній ситуації. Убити вони його  не  можуть (бо  не  можна ж  убити курку, яка  має  знести золоті яйця!), а розібрати його  душу до решти теж не можуть. Вся їхня  хвальковита всесильність виявилася насправді безсиллям, а їхній  конвеєр виявився теж недосконалим, занадто грубим, для  розбирання биків або  іржавих тракторів. І Андрій злорадно мружив очі, ховаючи несамовиті  іскорки в них.  То  нічого, що  вони його  так  вимучили, то нічого. А от подивимось, чим  те все  скінчиться.

Карти на стіл, панове! Карти на стіл! Тепер вони мусять припирати його  «речовими доказами», показуючи йому документи «справи», різні  свідчення, ловити його  на  фактах, іменах, датах.  Вони мусять, хочуть  чи  не  хочуть, показати йому все, що  там  вони мають в тій грубій зеленій теці! І він про  все  взнає, про  все  те, від чого  в нього так  ниє і болить серце. Це   мав   бути   дійсно  цікавий  етап   слідства. Потім вони ще  мусять дати  йому очні  ставки з усіма  тими, хто ту теку  напакував «матеріалами». Мусять!  Очні ставки!  І він на  власні очі  побачить те, що  так  до  болю хоче  знати. Він ту всю  прокляту загадку нарешті розшифрує. Розшифрує, панове!

Та  тим  часом ніхто  ще  не  викладав карти на  стіл.  Конвеєр   ішов далі.  Облишивши паліччя, гарматні й  всі  інші геніальні винаходи, бо  вони вже  свою функцію виконали, скільки  могли,  тепер Андрія вирішили  взяти  «ізмором».

Конвеєр пересунувся новою ділянкою — слідство зайшло в стадію «нукання», безконечного сидіння на  стільці, іспиту безсонням. Цілі  ночі  звечора до ранку.

Андрія приводили  й  саджали  на  стілець  біля   дверей, веліли скласти руки на  коліна і так  сидіти. Сергєєв сідав ген  по  той  бік  моря блискучої підлоги, за  столик,  читав книжки,  листав папери, щось писав, позіхав і зрідка між ділом нукав:

— Ну?..

Андрій звик  до  того   нукання й  не  відповідав нічого. Він  собі  думав  про  своє, мріяв, тренувався в дріманні, не заплющуючи очей.

— Ну?..

Те  нукання капало, як  краплини з даху  після великого грозового дощу, й під  його  монотонний плюск гарно було дрімати.

Часом Андрієві здавалося, що  слідчий хоче  з ним заговорити в тому  дусі, як то було тієї знаменитої ночі, коли він його  розколов. Але  то  лише так  здавалося. Слідчий зовсім не  збирався  повторювати  того,  що   сталося випадково й було  свідоцтвом його  слабкодухості, не  гідної чекіста. Він був  підкреслено сухий і презирливий.

Сергєєв — це  було  суцільне презирство.

Андрій — суцільна ігнорація.

Так  вони просиджували цілі  ночі, ділячи тишу  на  шматочки отим монотонним — «Ну?».

Часом цей  порядок порушувався.

...Ось Андрій, занепокоєний  тим, що  його  щось кусає за  палець,  дивиться вниз  на  свої   черевики й  бачить, як з-за ранта виповзає блощиця (а  їх досить і поза рантами, і всередині черевиків) — вилазить і повзе по  блискучій, начищеній підлозі. Андрій цікаво спостерігає її, не рухаючись. Блощиця повзе далі, далі, в напрямку до  слідчого. Андрій мляво думає — «Утече!..  ще  півметра, і вона утече, він  вже не дістане». Тоді  підводить очі на презирливе, нахилене над столом обличчя слідчого:

— Слідчий!..

— Ну?

— Дозвольте слово мовити.