На світанку Сергєєв насупився, позіхаючи, викликав вартового і, не дивлячись Андрієві в обличчя, відправив його «додому», до камери. А сам лишився такий насуплений... Мабуть, йому все-таки не сподобалося, що Андрій його так знаменито розколов. По самісіньке «нікуди». Хам обернувся в людину. Але це було тільки одну ніч. Більше цього вже не повторювалось.
На цитриновій латочці неба вечірнього, на латочці, розграфленій млиновим решетом, ген за ліловими дахами гойдається суха вершинка якогось деревця. Вона вібрує, нахилена вітром все в один бік, тремтить на холодному, цитриновому екрані, опирається з усієї сили, змагається, її обчухрано вже геть від усіх гілочок, лишилась тільки гола карлючка, хвостик — і той хвостик б’ється в агонії під натиском вітру, вібрує одчайдушно, напружуючись рештками сили, щоб не зламатись... Щоб не зламатись...
Андрій дивиться на ту самотню вершинку, сидячи на своєму стільці... Думає про матір... Думає про своїх братів... Дивиться на агонію химерної боротьби там, на цитриновій латці неба, над ліловими, байдужими, понурими дахами, і на серці йому тужно...
За ліловими дахами, за тією вершинкою десь грає духовий оркестр... Серед мідяної какофонії сумний баритон веде власну меланхолійну прошву[26], сам собою, один серед шалу корнетів, і валторн, і дурного брязкання литавр... Вальс... То, мабуть, десь в близькому сквері (це на Сумській) відбуваються танці. Танцює молодь... Танцює... Може, там танцює Великін і всі «футболісти» з модно закачаними рукавами й в черевиках «шимі»... Вальс «На сопках Маньчжурії»... Там танцює воля й байдужий до всього світ...
А вершинка тремтить болісно й одчайдушно, щоб не зламатись... Щоб не зламатись...
І Андрієва душа в’ється біля тієї вершинки... Не зламатись... Вона не мусить зламатись!..
Вершинка затята й дуже уперта. І Андрієве серце наливається злорадством — «От встоїть!! От встоїть!»
Цитринове небо надимається й береться кривавим кольором... Потім опаловим... Кольором ненависті й зневаги... Кольором тупого безсилля й злоби.
Слідство зайшло в тупик. Андрій нічого не підписував, слідчі ні до чого не могли його примусити. Ставши зовсім кволим, настільки слабим, що до нього вже було ризиковано застосовувати радикальні засоби, Андрій спостерігав злорадно, що його мучителі опинилися в дурній ситуації. Убити вони його не можуть (бо не можна ж убити курку, яка має знести золоті яйця!), а розібрати його душу до решти теж не можуть. Вся їхня хвальковита всесильність виявилася насправді безсиллям, а їхній конвеєр виявився теж недосконалим, занадто грубим, для розбирання биків або іржавих тракторів. І Андрій злорадно мружив очі, ховаючи несамовиті іскорки в них. То нічого, що вони його так вимучили, то нічого. А от подивимось, чим те все скінчиться.
Карти на стіл, панове! Карти на стіл! Тепер вони мусять припирати його «речовими доказами», показуючи йому документи «справи», різні свідчення, ловити його на фактах, іменах, датах. Вони мусять, хочуть чи не хочуть, показати йому все, що там вони мають в тій грубій зеленій теці! І він про все взнає, про все те, від чого в нього так ниє і болить серце. Це мав бути дійсно цікавий етап слідства. Потім вони ще мусять дати йому очні ставки з усіма тими, хто ту теку напакував «матеріалами». Мусять! Очні ставки! І він на власні очі побачить те, що так до болю хоче знати. Він ту всю прокляту загадку нарешті розшифрує. Розшифрує, панове!
Та тим часом ніхто ще не викладав карти на стіл. Конвеєр ішов далі. Облишивши паліччя, гарматні й всі інші геніальні винаходи, бо вони вже свою функцію виконали, скільки могли, тепер Андрія вирішили взяти «ізмором».
Конвеєр пересунувся новою ділянкою — слідство зайшло в стадію «нукання», безконечного сидіння на стільці, іспиту безсонням. Цілі ночі звечора до ранку.
Андрія приводили й саджали на стілець біля дверей, веліли скласти руки на коліна і так сидіти. Сергєєв сідав ген по той бік моря блискучої підлоги, за столик, читав книжки, листав папери, щось писав, позіхав і зрідка між ділом нукав:
— Ну?..
Андрій звик до того нукання й не відповідав нічого. Він собі думав про своє, мріяв, тренувався в дріманні, не заплющуючи очей.
— Ну?..
Те нукання капало, як краплини з даху після великого грозового дощу, й під його монотонний плюск гарно було дрімати.
Часом Андрієві здавалося, що слідчий хоче з ним заговорити в тому дусі, як то було тієї знаменитої ночі, коли він його розколов. Але то лише так здавалося. Слідчий зовсім не збирався повторювати того, що сталося випадково й було свідоцтвом його слабкодухості, не гідної чекіста. Він був підкреслено сухий і презирливий.
Сергєєв — це було суцільне презирство.
Андрій — суцільна ігнорація.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 44. Приємного читання.
TextBook