Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Ага, надумав? Ну,  говори,  —  відгукнувся  Сергєєв жваво.

— Дозвольте блощицю вбити.

— Де?! — скидається слідчий.

— Ось... Повзе по підлозі... до столу... З черевика вилізла...

— Що ж  ти, гад, наніс блощиць,  щоб   твого слідчого зжерли?! Бий!..

Лусь.  Андрій дістає блощицю ногою й придушує, а очима дивиться на  слідчого.

Коли б слідчий знав, що  він  при  тому  думає!

Знову настає тиша.

Через деякий час  Андрій помічає,  що  друга   блощиця повзе по стіні  за його  спиною. Вона вилізла десь з-за обцаса, вихопилася на  стіну  і от повзе.

— Слідчий, — говорить Андрій, зітхнувши, мляво.

— Ну, що  там?

— Дозвольте ще  слово мовити.

— Ну  давай, говори. — На  цей  раз  Сергєєв утримався від радості й говорить понуро, не  підводячи очей  від паперів.  — Говори.

— Дозвольте ще  блощицю вбити.

— Чор-р-рт... Де?

— Ось, повзе по  стіні.

— Гм...  — Сергєєв якусь мить  мовчить, а тоді цідить крізь зуби:  — Не  тронь!  Ето  соц-ціалістіческая собственность!..

«Ні, таки  він   напевно  розколов  цього Сергєєва  тієї ночі, — думає Андрій, — і, здається, фундаментально».

Суха  вершинка стоїть нерухомо, змучено над  ліловими силуетами дахів.  Вітру  немає — штиль. Понуре небо догорає, як  купа   жару, вкриваючись сірим попелом, попелом ночі. Безсилий вітер  заліг  десь  за  мурами — він  не  може нічого вдіяти з тією  упертою карлючкою... Нічого не  може вдіяти. Бо   їй  ще  не  вибила остання година, призначена вищою силою, тією  силою, що  стоїть понад вітрами, понад  мурами, понад опаловим небом, понад злобою, понад усім... І скорбна карлючка стоїть тріумфально над  тим  усім на  опаловому тлі  неба —  скалічена,  обчухрана, самотня, але... стоїть!  Позбавлена всього, уже  всього, але  — стоїть! Як  сама  гордість.

Коли Андрія вели  коридором сьогодні, в тому  коридорі стовбичила група  молодих людей в уніформах, вони були  всі п’яні, збудоражені, розхристані, а серед них був той сержант з  рідного міста, що  сказав тоді  — «Я  вам    не   заздрю!»