Розкажи що-небудь... Так собі, що-небудь... Ти, здається, був на ДВК?
Андрій підтвердив.
— І китайців бачив?
— Бачив.
— І японців?
— Бачив.
— І китаянок? І японок? І тварин бачив? І гори, і ріки, і мисливців, і все бачив?
Виявилося, що Андрій дійсно все бачив.
Сергєєв вхопився за це:
— От і добре. Розкажи ж мені, як там люди живуть. Чого не хочеш говорити, не говори, чорт з ним, а хочеш — говори... Ніч ця довга, і в нас часу вистачить.
Ось так Андрій і розколов свого слідчого. Ось так з награного й набундюченого чекіста раптом вилущив людину і сам здивувався. Не знати, як то надовго, але грізного Сергєєва не було, а був такий собі юнак, сіроокий і роззброєний. Та хоч би це було тільки на одну ніч — і то добре. Цей такий злючий і гонористий Сергєєв виявився досить смішним і цікавим хлопцем. Може, тому, що хотів утекти від усього душею, перепочити нею, він з величезним інтересом слухав Андрієве меланхолійне оповідання про те, як і де люди живуть, які на світі є дівчата, як за тридев’ять земель квітнуть квіти й течуть річки, як сходить сонце над Тихим океаном, як свистять вітри над Колимою. Андрій розповідав охоче. Це все-таки краще, аніж вити й ревти від болю, краще, аніж слухати ідіотичне лементування та качатися під ударами чобіт і паліччя по підлозі або сидіти на гарматі... Ніч плинула за млиновим решетом, а вони собі мирно розмовляли, як два приятелі, як двоє нормальних людей. Андрій оповідав тихим, роздумливим, повільним голосом, а Сергєєв слухав з найщирішим інтересом... Андрій побачив, що ця людина рада утекти сама від себе й від усього...
Коли Андрій переконався, що його слідчий дійсно цієї ночі не хоче вести слідство, а хоче тільки по-людському гомоніти, вірніше, слухати всяку всячину, аби лише згаяти час, і коли слідчий під час розмови знову запропонував йому цигарку, Андрій взяв і закурив. Так вони курили й згаювали ніч в безневинній розмові.
Аж ось Сергєєв нагло як не стукне, як не грюкне, як не кине палку об підлогу, як не закричить несамовито:
— Гад! Говори!.. Колись!.. Розколюйся!
Андрій тетеріє, зупиняється на півслові, а Сергєєв слухає якусь мить, що робиться в коридорі, а тоді посміхається й говорить нормальним голосом:
— Як я отак буду раптом горлати й з ума сходити — не звертай уваги, — а очима на двері, — зрозумів?
Андрій «пойняв». То по коридору мимо дверей проходило, може, якесь начальство, і Сергєєв інсценує, що слідство «йде повною парою». Коли кроки затихають, Сергєєв киває Андрієві:
— Давай далі.
Розмова плинула далі...
Ось так вони й згаяли ніч.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 43. Приємного читання.
TextBook