Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— І китаянок? І японок? І тварин бачив? І гори, і ріки, і мисливців, і все  бачив?

Виявилося, що  Андрій дійсно все  бачив.

Сергєєв вхопився за це:

— От і добре. Розкажи ж мені, як там люди  живуть. Чого не хочеш говорити, не говори, чорт  з ним, а хочеш — говори... Ніч  ця  довга, і в нас  часу  вистачить.

Ось так Андрій і розколов свого слідчого. Ось так з награного й набундюченого чекіста раптом вилущив людину і сам здивувався. Не  знати, як  то надовго, але  грізного Сергєєва не  було, а був такий собі  юнак, сіроокий і роззброєний. Та хоч  би  це  було  тільки на  одну  ніч  — і то добре. Цей такий злючий і гонористий Сергєєв виявився досить смішним і цікавим хлопцем. Може, тому, що  хотів  утекти від  усього душею, перепочити нею, він з величезним інтересом слухав Андрієве меланхолійне оповідання про  те, як  і де люди живуть, які  на  світі  є дівчата, як  за тридев’ять земель квітнуть квіти й течуть  річки, як  сходить сонце над  Тихим океаном, як  свистять вітри над  Колимою. Андрій розповідав охоче. Це все-таки краще, аніж  вити й ревти від болю, краще, аніж слухати ідіотичне  лементування  та  качатися під  ударами чобіт  і паліччя по підлозі або сидіти на гарматі... Ніч  плинула за  млиновим решетом, а вони собі  мирно розмовляли, як два  приятелі, як  двоє  нормальних людей. Андрій оповідав тихим, роздумливим, повільним голосом, а Сергєєв слухав з найщирішим інтересом... Андрій побачив, що  ця  людина рада  утекти сама  від себе  й від усього...

Коли Андрій переконався, що  його  слідчий дійсно цієї ночі   не  хоче  вести слідство, а  хоче  тільки по-людському гомоніти, вірніше, слухати всяку всячину, аби  лише згаяти час, і коли слідчий під час розмови знову запропонував йому цигарку, Андрій взяв  і закурив. Так  вони курили й згаювали ніч  в безневинній розмові.

Аж ось  Сергєєв нагло як  не стукне, як  не грюкне, як  не кине палку об  підлогу, як  не  закричить несамовито:

— Гад! Говори!.. Колись!.. Розколюйся!

Андрій тетеріє, зупиняється на півслові, а Сергєєв слухає якусь мить, що  робиться в коридорі, а тоді  посміхається й говорить нормальним голосом:

— Як  я отак  буду  раптом горлати й з ума  сходити — не звертай уваги, — а очима на  двері, — зрозумів?

Андрій «пойняв».  То  по  коридору  мимо  дверей проходило, може,  якесь  начальство,  і  Сергєєв інсценує, що слідство «йде  повною парою». Коли кроки затихають, Сергєєв  киває Андрієві:

— Давай далі.

Розмова плинула далі...

Ось  так  вони й згаяли ніч.

На   світанку Сергєєв  насупився,  позіхаючи,  викликав вартового і, не дивлячись Андрієві в обличчя, відправив його «додому», до  камери. А сам  лишився такий насуплений... Мабуть, йому все-таки не сподобалося, що  Андрій його  так знаменито розколов. По  самісіньке «нікуди». Хам обернувся в людину. Але  це  було   тільки  одну    ніч.  Більше цього вже  не  повторювалось.

На   цитриновій  латочці неба  вечірнього,  на   латочці, розграфленій млиновим решетом, ген  за  ліловими дахами гойдається суха  вершинка  якогось  деревця. Вона вібрує, нахилена вітром все  в  один бік, тремтить на  холодному, цитриновому екрані, опирається з усієї  сили, змагається, її обчухрано вже  геть  від  усіх  гілочок, лишилась тільки гола карлючка, хвостик — і той  хвостик б’ється в агонії під  натиском вітру, вібрує одчайдушно, напружуючись рештками сили, щоб  не  зламатись... Щоб не  зламатись...

Андрій дивиться на  ту  самотню вершинку, сидячи на своєму стільці... Думає про  матір... Думає про  своїх  братів... Дивиться на  агонію химерної боротьби там, на  цитриновій латці неба, над  ліловими, байдужими, понурими дахами, і на  серці йому тужно...

За  ліловими дахами, за тією  вершинкою десь  грає  духовий  оркестр... Серед мідяної какофонії сумний баритон веде власну меланхолійну прошву[26], сам  собою, один серед шалу корнетів, і валторн, і дурного брязкання литавр... Вальс... То, мабуть, десь  в близькому сквері (це  на  Сумській) відбуваються танці. Танцює молодь... Танцює... Може, там танцює Великін і всі «футболісти» з модно закачаними рукавами й в черевиках «шимі»... Вальс «На  сопках Маньчжурії»... Там танцює воля й байдужий до всього світ...

А  вершинка  тремтить болісно й  одчайдушно,  щоб   не зламатись... Щоб не  зламатись...

І Андрієва душа  в’ється біля  тієї  вершинки... Не  зламатись... Вона не  мусить зламатись!..