Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Сад Гетсиманський

— Здорово... кричить...

— Отак... і ти...  га-ад... ревтимеш... як  паротяг!

Он  який ти, думає Андрій. Він  бачить, що  нерви слідчого  вириваються з-під контролю. І то  від  такої дурниці! Чого ніби? А  Сергєєв  підходить до  вікна,  шарпає штору й  відчиняє вікно,  знову зачиняє...  Рев   нагорі вибухає, й Сергєєв  морщиться  так,  наче  йому висмикують зуба... Знову — знову...

— Ну  як?  — питає Сергєєв, не  дивлячись на  Андрія.

Андрій мовчить. Він  дивиться на слідчого й згадує того, що  вранці вмощувався на  дошках... І так, наче хто просвітлює  Сергєєва промінням, — Андрій наскрізь бачить душу цього юнака.

— Слухай, слідчий! — говорить Андрій тихим, хрипким голосом.

— Що? — скинувся Сергєєв.

— Дозвольте слово мовити.

— Ага, надумав? Нарешті... Ну, говори. — Сергєєв виразно зрадів, що  до  нього заговорено. Аби  тільки не  чути того  реву  нагорі. — Ну, говори...

Андрій витримав  паузу, дивлячись  в  розгублене бліде обличчя.

— Дивлюсь я на  вас, і мені вас  жаль...

— Що? А-а... Що ж ти, барбос, агітувати задумав слідчого, га?  — Але  то  було  промовлено без  люті, а так  собі, з робленим смішком, рятуючись від  крику нагорі. — Ну-ну, давай далі.

— Так. Мені вас  жаль. От  ви  нас  роздавлюєте (Андрій повів очима на  стелю), ви  нас  роздавлюєте, а вам  і в голову не  приходить, що  це  ви  самі  себе  роздавлюєте... Атож...

Я говорив вам  про  мільйони. Так, нас  мільйони. Мільйони, ім’я  яким «народ»!.. І ви  його  роздавлюєте, бродите черевиками по  нашій крові, удаєте з себе  «карающу десницю», пролетарське правосуддя, яке  не знає милосердя. Все повторюєте, що  ви  залізні... Але проти нас, проти народу, проти нашої  крові ваше залізо —  це  тільки олово... І мені вас жаль... Ви  мені говорили про  дівчину... Ви  мені говорили про  матір... Ви, здається, говорили про  дітей, про  любов, про  щастя — уживаючи й ці аргументи, щоб  розчавлювати нас, щоб  добивати нас... Так  от  — ви  нас  розчавите (о, ви дуже багатьох розчавите!), розіб’єте плашма об підлогу... Ви чуєте, як «він» там кричить? Дивіться ж мені  в лице! — підніс Андрій голос. — Дивіться в лице!!! — і далі  карбував кожне слово. — Ви нас  розчавите, але  самі  ви  ніколи не  матимете щастя. Ми  вас переслідуватимемо все ваше життя, цей  наш крик, наша кров переслідуватиме вас  все  життя. Ви  закохаєтесь, але ми кричатимемо й скавулітимемо й отруїмо вам щастя... Ви  слухатимете шепіт коханої й не  чутимете його, бо ми кричатимем і ревтимем, «як паротяг», заглушаючи для вас цілий світ і голос коханої... Ви обійматимете своє  щастя, але не зможете ним оволодіти — ми кричатимемо і витимемо, і ви  проклянете той  час  і годину... Ви  одружитесь, але втечете з шлюбного ложа, бо ми обступимо вас — мільйони й тьми нас, замордованих, скривавлених, і ревтимемо так, що  ви  не  здібні будете  прикласти уст  і напитися з келиха любові... Ви  матимете дітей, але  уникатимете їх, бо  з їхніх очей  дивитимемось МИ своїми закривавленими зіницями, а в їхньому радісному лементі вчуватиметься вам  наш рев, наш цей  несамовитий крик... Ви чуєте?!  Отак от, отак  от ми все життя ревтимемо, переслідуючи вас, і світ потьмариться вам.  Ви  втратите радість батьківства і радість подружжя,  і навіть материнську любов ми  отруїмо вам  — ви  слухатимете  матір і цуратиметесь її, бо  її  очима дивитиметься на вас   безліч наших  матерів,  а  її  голосом  говоритиме  їхня довічна скорбота,  а  в  її  сльозах  одсвічуватиметься  наша кров; а  коли ви  схочете шукати затишку в  материнській ласці, ви  не  матимете її — ми  кричатимемо, й ревітимемо, й скавулітимемо...

Андрій говорив,  а  Сергєєв  дивився  все   більше  приголомшено, розширеними очима. Так, ніби Андрій розкрив його  душу й вивернув напоказ те, що він так старанно ховав, ніби  Андрій підгледів найінтимніший  куточок його   душі й  показав усім... І от  він  стоїть в повній наготі, болісно й розгублено скрививши обличчя. Брови йому  смикались, а по всьому обличчю виступили червоні хворобливі плями. Зловив!  Андрій його  зловив на  найінтимнішому, на  найбільш затаєному, такому болючому й такому страшному.

Сергєєв уже не слухав, що там робиться вгорі, він слухав Андрія. Звідки Андрій про  все  те знає?! — так, здається, й кричав увесь  його  вигляд.

Та  Андрій говорив ще  якийсь час  в  несамовитому пафосі.  Помалу той   пафос  спав.  Нарешті  Андрій зітхнув і тихо  закінчив:

— Ви  молодий, але  ви  все  втратили замолоду. І сон, і спокій відцураються вас... І от на нас  поросте «чортополох», як обіцяв товариш Вишинський. Але ви тому чортополохові заздритимете... Так,  ви  йому заздритимете...  Бо   на  тому чортополохові розцвіте безсмертний наш, всерозтрощуючий гнів... І ви ж його  й боятиметесь, бо на ньому розцвіте ваше нічне, незгладиме й незнищиме позорище...

Андрій скінчив.  Сергєєв  сидів і  розгублено термосив волосся.

— Чорт! — бурмотів ледве  чутно. — Чорт! Диявол!

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 41. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи