Після такого милостивого жесту фортуни Бунчук нетерпляче добивався до слідчого. Але слідчий не квапився, мабуть, збитий з пантелику, розгубився. Потім слідчий викликав Бунчука... Велика радість закінчилася ще більшою печаллю.
Чемний і ввічливий слідчий, поздоровляючи з перемогою, підсунув Бунчукові папірця для підпису. В тому папірці стояло, що Бунчук згідно з його попереднім щиросердним зізнанням мав у спілці з Косіором убити члена ЦК ВКПб СССР, а тепер секретаря КПбУ, товариша Микиту Хрущова.
Даремно Бунчук опирався, не можучи розлучитися з такою прекрасною жар-птицею, яка несподівано влетіла йому до рук, — слідчий його «переконав», що було саме так, як написано в цьому папірці, а все попереднє — то була підла спроба обдурити органи революційної законності. І Бунчук підписав.
У процесі цього підписування він побував у «брехалівці» цілий день, куди його вкидали «думати».
А тепер, повернувшись до камери 49-ї, Бунчук розповів про свою печаль, а тоді розповів той анекдот, що чув у «брехалівці». Це був веселий анекдот...
Жило на світі, в якомусь глухому селі, п’ять братів, дітей однієї матері. І от одного з них посаджено до тюрми. Били його, товкли його, селюка бідолашного, за те, що в колгоспі «подохли коні», вимагали великих діл та цілої великої організації. Мучився чоловік, як той бідолашний Аслан, упирався, але, нарешті, здався. Тільки в нього не вистачило совісті завербувати якогось чужого, й він приніс у жертву рідного брата, завербував його. А тоді вони з цим братом, зустрівшись у тюрмі й розв’язуючи ту саму дилему вже вдвох, вибираючи жертву молохові ненаситному, вирішили завербувати третього брата. Вибрали того, котрий мав менше дітей. Потім завербували четвертого... Лишився на волі лише один брат з цілого роду з купою дітлахів... Брати думали-думали, що ж буде робити самотою один брат на волі? Ліпше вже бути всім укупі... І тоді вони вирішили завербувати п’ятого брата і завербували. На волі лишалася старенька мати, квола й нікому не потрібна, якої ніхто вже не зможе й не схоче завербувати...
І тепер ті п’ять братів несподівано зустрілися в «брехалівці» випадково. Зустрілися, цілувалися, обнімалися, ніби приїхали один до одного в гості... І, мабуть, всі підуть на розстріл...
Такий анекдот.
Андрій із завмиранням серця слухав, як реагує камера... на такий анекдот.
Камера реагувала, звичайно, так, ніби все в порядку.
«Господи! Все в порядку?!»
Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот.
Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом.
Та найдивнішим є, що ці всі три рубрики сходяться в одній тій самій людині. І, мабуть, для того винайдено «конвеєр», щоб поставити все на своє місце. Може, на цьому позначився перст Божий, щоб узнати, чого варті ті, що сотворені по образу і подобію Божому? Тоді який же парадокс криється в тому, що за провідників Божої волі вибрано тих, які давно той образ і подобу втратили?!
А втім, тяжко Андрієві визначити, хто саме образ і подобу втратив і що в дійсності є на цім світі парадоксом.
Як і тяжко визначити, що таке в дійсності є «конвеєр» і яке його призначення універсальне.
VI
Однієї ночі Андрій «розколов» свого слідчого...
Ще напередодні, стоячи на «стійці» — тобто в положенні стовпа, без сну і відпочинку (це поставив його Великін, щоб «думав»), рано на світанку Андрій побачив таку картину.
У вікні будинку, що стояв на протилежному кінці тюремного подвір’я і де мешкали відповідальні працівники управління НКВД, хтось висунув у вікно грубезні дошки, зв’язав їх вірьовкою й пришвартував до горішньої рами, а тоді намагався влягтися на них... Видно, після пекельної ночі, після криків і стогонів, після божевільної музики «конвеєрів», після своєї «праці» бідолаха не міг заснути нормально, по-людськи, в ліжку, в кімнаті і намагався проспати свої нерви на сквозняку. Видно, він задихався між чотирма стінами й шукав забуття на свіжому повітрі, у вікні... Він поклав під голову подушку й влігся на дошки горілиць... Довго крутився, вставав, знову лягав. Нарешті прив’язав себе через поперек до дощок простирадлом, щоб не впасти спросоння, і, либонь, заснув... Уві сні схоплювався, жестикулював руками, звивався... Це він так спав. Людина з розладженою психікою. Андрій пригадував весь шал «фабрики-кухні» й розумів того бідолаху.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 39. Приємного читання.
TextBook