Давид слухав, і видно було, що слова Литвинова діють на нього в бажанім для Литвинова напрямку. Логіка професора вбивча. Та тільки ж було й видно, як по Давидовому обличчю ні-ні та й перебігала хвиля не то вагання, не то раптового протесту, не то палаючого сорому від якоїсь думки, може, від уяви, як то він зможе те все, чого вимагає слідчий, виконати... Його шляхетна душа, наткнувшись на цю думку, ставала цапки.
«Перескочить чи не перескочить?» — думав Андрій, дивлячись на юнакове обличчя з почуттям глибокого жалю.
Професор Литвинов замовк, наголосивши востаннє свою пораду.
Давид звісив голову й довго сидів мовчки. Все, що говорив професор, здається, своєю логікою вибило будь-які аргументи в його душі. Професорові поради й мотивації так само ствердив Приходько. Всі інші мовчали.
Андрій дивився на Давидове схилене обличчя, на його майже дівочий профіль, в якому щось було біблійного, либонь, від отроків, що їх вкинуто було в піч вогненну і що в тій печі не згоріли (але то була не та піч! В ось цій печі все згорає), дивився на всю його зігнуту постать тендітну, створену не для тортур, що відповідала й всій його душевній конституції, створеній теж не для тортур, і думав не про поради, думав про щось інше... Він думав чомусь про одного юнака, теж жида з походження, що він його бачив колись у цій-таки тюрмі і що був єдиним жидом наглядачем (коридорним) на цілу тюрму — то була рідкість неабияка, бо обслуга і тюремна варта складалися виключно з Андрієвих одноплеменців, людей, прославлених репутацією вірних і твердих служак. Той жид був зовсім молоденький, такий, як і Давид, кучерявий, інтелігентний — очевидно, перед тим був студент чи в тому роді. Завжди був мовчазний, лише очі дивилися на в’язня чемно.
Одного дня цей наглядач з шумом відчинив двері, покинув їх навстіж і побіг до вікна зачиняти його. Десь у коридорі розтиналися несамовиті крики й стогін, і то він вбіг зачиняти вікно, щоб не чути було криків на подвір’я. Руки в юнака тремтіли, чоло було вкрите потом, і він, забувши, що в камері є в’язень, розгублено викрикнув:
— Я не можу!.. Я не можу!.. Я не можу!..
З того вигукуваного з самого серця з почуттям сорому, болю, огиди, протесту «я не можу!» Андрій зрозумів, що цей юнак з обов’язку служби щойно був присутній при мордуванні людини і його шляхетна душа не витримала.
«Я не можу!»
Давид теж не зможе, бо його душа створена не для таких речей. Але якщо він має шляхетну душу і не здатний на мерзотність, то тоді чи зможе він встояти проти мерзоти? Він не встоїть, мабуть, проти тортур, але чи встоїть він проти мерзотності?!
Давид сидів зігнутий і за кожним шерехом в коридорі здригався. Чекав виклику. Він був, як натягнута струна, й вібрував від кожного стуку, від кожного грюку за дверима.
Через деякий час, коли в камері вже про його справу забули, Давид тихо підійшов до Андрія й сів поруч. Сидів і дивився великими, зволоженими очима й чекав, нічого не кажучи. Він чекав, чи не скаже чогось Андрій. Що він порадить? Що він порадить?
Нарешті Давид зітхнув, подивився Андрієві в очі з глибокою довірою й з признанням його авторитету й ледве чутно прошепотів:
— Що мені робити?!
Ну що Андрій може цьому юнакові відповісти?
Андрій помовчав роздумливо, подивився на Давидові набряклі плечі, на правильні, витончені риси обличчя й звернув увагу на круто заломлені брови — о, цього раніше Андрій не помічав! Давидові брови можуть так круто заламуватись?
— Ви маєте матір, Давиде?
— Так.
— І кохану?
— Так.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 37. Приємного читання.
TextBook