Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Одного дня  цей  наглядач з шумом відчинив двері, покинув їх навстіж і побіг до вікна зачиняти його. Десь  у коридорі розтиналися несамовиті крики й стогін, і то він  вбіг зачиняти вікно, щоб  не  чути  було  криків на  подвір’я. Руки в юнака тремтіли, чоло було  вкрите потом, і він, забувши, що  в камері є в’язень, розгублено викрикнув:

— Я не  можу!.. Я не  можу!.. Я не  можу!..

З того  вигукуваного з самого серця з почуттям сорому, болю, огиди, протесту «я не можу!» Андрій зрозумів, що цей юнак з обов’язку служби щойно був  присутній при  мордуванні людини і його  шляхетна душа  не  витримала.

«Я не  можу!»

Давид теж не зможе, бо його  душа  створена не для таких речей. Але  якщо він  має  шляхетну душу  і  не  здатний на мерзотність, то  тоді  чи  зможе він  встояти  проти мерзоти?  Він  не  встоїть, мабуть, проти тортур, але  чи  встоїть він проти мерзотності?!

Давид сидів зігнутий і за  кожним шерехом в  коридорі здригався. Чекав виклику. Він  був, як  натягнута струна, й вібрував від кожного стуку, від кожного грюку за дверима.

Через деякий час, коли в  камері вже  про  його   справу забули, Давид тихо  підійшов до  Андрія й  сів  поруч. Сидів і  дивився великими,  зволоженими очима й  чекав, нічого не  кажучи. Він  чекав, чи  не  скаже чогось Андрій. Що він порадить? Що він  порадить?

Нарешті Давид зітхнув, подивився Андрієві в очі  з глибокою  довірою й  з  признанням його   авторитету й  ледве чутно прошепотів:

— Що мені робити?!

Ну  що  Андрій може цьому юнакові відповісти?

Андрій помовчав  роздумливо,  подивився  на  Давидові набряклі плечі, на  правильні, витончені риси обличчя й звернув увагу  на  круто заломлені брови — о, цього раніше Андрій не  помічав! Давидові брови можуть так  круто заламуватись?

— Ви  маєте матір, Давиде?

— Так.

— І кохану?

— Так.

— І любите їх? І вони люблять вас?

— Так.

Пауза.

— Давиде! В цій ситуації може бути два виходи: вмерти раз   або   вмерти  двічі. Вмерти раз  — це бути  роздавленим фізично, але лишитись і не вмерти морально, зберегти  свою честь, свою душу  й  горде право бути  любленим... Вмерти двічі  — це  вмерти безповоротно морально, ставши підлим трусом і нікчемою і до того  ж вмерти й фізично, але як! Можливість вижити в таборах — це  байка. До  того  ж... вижити морально — мертвому!.. Ви пам’ятаєте легенду про Юду, Давиде?! І ви  пам’ятаєте легенду про  осику?..

Давидові очі  замерехтіли сльозами.  Він  довго дивився Андрієві в  лице,  потім стиснув мовчки  Андрієві пальці і пішов на  своє місце. Там  сидів тихо, поклавши голову на коліна...