— І любите їх? І вони люблять вас?
— Так.
Пауза.
— Давиде! В цій ситуації може бути два виходи: вмерти раз або вмерти двічі. Вмерти раз — це бути роздавленим фізично, але лишитись і не вмерти морально, зберегти свою честь, свою душу й горде право бути любленим... Вмерти двічі — це вмерти безповоротно морально, ставши підлим трусом і нікчемою і до того ж вмерти й фізично, але як! Можливість вижити в таборах — це байка. До того ж... вижити морально — мертвому!.. Ви пам’ятаєте легенду про Юду, Давиде?! І ви пам’ятаєте легенду про осику?..
Давидові очі замерехтіли сльозами. Він довго дивився Андрієві в лице, потім стиснув мовчки Андрієві пальці і пішов на своє місце. Там сидів тихо, поклавши голову на коліна...
Давида почали водити на допити щодня. Камера обмотувала йому побиті плечі рушниками, а поверх одягала сорочку перед тим, як іти, щоб не так було боляче терпіти. І так само йому обмотували стегна. Хитрили. Але слідчий все те здирав, і арештантське милосердя пропадало марно. А може, й не пропадало?.. Кожного разу Давид в чомусь черпав душевну силу терпіти тяжкий іспит стоїчно. Андрій сам здивувався, на що здатний цей тихий юнак.
Їх забирали — Андрія й Давида — майже одноразово, і вони ходили на допити, як то кажуть, «на пару», хоч ходили до різних слідчих.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Одного ранку, після типової ночі, їх привели разом назад до камери. Андрія привели попід руки, а Давида принесли на брезенті, побитого, непритомного. Принесли в камеру, поклали біля дверей і пішли. Охріменко, як кожного в таких випадках, переніс Давида на місце.
Давид лежав без пам’яті перед очима цілої камери й дрібно тремтів, а доктор Литвинов скорбно ходив біля нього, змочував чоло водою, голубив тремтячою батьківською рукою його тіло... Юнак помалу приходив до пам’яті.
А прийшовши до пам’яті, Давид схопився злякано й сів.
Озирнувся по камері, минаючи Литвинова... Потім швидко підповз на руках до Андрія, уткнув лице в його коліна й тяжко заридав...
Камера опустила голови. А з Петровським сталося щось неймовірне. Петровський не витримав — він весь затрясся, лице зморщилось, в нестямі він підніс свої старечі, тремтливі руки вгору й несамовито закричав:
— Господи! Господи!.. Хай... Хай... О-о!..
Він не міг вимовити чогось страшного, що видиралося з його горла. Глянувши крізь поволоку туману на нього, на піднесені страшно руки, мов крила, Андрій знову згадав свою матір і ті її очі безтямні, і видалося йому, що щось валиться з гуркотом, Андрієві підкотився клубок до горла — шкода стало безмежної людської віри, шкода цього прекрасного й так нагло розтрощеного старця, й він, зітхнувши, промовив:
— Не треба, отче!..
Бунчук повернувся з «брехалівки» і розповідав «анекдот».
Анекдот, що їх творила тут, в цих мурах, сама дійсність.
Хоча цей Бунчук сам був суцільною анекдотою з його всією справою. Здоровий, ставний красень, «вождь» всіх фізкультурників, бо директор Республіканського інституту фізкультури, він не витримав уже «малого конвеєра» й залізної логіки умовлянь слідчого і, як відомо, підписав дивовижний протокол після перших кількох екзекуцій. Головне ж, підписав тому, що він — член партії і його легко переконали, що «так треба для країни й партії». Гаразд, він дисциплінований член партії! Він підписав «щиросердні зізнання», що згідно з обвинуваченням «дійсно» був організатором повстанської і терористичної організації, складеної з фізкультурників (і то в республіканському масштабі!), і мав на фізкультурному параді в Києві убити секретаря ЦК КПбУ — Косіора. Убивство мало статися в спосіб кинення великого букета квітів на трибуну, а в квітах мала бути бомба! В цю організацію Бунчук завербував усіх викладачів, професорів і інструкторів свого інституту. Власне, «завербував» слідчий, а Бунчук тільки підписав, що це саме так було, переконаний залізною палкою й аргументами про «вірність країні й партії». Потім Бунчук чекав трибуналу.
Раптом Косіор потрапив у неласку — виявилося, що він «ворог народу»! Ця звістка прийшла до камери з волі — приніс її один новенький. Почувши про це, Бунчук танцював з радості — доля виручила його! Він з категорії ворога народу несподівано потрапив у категорію героїв! Адже ж він хотів убити, «таки да!», ворога народу. Не якого-небудь, а великого, злісного, справжнього, найбільшого!.. Хіба це не геройство?! Власне, з цієї нагоди Бунчук і розповів про всі пікантні подробиці своєї справи цілій камері. Він не міг утримати вже язика за зубами на радощах.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 38. Приємного читання.
TextBook