Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Давида почали водити на  допити щодня. Камера обмотувала йому побиті плечі рушниками,  а  поверх одягала сорочку перед тим, як  іти, щоб  не  так  було  боляче терпіти. І  так  само йому обмотували стегна. Хитрили. Але  слідчий все  те здирав, і арештантське милосердя пропадало марно. А може, й  не  пропадало?.. Кожного разу  Давид в  чомусь черпав душевну силу  терпіти тяжкий іспит стоїчно. Андрій сам  здивувався, на  що  здатний цей  тихий юнак.

Їх забирали — Андрія й Давида — майже одноразово,  і вони ходили на допити, як то кажуть, «на пару», хоч ходили до різних слідчих.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Одного ранку, після типової ночі, їх привели разом назад до камери. Андрія привели попід руки, а Давида принесли на  брезенті, побитого, непритомного. Принесли в камеру, поклали біля  дверей і пішли. Охріменко, як кожного в таких випадках, переніс Давида на  місце.

Давид  лежав без  пам’яті перед очима цілої камери й дрібно тремтів, а доктор Литвинов скорбно ходив біля  нього, змочував чоло водою, голубив тремтячою батьківською рукою його  тіло... Юнак помалу приходив до пам’яті.

А прийшовши до пам’яті, Давид схопився злякано й сів.

Озирнувся по камері, минаючи Литвинова... Потім швидко підповз на  руках  до  Андрія, уткнув лице в  його   коліна й тяжко заридав...

Камера опустила голови. А з Петровським сталося щось неймовірне. Петровський не витримав — він  весь  затрясся, лице зморщилось, в нестямі він підніс свої старечі, тремтливі руки вгору  й несамовито закричав:

— Господи! Господи!.. Хай... Хай... О-о!..

Він  не  міг  вимовити чогось страшного, що  видиралося з його  горла. Глянувши крізь поволоку туману на  нього, на піднесені страшно руки, мов   крила,  Андрій знову згадав свою матір і ті  її  очі  безтямні, і видалося йому, що  щось валиться з  гуркотом, Андрієві підкотився  клубок до  горла  — шкода стало безмежної людської віри, шкода цього прекрасного й  так  нагло розтрощеного старця,  й  він, зітхнувши, промовив:

— Не  треба, отче!..

Бунчук повернувся з «брехалівки» і розповідав «анекдот».

Анекдот, що  їх творила тут, в цих  мурах, сама  дійсність.

Хоча  цей  Бунчук сам  був  суцільною анекдотою з  його всією справою.  Здоровий,  ставний  красень,  «вождь» всіх фізкультурників, бо  директор Республіканського інституту фізкультури, він  не  витримав уже  «малого конвеєра»  й залізної  логіки умовлянь слідчого і, як   відомо, підписав дивовижний протокол після перших кількох екзекуцій. Головне ж, підписав тому, що  він  — член  партії і його  легко переконали, що  «так  треба для  країни й партії». Гаразд, він дисциплінований  член  партії!  Він   підписав  «щиросердні зізнання», що згідно з обвинуваченням «дійсно» був організатором повстанської і терористичної організації, складеної з фізкультурників (і  то  в  республіканському  масштабі!), і мав  на  фізкультурному параді в Києві убити секретаря ЦК КПбУ — Косіора. Убивство мало статися в спосіб кинення великого букета квітів на трибуну, а в квітах мала бути  бомба!  В  цю  організацію  Бунчук завербував усіх  викладачів, професорів і інструкторів свого інституту. Власне, «завербував» слідчий, а Бунчук тільки підписав, що це саме  так було, переконаний залізною палкою й аргументами про  «вірність країні й партії». Потім Бунчук чекав трибуналу.

Раптом Косіор потрапив у неласку — виявилося, що  він «ворог народу»! Ця  звістка прийшла до камери з волі — приніс  її один новенький. Почувши про  це, Бунчук танцював з радості — доля  виручила його!  Він  з категорії ворога народу  несподівано потрапив у категорію героїв!  Адже  ж він хотів  убити, «таки да!»,  ворога народу. Не  якого-небудь, а великого, злісного, справжнього, найбільшого!.. Хіба  це не геройство?! Власне, з цієї  нагоди Бунчук і розповів про  всі пікантні  подробиці своєї справи цілій камері. Він  не  міг утримати вже  язика за зубами на  радощах.

Після  такого милостивого жесту   фортуни  Бунчук нетерпляче добивався до  слідчого. Але  слідчий не  квапився, мабуть, збитий  з  пантелику,  розгубився. Потім  слідчий викликав Бунчука... Велика радість закінчилася ще більшою печаллю.

Чемний і ввічливий слідчий, поздоровляючи з перемогою, підсунув Бунчукові папірця  для   підпису. В  тому   папірці стояло, що  Бунчук згідно з його  попереднім щиросердним зізнанням мав  у спілці з Косіором убити члена ЦК ВКПб СССР, а  тепер секретаря КПбУ,  товариша Микиту Хрущова.

Даремно Бунчук опирався, не можучи розлучитися з такою  прекрасною жар-птицею, яка  несподівано влетіла йому до  рук, — слідчий його  «переконав», що  було  саме  так, як написано в цьому папірці, а все  попереднє — то була  підла спроба обдурити органи революційної законності. І Бунчук підписав.

У процесі цього підписування він побував у «брехалівці» цілий день, куди  його  вкидали «думати».

А тепер, повернувшись до камери 49-ї, Бунчук розповів про   свою печаль,  а  тоді  розповів той   анекдот, що   чув  у «брехалівці». Це  був  веселий анекдот...