Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Сад Гетсиманський

— І любите їх? І вони люблять вас?

— Так.

Пауза.

— Давиде! В цій ситуації може бути два виходи: вмерти раз   або   вмерти  двічі. Вмерти раз  — це бути  роздавленим фізично, але лишитись і не вмерти морально, зберегти  свою честь, свою душу  й  горде право бути  любленим... Вмерти двічі  — це  вмерти безповоротно морально, ставши підлим трусом і нікчемою і до того  ж вмерти й фізично, але як! Можливість вижити в таборах — це  байка. До  того  ж... вижити морально — мертвому!.. Ви пам’ятаєте легенду про Юду, Давиде?! І ви  пам’ятаєте легенду про  осику?..

Давидові очі  замерехтіли сльозами.  Він  довго дивився Андрієві в  лице,  потім стиснув мовчки  Андрієві пальці і пішов на  своє місце. Там  сидів тихо, поклавши голову на коліна...

Давида почали водити на  допити щодня. Камера обмотувала йому побиті плечі рушниками,  а  поверх одягала сорочку перед тим, як  іти, щоб  не  так  було  боляче терпіти. І  так  само йому обмотували стегна. Хитрили. Але  слідчий все  те здирав, і арештантське милосердя пропадало марно. А може, й  не  пропадало?.. Кожного разу  Давид в  чомусь черпав душевну силу  терпіти тяжкий іспит стоїчно. Андрій сам  здивувався, на  що  здатний цей  тихий юнак.

Їх забирали — Андрія й Давида — майже одноразово,  і вони ходили на допити, як то кажуть, «на пару», хоч ходили до різних слідчих.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Одного ранку, після типової ночі, їх привели разом назад до камери. Андрія привели попід руки, а Давида принесли на  брезенті, побитого, непритомного. Принесли в камеру, поклали біля  дверей і пішли. Охріменко, як кожного в таких випадках, переніс Давида на  місце.

Давид  лежав без  пам’яті перед очима цілої камери й дрібно тремтів, а доктор Литвинов скорбно ходив біля  нього, змочував чоло водою, голубив тремтячою батьківською рукою його  тіло... Юнак помалу приходив до пам’яті.

А прийшовши до пам’яті, Давид схопився злякано й сів.

Озирнувся по камері, минаючи Литвинова... Потім швидко підповз на  руках  до  Андрія, уткнув лице в  його   коліна й тяжко заридав...

Камера опустила голови. А з Петровським сталося щось неймовірне. Петровський не витримав — він  весь  затрясся, лице зморщилось, в нестямі він підніс свої старечі, тремтливі руки вгору  й несамовито закричав:

— Господи! Господи!.. Хай... Хай... О-о!..

Він  не  міг  вимовити чогось страшного, що  видиралося з його  горла. Глянувши крізь поволоку туману на  нього, на піднесені страшно руки, мов   крила,  Андрій знову згадав свою матір і ті  її  очі  безтямні, і видалося йому, що  щось валиться з  гуркотом, Андрієві підкотився  клубок до  горла  — шкода стало безмежної людської віри, шкода цього прекрасного й  так  нагло розтрощеного старця,  й  він, зітхнувши, промовив:

— Не  треба, отче!..

Бунчук повернувся з «брехалівки» і розповідав «анекдот».

Анекдот, що  їх творила тут, в цих  мурах, сама  дійсність.

Хоча  цей  Бунчук сам  був  суцільною анекдотою з  його всією справою.  Здоровий,  ставний  красень,  «вождь» всіх фізкультурників, бо  директор Республіканського інституту фізкультури, він  не  витримав уже  «малого конвеєра»  й залізної  логіки умовлянь слідчого і, як   відомо, підписав дивовижний протокол після перших кількох екзекуцій. Головне ж, підписав тому, що  він  — член  партії і його  легко переконали, що  «так  треба для  країни й партії». Гаразд, він дисциплінований  член  партії!  Він   підписав  «щиросердні зізнання», що згідно з обвинуваченням «дійсно» був організатором повстанської і терористичної організації, складеної з фізкультурників (і  то  в  республіканському  масштабі!), і мав  на  фізкультурному параді в Києві убити секретаря ЦК КПбУ — Косіора. Убивство мало статися в спосіб кинення великого букета квітів на трибуну, а в квітах мала бути  бомба!  В  цю  організацію  Бунчук завербував усіх  викладачів, професорів і інструкторів свого інституту. Власне, «завербував» слідчий, а Бунчук тільки підписав, що це саме  так було, переконаний залізною палкою й аргументами про  «вірність країні й партії». Потім Бунчук чекав трибуналу.

Раптом Косіор потрапив у неласку — виявилося, що  він «ворог народу»! Ця  звістка прийшла до камери з волі — приніс  її один новенький. Почувши про  це, Бунчук танцював з радості — доля  виручила його!  Він  з категорії ворога народу  несподівано потрапив у категорію героїв!  Адже  ж він хотів  убити, «таки да!»,  ворога народу. Не  якого-небудь, а великого, злісного, справжнього, найбільшого!.. Хіба  це не геройство?! Власне, з цієї  нагоди Бунчук і розповів про  всі пікантні  подробиці своєї справи цілій камері. Він  не  міг утримати вже  язика за зубами на  радощах.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 38. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи