Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Іноді в щиток залітає листочок, одірваний вітром і зумисне, може, закинений нишком. Листочок падає крадькома, наче закинена кимось з  волі  секретна цидулка. Листочок з волі! Це  стає  подією. Листочок з волі! Зелений листочок з волі.  На  ньому нічого не написано... О, ні, на  ньому багато написано,  лише треба вміти те  все  прочитати!.. На   ньому написано надзвичайну поему, що стрясає душу, — поему про  сонце, вітер, волю, життя... і поему про  зраду... якщо той  листочок осиковий.

Листочок ходить з рук  до рук, і всі  його  читають — кожен  подовгу тримає його  в руках, позираючи на  двері, щоб не  вломився цербер і не  відібрав, а потім зітхає  й  передає далі...

Так. Тут  ростуть дерева.

Вони ростуть по  той  бік, за чорним залізним щитком.

Дерева-змовники. Дерева-свідки.

А на них  — мільйон листочків, що так прекрасно вміють говорити.

Забирали Давида на допит. Перший раз.  Тихий і замріяний юнак Давид, звинувачений у сіонізмі, в приналежності до організації Паолей-Сіон, весь час очікував цього моменту, але не йняв віри, що  той  момент прийде, що  на нього може звалитися щось страшне. Він  все  думав, що  перебуває  тут випадково... Він  ніколи нікого не  скривдив, любив поезію, любив героїку, любив свою матір  — любив її ніжно й для неї часто складав вірші, лежачи вночі, а тоді  нишком  читав їх Андрієві й дивився на нього зволоженими своїми, великими очима. Щось в ньому було  зворушливо наївне, дитяче. Вірші  ті складав він  по-українськи, наслідуючи не  то Леоніда Первомайського, не  то  російського поета Іосифа  Уткіна, його  поему про  рудого Мотеле... Тільки вірші Давидові були зворушливі, кращі, бо не писані, а складені з самої глибини романтичного й наївного юнацького серця.

І от  його  покликали на  допит... Давид розгубився, але пішов бравурно. Повернувся  Давид того   ж  дня   увечері... Плечі його  були  побиті так, як у Андрія в свій  час.  Для  першого разу для такого юнака — то було забагато. Бідолашний хлопчина мав  лице розгублене, безтямне, перелякане. Він опустився на  своє місце і ніяк не  міг  прийти до  пам’яті, здавалося, що  в  його   голові не  вміщалося все  те, що  він там  почув і побачив нагорі. Вони йому закидають терор і приналежність до підпільної контрреволюційної організації. Ну й ще щось. Давид зворушливо й наївно розповів усе про свою справу, і було видно, що перед владою й «партією» він був  невинний і чистий, як  голуб. Колись в часи голоду на Україні, в  роки 21—22-й, американська  допомогова місія ощасливила його  харчовим пакетом... Ось це й була підстава для  всього «діла».  Що в ті роки він  був малою дитиною, то нічого... Розповів Давид і про  хід слідства, про  безглуздий моральний терор, а потім про  биття. Слідчий пообіцяв, що це  його  так  легенько для  початку. Так  легенько!.. Сорочка на Давидових плечах прикипіла, і Андрій знав з досвіду, що це  значить, знав, що  цей  юнак переніс «на  перший раз». Очі  Давидові були  повні дитячого жаху, він  його  приніс з собою звідти, згори. Чого вони від нього хочуть?!  Що йому робити?! Вони від нього вимагають неможливого! Боже, що вони від нього вимагають!..

Від Давида, як на його  вік, вимагали трохи  забагато... Але в тім нічого не було  нового ні для кого. Все нормально. Так вимагається з кожного. «Запрос не б’є в нос», за «дотепним» виразом Сергєєва.

Що ж йому робити?! Перед Давидом стала та  сама  дилема, що  поставала перед кожним і що  стала була  й перед Андрієм. Лише Андрій цього питання не ставив на порядок денний камери і ні в кого не  питав поради. Бо  в таких питаннях в кого питати поради?! Давид поставив це питання. Ні, його  поставила юнацька безмежна віра  в людей, надія, що  ось  так  багато людей могли б йому чимось допомогти. І кожен хотів  би  йому допомогти.

Як   завжди, в  людському  горі   все   ж  знаходяться  порадники, зворушливі й щирі, які  всім  серцем хочуть  добра. Лише біда  в тому, що  кожен до поняття добра підходить зі своєю душею, зі своєю міркою. А коли це  людина старша, сива, з великим життєвим досвідом, то їй тяжко перечити.

Професор  доктор Литвинов від  усієї  душі  хотів  добра Давидові. Він   голубив його  рукою,  як   сина, й  пошепки говорив йому, вливав у самісіньку душу  свій  найщиріший намір:

— Слухайте, Давиде! Ви  молодий. Вам  ще  треба жити... Ви  маєте матір, ви  маєте, мабуть, кохану... Для  чого   вам калічити себе?.. Цієї проклятої машини ви  не  переборете... Ніхто її  не  переборе...  Ніхто!.. Так  будьте   ж  розумним — коліться, доки вас  не  скалічили. Дайте їм  все, що  вони вимагають, чим  то  буде  безглуздіше, тим  краще. Адже  там не  дурні   сидять, і побачать безглуздя, й  одвіють його, як полову. І вони вас  не  покарають тяжко. О, ні, вони вас не  покарають тяжко. Отакого-от... Ну, дадуть  п’ять років концтабору. Але  що  для  вас  п’ять років?! Ви  молодий. Ви їх перебудете й повернетесь живий... Коли ж вас  скалічать або доведуть до божевілля — ви вже ніколи не повернетесь...

А  вони вас  скалічать, і  все  одно засудять, і  то  ще  тяжче засудять!  Не  будьте   нерозважним... У  цьому всьому нема іншого вибору, юначе, — або  загинути, або  вихід  з табору. А в таборах теж  можна жити... Ви  молодий, і ви  їх перебудете... Коліться!..

Так  говорив Литвинов, сивий професор Литвинов. Він говорив це  щиро, з  самої душі.  Він  це  все  не  раз  передумував за довге  сидіння, за безконечну черідку днів  і ночей. І не  один слухав  і в душі  згоджувався. Не  один мав  у тому моральну потіху, виправдання власного падіння, тому  згоджувався. А дехто  згоджувався з нудьги, бо не  було  іншого розумного виходу, якщо  людина хотіла   жити. Існувала ж теза, що «з безглуздям треба боротися безглуздям, доводячи його  до абсурду». Більшість згоджувалися тому, що вже самі так  зробили...

Давид слухав, і видно було, що  слова Литвинова діють на  нього в бажанім для  Литвинова напрямку. Логіка професора вбивча. Та тільки ж було  й видно, як  по  Давидовому  обличчю ні-ні та  й  перебігала хвиля не  то  вагання, не то  раптового протесту, не  то  палаючого сорому від  якоїсь думки, може, від уяви, як  то він  зможе те все, чого  вимагає слідчий, виконати... Його шляхетна душа, наткнувшись на цю  думку, ставала цапки.

«Перескочить чи не перескочить?» — думав  Андрій, дивлячись на  юнакове обличчя з почуттям глибокого жалю.

Професор  Литвинов  замовк,  наголосивши  востаннє свою пораду.

Давид звісив голову й  довго сидів мовчки. Все, що  говорив професор, здається, своєю логікою вибило будь-які аргументи в його  душі.  Професорові поради й мотивації так само ствердив Приходько. Всі  інші  мовчали.

Андрій дивився на  Давидове схилене обличчя, на  його майже дівочий профіль, в якому щось було  біблійного, либонь, від  отроків, що  їх вкинуто було  в піч  вогненну і що в тій  печі  не  згоріли (але  то  була  не  та  піч!  В ось  цій  печі все  згорає), дивився на  всю  його  зігнуту постать тендітну, створену не  для  тортур, що  відповідала й всій  його  душевній   конституції, створеній теж  не  для  тортур, і  думав   не про  поради, думав  про  щось інше... Він  думав  чомусь про одного юнака, теж  жида з походження, що  він  його  бачив колись у цій-таки тюрмі і що був єдиним жидом наглядачем (коридорним) на цілу тюрму — то була рідкість неабияка, бо обслуга і тюремна варта складалися виключно з Андрієвих одноплеменців,  людей, прославлених  репутацією вірних і твердих служак. Той  жид був зовсім молоденький, такий, як і  Давид, кучерявий, інтелігентний — очевидно, перед тим був  студент чи  в  тому  роді.  Завжди був  мовчазний, лише очі  дивилися на  в’язня чемно.