Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Сад Гетсиманський

І вітер  теж  зворушує серце — уявлений і чутий лише з гомону вітер. Він прийшов сюди. Звідки він прийшов на це подвір’я? Ось  він  летить просторами, ось  він  торкає траву над   стежками,  де  колись  ходили Андрієві ноги,  ось   він пролітає над їхньою садибою, ось він торкає листя лапатого клена, що колись вони його  посадили з батьком біля хлівця... Вітер... Він не приніс з собою запаху трав, не приніс гомону перепелиного, не приніс свисту солов’їного, сміху дівочого, галасу дитячого,  ластів’ячого скрекоту  над  їхньою хатою, зітхання материного — він  не  доніс нічого, але  він  те  все чув і він  те все  ніс  із собою... А може, приніс?! І розповідає там?  Вітер... Він  гойдає каштан і осику за  муром і звіряє їм те, що  підгледів, і те, що  підслухав, — може ж, «ті», з-за муру, вийдуть на прогулянку... Від цієї  думки і каштан зворушує серце. От  він  стоїть там  — розлогий і кострубатий, чорнокорий, старезний каштан — і охкає тихо, похитуючи руками гілок, мовби хоче  вдарити тими руками об  поли, почувши щось в  тривожному шепоті вітру.  Андрій уявляє його, й серце його  наливається спогадами... Ні, каштан теж має  свою легенду. Прекрасну, чарівну легенду...

Сонячний Київ і  бульвар Шевченка...  Буйні  каштани стоять безконечною  шпалерою й  тримають на  сонці чудесні свічки — свічки своїх  квіток. Каштани, наче великі паникадила, парадно розставлені на  вулиці, встромлені в чорну,  зволожену травневим  дощем  землю. Вони  стоять і  тріумфально кадять в  небо золотим пилом,  пахощами, буйним пафосом цвітіння, а на  листях і на  свічках квіток мерехкотять дощинки,  діаманти краплин,  випромінюючи веселки... А по вулиці йде, пританцьовує, сміхом заливається  молодість, їхня  молодість, його  молодість, — по  Києву, по  столиці його  землі, по  бульвару Шевченка — безжурна, відважна,  горда,  закохана  молодість!  І їй  присвічує сяйво  фантастичних зелено-рожевих паникадил... Каштани... Вони ж стояли і в парку його  рідного міста  — свідки його дитинства, свідки його  юнацтва, свідки його  любові, мрій, зітхань і поцілунків ночами травневими, вечорами липневими... Розпростерши гілля густими шатрами, вони оберігали його  щастя, його  тайну, його  радість, буремне кипіння його молодості. І вони мовчали, як  змовники, й, як  змовники, шуміли грайливо гіллям назустріч, прихиляючи небо, скорочуючи до нього шлях... Каштани...

І це  ніби від них  посланець стоїть за вікном.

Коли йде   дощ   уночі,  тоді  за  вікном  чути   шум   окремий — дощ   іде  по  деревах, і  тоді  арештантському  вухові видається, ніби хтось  грає  на  арфі, — дощ  січе  по  групах листя, ударяє по різних площинах, поставлених під різними кутами, по листочках великих і маленьких, і все це відрізняє чуйне арештантське вухо.  А вітер  ходить і повертає гілля, те гілля  скрипить, стукає гіллячку об гіллячку, скидає сушняк, що  лускає й летить униз, торкаючи листя — раз, два, нижче, — бринькає по  листочках згори донизу, десь  летить до землі. А коли дощ  вщухає, а з ним затихає й вітер  — довго ще  капають звуки різного тону   —  краплини  зриваються й  падають з  листя на  листя, з  листя на  листя — раз, два, три, чотири... Дерева!  Цілий світ!  Цілий великий сад, хоч їх тільки двоє. Вони шелестять листям за  ґратами, й  вони шелестять у душі...

Іноді, ніби посланець від них, до камери долітає нічний мотиль, або й два, або й ціла  бригада. Вони крутяться навколо пухиря лампи в стелі, б’ються об неї головою, кружляють несамовито, в сліпім розпачі, б’ються одчайдушно, потрапивши несподівано в трагічне коло, в біду непередбачену, і вже  не можуть вирватися. Так, ніби потрапляють на «великий  конвеєр», в пастку цих мурів, і вже не можуть вирватися. Б’ються об  сяйво,  б’ються істерично вже, ламаючи зір, і свою волю, і свою душу — і загибають. Падають мертві. Вже не  можуть вилетіти, не  можуть повернутися  назад і щось розповісти про   те, що  підгледіли. За  ними спостерігають багато пар  очей  мовчки, без слів, і на кожного те видовище, мабуть,  наганяє  тугу, як   на  Андрія, викликаючи  прикрі асоціації, тяжкі аналогії...

Іноді в щиток залітає листочок, одірваний вітром і зумисне, може, закинений нишком. Листочок падає крадькома, наче закинена кимось з  волі  секретна цидулка. Листочок з волі! Це  стає  подією. Листочок з волі! Зелений листочок з волі.  На  ньому нічого не написано... О, ні, на  ньому багато написано,  лише треба вміти те  все  прочитати!.. На   ньому написано надзвичайну поему, що стрясає душу, — поему про  сонце, вітер, волю, життя... і поему про  зраду... якщо той  листочок осиковий.

Листочок ходить з рук  до рук, і всі  його  читають — кожен  подовгу тримає його  в руках, позираючи на  двері, щоб не  вломився цербер і не  відібрав, а потім зітхає  й  передає далі...

Так. Тут  ростуть дерева.

Вони ростуть по  той  бік, за чорним залізним щитком.

Дерева-змовники. Дерева-свідки.

А на них  — мільйон листочків, що так прекрасно вміють говорити.

Забирали Давида на допит. Перший раз.  Тихий і замріяний юнак Давид, звинувачений у сіонізмі, в приналежності до організації Паолей-Сіон, весь час очікував цього моменту, але не йняв віри, що  той  момент прийде, що  на нього може звалитися щось страшне. Він  все  думав, що  перебуває  тут випадково... Він  ніколи нікого не  скривдив, любив поезію, любив героїку, любив свою матір  — любив її ніжно й для неї часто складав вірші, лежачи вночі, а тоді  нишком  читав їх Андрієві й дивився на нього зволоженими своїми, великими очима. Щось в ньому було  зворушливо наївне, дитяче. Вірші  ті складав він  по-українськи, наслідуючи не  то Леоніда Первомайського, не  то  російського поета Іосифа  Уткіна, його  поему про  рудого Мотеле... Тільки вірші Давидові були зворушливі, кращі, бо не писані, а складені з самої глибини романтичного й наївного юнацького серця.

І от  його  покликали на  допит... Давид розгубився, але пішов бравурно. Повернувся  Давид того   ж  дня   увечері... Плечі його  були  побиті так, як у Андрія в свій  час.  Для  першого разу для такого юнака — то було забагато. Бідолашний хлопчина мав  лице розгублене, безтямне, перелякане. Він опустився на  своє місце і ніяк не  міг  прийти до  пам’яті, здавалося, що  в  його   голові не  вміщалося все  те, що  він там  почув і побачив нагорі. Вони йому закидають терор і приналежність до підпільної контрреволюційної організації. Ну й ще щось. Давид зворушливо й наївно розповів усе про свою справу, і було видно, що перед владою й «партією» він був  невинний і чистий, як  голуб. Колись в часи голоду на Україні, в  роки 21—22-й, американська  допомогова місія ощасливила його  харчовим пакетом... Ось це й була підстава для  всього «діла».  Що в ті роки він  був малою дитиною, то нічого... Розповів Давид і про  хід слідства, про  безглуздий моральний терор, а потім про  биття. Слідчий пообіцяв, що це  його  так  легенько для  початку. Так  легенько!.. Сорочка на Давидових плечах прикипіла, і Андрій знав з досвіду, що це  значить, знав, що  цей  юнак переніс «на  перший раз». Очі  Давидові були  повні дитячого жаху, він  його  приніс з собою звідти, згори. Чого вони від нього хочуть?!  Що йому робити?! Вони від нього вимагають неможливого! Боже, що вони від нього вимагають!..

Від Давида, як на його  вік, вимагали трохи  забагато... Але в тім нічого не було  нового ні для кого. Все нормально. Так вимагається з кожного. «Запрос не б’є в нос», за «дотепним» виразом Сергєєва.

Що ж йому робити?! Перед Давидом стала та  сама  дилема, що  поставала перед кожним і що  стала була  й перед Андрієм. Лише Андрій цього питання не ставив на порядок денний камери і ні в кого не  питав поради. Бо  в таких питаннях в кого питати поради?! Давид поставив це питання. Ні, його  поставила юнацька безмежна віра  в людей, надія, що  ось  так  багато людей могли б йому чимось допомогти. І кожен хотів  би  йому допомогти.

Як   завжди, в  людському  горі   все   ж  знаходяться  порадники, зворушливі й щирі, які  всім  серцем хочуть  добра. Лише біда  в тому, що  кожен до поняття добра підходить зі своєю душею, зі своєю міркою. А коли це  людина старша, сива, з великим життєвим досвідом, то їй тяжко перечити.

Професор  доктор Литвинов від  усієї  душі  хотів  добра Давидові. Він   голубив його  рукою,  як   сина, й  пошепки говорив йому, вливав у самісіньку душу  свій  найщиріший намір:

— Слухайте, Давиде! Ви  молодий. Вам  ще  треба жити... Ви  маєте матір, ви  маєте, мабуть, кохану... Для  чого   вам калічити себе?.. Цієї проклятої машини ви  не  переборете... Ніхто її  не  переборе...  Ніхто!.. Так  будьте   ж  розумним — коліться, доки вас  не  скалічили. Дайте їм  все, що  вони вимагають, чим  то  буде  безглуздіше, тим  краще. Адже  там не  дурні   сидять, і побачать безглуздя, й  одвіють його, як полову. І вони вас  не  покарають тяжко. О, ні, вони вас не  покарають тяжко. Отакого-от... Ну, дадуть  п’ять років концтабору. Але  що  для  вас  п’ять років?! Ви  молодий. Ви їх перебудете й повернетесь живий... Коли ж вас  скалічать або доведуть до божевілля — ви вже ніколи не повернетесь...

А  вони вас  скалічать, і  все  одно засудять, і  то  ще  тяжче засудять!  Не  будьте   нерозважним... У  цьому всьому нема іншого вибору, юначе, — або  загинути, або  вихід  з табору. А в таборах теж  можна жити... Ви  молодий, і ви  їх перебудете... Коліться!..

Так  говорив Литвинов, сивий професор Литвинов. Він говорив це  щиро, з  самої душі.  Він  це  все  не  раз  передумував за довге  сидіння, за безконечну черідку днів  і ночей. І не  один слухав  і в душі  згоджувався. Не  один мав  у тому моральну потіху, виправдання власного падіння, тому  згоджувався. А дехто  згоджувався з нудьги, бо не  було  іншого розумного виходу, якщо  людина хотіла   жити. Існувала ж теза, що «з безглуздям треба боротися безглуздям, доводячи його  до абсурду». Більшість згоджувалися тому, що вже самі так  зробили...

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 36. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи