Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Низку днів  і ночей (він  не  знає, скільки тих  було  днів  і ночей!) для  Андрія тягся безперервний кошмар. Взявши на допит після оповідання Петровського, його   тримали весь час  нагорі і лише зрідка відводили вниз до  льоху  на  одну годину, щоб  перепочив, а потім знову забирали назад, на конвеєр. Він  по  черзі  пройшов через усі ступені розбирання  душі, до  нього по  черзі   застосовували всі  методи, які здатний був  вигадати диявольський геній епохи. Він  сидів знову на  кінчику стільця. Потім він  сидів на  гарматі[23], куди його  саджали так, як  колись давно саджали запорожців на палю... Його водили на  розстріл,  імітуючи той  розстріл... Йому плювали в лице... Набивали «біфштекси» на  стегнах, що  на  мові   «заплічних діл  майстрів» називалося  «робити шимпанзе»... Його били залізним паліччям... Слідчі й різні оперативники проходили перед ним безконечною черідкою, й  він  навіть не  знав, як  кого на  ймення, лише розрізняв їх  по  ступені жорстокості  та  геніальності в  сатанинській винахідливості витончених  тортур. Він  не  знав їхніх  імен і  навіть не  пам’ятав їхніх  облич як  слід.  Як  не  пам’ятав  і багатьох методів, застосованих до нього в моменти непритомності. Але  й  саме  те, що  він  пам’ятав!.. Одначе що  це може сказати для  світу, для  людей сторонніх?! Цього не можна  описати  словами,  цього не  можна  зрозуміти людям  щасливим, яких обійшов цей  келих, цього не  можна збагнути до  самих глибин. Це  треба пережити!  Всі  фарби бліді, а всі слова убогі, стерті людьми, як гумові калоші. От, скажімо, залізна палка... Як  можна описати залізну палку в руках якого-небудь Великіна?! Невинну, поржавілу й нікчемну  залізну палку!  Або  невинний  ріжечок стільця!.. Чотири сантиметри завбільшки, такий собі маленький трикутничок. Хто  вчив   геометрію, той  може добре уявити його   малюнок — це  рівнобедрений трикутничок, де два  гострих кути дорівнюють одному прямому, а перпендикуляр, опущений з прямого кута  на  основу трикутничка, дорівнює чотирьом сантиметрам. На  цій  підставі можна точно обчислити всю мізерію цього трикутничка, чому  дорівнюють кутики при його  основі та чому  дорівнюють його  сторони. Але ніхто  не зможе обчислити, скільки мук  зможе дати  такий малесенький трикутничок, коли людину на  нього посаджено копчиком!  Скільки муки фізичної!  А скільки муки моральної! Цього не зможуть обчислити навіть всі професори геометрії з цілого світу, складені докупи. Цього не можна обчислити взагалі. Як  не  можна обчислити змагання  людської душі між  найпростішим способом порятунку — «здатись» і найтяжчим — «не  здатись».

Або  така  собі  гармата!.. Вона стоїть собі  в куточку, ніби для  окраси. Вона зроблена колись для  того, щоб  стріляти, але з неї вийнято гільзи, в якій була закладена сила  для лету, крім того, з неї самої вийнято вибухову душу, вигвинтивши запальник і все інше, здібне вибухати, — її позбавлено призначеної їй генієм винахідника функції й поставлено ось тут у куточку. Як непотріб. Непотріб, ніби  без функції... Гай-гай! Новий геній призначив їй  нову  функцію, ніким і ніколи, ніякими інженерами, будівничими, артилеристами й ніким іншим не передбачену. То функція страшного знаряддя для реконструкції людської душі.  Деталь конвеєра... Коли людину  саджають на  цю  гармату, вона божевільно мріє, як  про Божу ласку, про  раптовий розрив цієї  гармати, про  вибух... Коли б же  вона мала оту  прекрасну вибухову душу!

Але  й  гармата ніщо  проти  того,  коли  хтось   в  блискучій  новенькій уніформі в стінах державного «чистилища», в  храмі  «пролетарського правосуддя» починає  мочитися в обличчя розпростертій, беззахисній, але  все  гордій — невимовно гордій — людині. В самісінькі очі!..

Але все це все-таки ніщо проти людини, проти її гордої, несамовитої затятості, що, підігріта лютою ненавистю, відчаєм і безсилим гнівом, помалу доходить до стану  маніакальності. Це затятість гордих до самозабуття, тих, що позбавлені будь-яких засобів оборони, уже із злорадством, із садизмом по  відношенню до самих себе  протиставляють всьому своє божевільне, сліпе,  безмежне презирство.  Ну  що   горда й роздавлена фізично людина може ще  протиставити?! Лише затятість і  бажання  поглумитися над   своїми  мучителями тим, що  звести всю  їхню  диявольську працю на  пси  і тим плюнути їм в обличчя. Ця  затятість стає  ідеєю фікс.

Андрій уже  зробився, як  тінь, і ніхто  з друзів  не  зміг  би його   впізнати. Навіть рідна мати. У  нього, колись такого сильного, вже тремтіли кінцівки, мов  у розбитого паралічем, і весь  час  наморочилась голова від утоми й недокрів’я. Він уже став  не те що  неврастеніком, він  став  істериком і лише величезним напруженням  волі   ще  сяк-так  тримав себе   в руках. Ні, не  напруженням. Його тримала і його  волю підстьобувала безодня ненависті, що  прогресивно зростала, а з нею  прогресивно зростала упертість. Вона збільшувалася зворотно  пропорційно  фізичному  законові.  Це   була   вже істерична,  сліпа,  безумна упертість, — він  би  не  міг  відповісти  логічно.  Упертість. Несамовита,  підсвідома,  вже не  логічна, але  пломеніюча. Останнє пристановище його душі.   Його  гордої, пошматованої,  самотньої,  зовсім уже самотньої душі.  Але  не  зламаної. Думки про  самогубство, що  настирливо приходили в найтяжчі хвилини психічного знесилення,  поступалися перед шаленим бажанням перемоги. Перемогти!  Калікою,  напівтрупом, але   перемогти! Він  тут  поставив на  карту своє серце, свою душу, що  все життя була  невгнутою, і  мусить перемогти...  Оцих хамів, оцю  нікчемність, оцих він  мусить перемогти!  Мусить. Не може ж  бути, щоб   мерзота і підлота взяли над  ним гору, над  його  душею, над  його  гордістю... Не  може бути! Цього ніколи не  може бути! Ніколи!.. Ніколи!..

Не  раз  у хвилини найбільшого відчаю, користуючись із нагоди, що  його  іноді  водили коридором, його  опановував наглий сліпий порив — заревти дико й кинутися, нагнувши голову, вздовж того  коридора й з розгону розбити голову об протилежну стіну, щоб  пекельний вогонь і мука  його  розбризкалися на  мурах... Але він  утримувався на  тій останній грані, де стояло, як  вогненний стовп, оте  «ніколи»!

Ах,  що   таке   героїзм?! Що  таке   прославлений у  віках героїзм лицарів, і хрестоносців, і полководців, і сусанінів, і залізняків... Поезія! То прекрасна поезія. Омріяна, приваблива, бажана. Поезія. Тільки поезія.

Андрій, як  і кожен у цій  тюрмі країни соціалізму, був позбавлений  будь-яких  найелементарніших,  всюди існуючих  засобів оборони. Навіть в найстрашніших казематах найбільш  прославлених  реакційних  держав в’язні  мали все-таки засоби оборони — апеляції, апарат заступників, громадську опінію[24],  нарешті,  голодовки. Гай-гай.  Все  те смішне, навіть сама  думка вдатись до  тих  засобів смішна: їх  тут  не  існує. Для   людини, що  потрапляє сюди, немає оборони. Це  пилинка, списана геть  з реєстру ще  заживо і поставлена абсолютно поза законом. Абсолютно. Єдиним засобом лишалась ніби  голодовка, бо це нібито залежить від волі  самого нещасного, від  самого в’язня. Нібито. Андрій спробував вдатися до цього засобу, проголосивши голодовку. Але  скоро — дуже  скоро — відмовився. Виявилося, що  й голодовки як  засобу оборони тут  не  існує. В’язня просто годують штучно клізмою, впускаючи в шлунок тран[25]  або  й ще якусь речовину, щоб  людина не могла вмерти від голоду. Так  одиниць, так і цілі камери, коли голодовку оголошують організовано.  В  останньому  випадку  ще  й  «пришивають діло» за   організований  протест «органам революційної законності».

Таким чином, і цей  єдиний, такий прославлений в історії всіх  тюрем засіб  оборони тут був  недійсним.

Андрій відмовився від  цього засобу оборони й  помалу погасав.

Конвеєр почав робити перебої. Занадто твердий горішок трапився, а слідчим не входило в плани так просто роздавити свою жертву на  смерть. Вони почали робити перепочинки й відводити Андрія до камери. Правда, щоб  скоро забирати знову, але  все  ж  вони давали йому фізично передихнути, хоч  морально це  була  все  та ж шарпанина нервів.

У  камері нічого докладно не  знали про   те, що  відбувається з Андрієм. Він  нічого не розповідав. Мовчав. Люди тільки бачили його   синці, його   хворобливо запалені  очі, жахливу, щораз  більшу виснаженість  фізичну  й  нервову, бачили, що  він  тане, як  віск, з  дня  на  день, з  години на годину, і позирали на  нього тоскно. І мовчали теж.  Лише за кожним разом, як  Андрія кликали знову на  допит, очі  в кожного розширювалися жахом, проводжаючи свого товариша, вірніше, його  тінь.  Коли повертався — 29  пар  очей зустрічали його  німим запитанням. Андрій нічого не говорив і лягав на  своє місце, іноді  спазматично схлипнувши, без скарги і без сліз.  Наглядачі його  не згонили, і він міг лежати, порушуючи тюремну дисципліну,  дивлячись  гарячковим зором у стелю або  у вікно, за  ґрати, ген  кудись туди, куди не  в силі  сягнути нормально людське око.

Дерева росли за  вікном, за  ґратами, десь   за  залізним щитом. В’язні їх не  бачили, але  знали, що  вони там  є, що вони там  ростуть. Ночами, коли рама була  відчинена, а в камері панувала гнітюча тиша, коли сон   утікав з  очей, а люди тільки удавали, що  вони сплять, лежачи з закритими очима й чекаючи виклику, — з-за залізного щитка долітав тихий шелест, такий знайомий і такий забутий шелест листя на  деревах. Вони стояли тут  ось  поруч, за  муром. Там  був старезний каштан і осика — тремтлива осика. Легенький нічний  вітерець, прокравшись  в  понурий  чотирикутник жахних блоків десь  із  степів, десь  із  просторів, від  домів і садиб, від  матерів і сестер, від  дібров і гаїв, тихенько шелестів у верховіттях цих  самотніх дерев, відтятих од  світу  і теж  заскнених до в’язниці. Він  їм про  щось розповідав, він їх про  щось нишком питав, випитував, тихесенько, щоб  не почула варта і цих  дерев не  покарала, не  зрубала.

Зтужіле  за  шелестом  вітру   й  за  гомоном  листя  арештантське вухо  чітко розрізняло, як  шумить лапатий клен і  як  тремтить сумна осика... Осика — дерево жалоби. Дерево, на  якому повісився Юда... Ця  легенда про  тремтливу осику, про   свідка останнього зітхання нещасливого учня Христового, Юди Іскаріотського,  немовби плинула крізь ґрати з шелестом листя — приходила не одному на пам’ять, так, ніби та осика за муром кричала про  це в арештантській душі... І для одних то був шепіт потіхи, для інших — тривожний крик перестороги... Приходила на  пам’ять ця  легенда й  Андрієві, приходила на  пам’ять і  та  осика, що  стояла, мабуть, у біблійному саду  Гетсиманському.

Листочки за ґратами десь  гойдаються на  тоненьких черешках (ось  так  вони гойдаються!): загострена уява  відтворює  до найменших подробиць, як стоять там каштан і осика за  муром, як  приходить до  них  вітер  з далеких просторів, як  гойдаються листочки на  тоненьких черешках, як  вони боязко  лепечуть, шепотять один  одному щось таємниче, стукаються один  об  один,  переплітаються... Листочки... Маленькі. З  одного боку  глянцюваті, блискучо-зелені, а з другого матові, вкриті ніжним сивим пушком. А на  каштанові — лапаті, мистецьки вирізані, позубрені по  краях, п’ятиконечні, як розчепірені пальці руки. Але чомусь листя каштана не  зворушують серце, може, тому, що  про  них  не існує легенди, серце зворушує тужливий гомін осики і трепет її листочків, причеплених за тоненькі ніжки вниз головою... А над  ними стоїть легенда...

І вітер  теж  зворушує серце — уявлений і чутий лише з гомону вітер. Він прийшов сюди. Звідки він прийшов на це подвір’я? Ось  він  летить просторами, ось  він  торкає траву над   стежками,  де  колись  ходили Андрієві ноги,  ось   він пролітає над їхньою садибою, ось він торкає листя лапатого клена, що колись вони його  посадили з батьком біля хлівця... Вітер... Він не приніс з собою запаху трав, не приніс гомону перепелиного, не приніс свисту солов’їного, сміху дівочого, галасу дитячого,  ластів’ячого скрекоту  над  їхньою хатою, зітхання материного — він  не  доніс нічого, але  він  те  все чув і він  те все  ніс  із собою... А може, приніс?! І розповідає там?  Вітер... Він  гойдає каштан і осику за  муром і звіряє їм те, що  підгледів, і те, що  підслухав, — може ж, «ті», з-за муру, вийдуть на прогулянку... Від цієї  думки і каштан зворушує серце. От  він  стоїть там  — розлогий і кострубатий, чорнокорий, старезний каштан — і охкає тихо, похитуючи руками гілок, мовби хоче  вдарити тими руками об  поли, почувши щось в  тривожному шепоті вітру.  Андрій уявляє його, й серце його  наливається спогадами... Ні, каштан теж має  свою легенду. Прекрасну, чарівну легенду...

Сонячний Київ і  бульвар Шевченка...  Буйні  каштани стоять безконечною  шпалерою й  тримають на  сонці чудесні свічки — свічки своїх  квіток. Каштани, наче великі паникадила, парадно розставлені на  вулиці, встромлені в чорну,  зволожену травневим  дощем  землю. Вони  стоять і  тріумфально кадять в  небо золотим пилом,  пахощами, буйним пафосом цвітіння, а на  листях і на  свічках квіток мерехкотять дощинки,  діаманти краплин,  випромінюючи веселки... А по вулиці йде, пританцьовує, сміхом заливається  молодість, їхня  молодість, його  молодість, — по  Києву, по  столиці його  землі, по  бульвару Шевченка — безжурна, відважна,  горда,  закохана  молодість!  І їй  присвічує сяйво  фантастичних зелено-рожевих паникадил... Каштани... Вони ж стояли і в парку його  рідного міста  — свідки його дитинства, свідки його  юнацтва, свідки його  любові, мрій, зітхань і поцілунків ночами травневими, вечорами липневими... Розпростерши гілля густими шатрами, вони оберігали його  щастя, його  тайну, його  радість, буремне кипіння його молодості. І вони мовчали, як  змовники, й, як  змовники, шуміли грайливо гіллям назустріч, прихиляючи небо, скорочуючи до нього шлях... Каштани...

І це  ніби від них  посланець стоїть за вікном.

Коли йде   дощ   уночі,  тоді  за  вікном  чути   шум   окремий — дощ   іде  по  деревах, і  тоді  арештантському  вухові видається, ніби хтось  грає  на  арфі, — дощ  січе  по  групах листя, ударяє по різних площинах, поставлених під різними кутами, по листочках великих і маленьких, і все це відрізняє чуйне арештантське вухо.  А вітер  ходить і повертає гілля, те гілля  скрипить, стукає гіллячку об гіллячку, скидає сушняк, що  лускає й летить униз, торкаючи листя — раз, два, нижче, — бринькає по  листочках згори донизу, десь  летить до землі. А коли дощ  вщухає, а з ним затихає й вітер  — довго ще  капають звуки різного тону   —  краплини  зриваються й  падають з  листя на  листя, з  листя на  листя — раз, два, три, чотири... Дерева!  Цілий світ!  Цілий великий сад, хоч їх тільки двоє. Вони шелестять листям за  ґратами, й  вони шелестять у душі...

Іноді, ніби посланець від них, до камери долітає нічний мотиль, або й два, або й ціла  бригада. Вони крутяться навколо пухиря лампи в стелі, б’ються об неї головою, кружляють несамовито, в сліпім розпачі, б’ються одчайдушно, потрапивши несподівано в трагічне коло, в біду непередбачену, і вже  не можуть вирватися. Так, ніби потрапляють на «великий  конвеєр», в пастку цих мурів, і вже не можуть вирватися. Б’ються об  сяйво,  б’ються істерично вже, ламаючи зір, і свою волю, і свою душу — і загибають. Падають мертві. Вже не  можуть вилетіти, не  можуть повернутися  назад і щось розповісти про   те, що  підгледіли. За  ними спостерігають багато пар  очей  мовчки, без слів, і на кожного те видовище, мабуть,  наганяє  тугу, як   на  Андрія, викликаючи  прикрі асоціації, тяжкі аналогії...