Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Сад Гетсиманський

«Кошмар?» — це  російське слово прекрасне, але  — слабе. Маячіння? Пекло? —  але  біблійне пекло існувало тільки теоретично, всі  це  знають, лише роблять лукавий вигляд, що вірять в нього, а саме  слово від безперервного вживання і  без  наочного й  реального спізнання  суті  того, що  воно прикриває, стерлося, як  мідяний шаг, і стало блідим і звичайним прозаїзмом, обивательським брязкальцем. А саме пекло, особливо в «Енеїді» Котляревського,  досить симпатичне й веселе. «Жах»?  «Чортяча свистопляска»? «Римська інквізиція»? Ні, все  це  слабе і  не  в  силі   вмістити в  собі того, що   відбувається з  людиною,  з  конкретною  живою людиною, яка  потрапила в таку  смугу.  Навіть вкупі взяті, всі  ті означення слабі.

«Великий конвеєр!» — ось  це  єдине визначення.

А поведінку людини — затятої до божевілля людини, — пущеної  на   «великий конвеєр»,  теж   не   можна  назвати ніяким словом.

«Героїзм»? Що таке  героїзм? Героїзм — це велич, поезія, краса. Героїзм — це  раптовий, величний, запаморочливий для  інших вчинок, це блиск раптової відваги, що  захоплює людські серця доконанням  неможливого. Це  короткотривала  напруга для  досягнення  ефекту в  свідомості, що  він потім буде  помножений і розписаний у всі  кольори веселки  людською фантазією. Героїзм — це  пафос перед лицем світу   і  перед лицем  приготованих  лаврів, славословлень, квітів,  золотих  медалей  і  жіночої  чи  дівочої любові,  що складається на  жертовник  героям як  найдорогоцінніший дар  і що, може, єдина рухає  тими героями, утримуючи їх в найвідповідальнішу хвилину від  обернення на  звичайного боягуза й нікчему. Герой замружує очі, тримаючи в них  ті всі  приваби, як  турецький солдат райських гурій, голих   і податливих, шалено бажаних, і  кидається  сторч головою в каламутну воду  — випливе, тоді  він  раптом герой на  все життя й споживач благ, призначених героєві; потоне — він теж  герой, бо  світ   буде   йому рукоплескати  й  поставить пам’ятник, а  блага   земні однаково забезпечені йому й  на тому  світі.  Але  яке  це  має  відношення до сучасної людини на «великому конвеєрі», до людини, розчавлюваної нишком у герметично ізольованих від світу кам’яних мішках, до людини, що  повзає й звивається, як  черв’як, одна-однісінька, без світу й без лаврових вінків, виставлених демонстративно спостережниками? Людина, яка  змагається не для того, щоб здивувати світ, якого для  неї  не  існує, й  яка  теж  не  існує для  світу  (о, що  таке   людина серед 200  мільйонів, а  тим більше серед 2  мільярдів!  Піщина!), а  для  того, щоб   своє маленьке «я»  зберегти від  моральної  ганьби й  позорища перед самим собою, від смерті, перед якою звичайна смерть героїв — велике, недосяжне щастя. І яке  це має  відношення до геройства?

Ні, це  не  героїзм. Це  зовсім не  героїзм. Це  щось таке, що  йому немає наймення в людській мові. 

Низку днів  і ночей (він  не  знає, скільки тих  було  днів  і ночей!) для  Андрія тягся безперервний кошмар. Взявши на допит після оповідання Петровського, його   тримали весь час  нагорі і лише зрідка відводили вниз до  льоху  на  одну годину, щоб  перепочив, а потім знову забирали назад, на конвеєр. Він  по  черзі  пройшов через усі ступені розбирання  душі, до  нього по  черзі   застосовували всі  методи, які здатний був  вигадати диявольський геній епохи. Він  сидів знову на  кінчику стільця. Потім він  сидів на  гарматі[23], куди його  саджали так, як  колись давно саджали запорожців на палю... Його водили на  розстріл,  імітуючи той  розстріл... Йому плювали в лице... Набивали «біфштекси» на  стегнах, що  на  мові   «заплічних діл  майстрів» називалося  «робити шимпанзе»... Його били залізним паліччям... Слідчі й різні оперативники проходили перед ним безконечною черідкою, й  він  навіть не  знав, як  кого на  ймення, лише розрізняв їх  по  ступені жорстокості  та  геніальності в  сатанинській винахідливості витончених  тортур. Він  не  знав їхніх  імен і  навіть не  пам’ятав їхніх  облич як  слід.  Як  не  пам’ятав  і багатьох методів, застосованих до нього в моменти непритомності. Але  й  саме  те, що  він  пам’ятав!.. Одначе що  це може сказати для  світу, для  людей сторонніх?! Цього не можна  описати  словами,  цього не  можна  зрозуміти людям  щасливим, яких обійшов цей  келих, цього не  можна збагнути до  самих глибин. Це  треба пережити!  Всі  фарби бліді, а всі слова убогі, стерті людьми, як гумові калоші. От, скажімо, залізна палка... Як  можна описати залізну палку в руках якого-небудь Великіна?! Невинну, поржавілу й нікчемну  залізну палку!  Або  невинний  ріжечок стільця!.. Чотири сантиметри завбільшки, такий собі маленький трикутничок. Хто  вчив   геометрію, той  може добре уявити його   малюнок — це  рівнобедрений трикутничок, де два  гострих кути дорівнюють одному прямому, а перпендикуляр, опущений з прямого кута  на  основу трикутничка, дорівнює чотирьом сантиметрам. На  цій  підставі можна точно обчислити всю мізерію цього трикутничка, чому  дорівнюють кутики при його  основі та чому  дорівнюють його  сторони. Але ніхто  не зможе обчислити, скільки мук  зможе дати  такий малесенький трикутничок, коли людину на  нього посаджено копчиком!  Скільки муки фізичної!  А скільки муки моральної! Цього не зможуть обчислити навіть всі професори геометрії з цілого світу, складені докупи. Цього не можна обчислити взагалі. Як  не  можна обчислити змагання  людської душі між  найпростішим способом порятунку — «здатись» і найтяжчим — «не  здатись».

Або  така  собі  гармата!.. Вона стоїть собі  в куточку, ніби для  окраси. Вона зроблена колись для  того, щоб  стріляти, але з неї вийнято гільзи, в якій була закладена сила  для лету, крім того, з неї самої вийнято вибухову душу, вигвинтивши запальник і все інше, здібне вибухати, — її позбавлено призначеної їй генієм винахідника функції й поставлено ось тут у куточку. Як непотріб. Непотріб, ніби  без функції... Гай-гай! Новий геній призначив їй  нову  функцію, ніким і ніколи, ніякими інженерами, будівничими, артилеристами й ніким іншим не передбачену. То функція страшного знаряддя для реконструкції людської душі.  Деталь конвеєра... Коли людину  саджають на  цю  гармату, вона божевільно мріє, як  про Божу ласку, про  раптовий розрив цієї  гармати, про  вибух... Коли б же  вона мала оту  прекрасну вибухову душу!

Але  й  гармата ніщо  проти  того,  коли  хтось   в  блискучій  новенькій уніформі в стінах державного «чистилища», в  храмі  «пролетарського правосуддя» починає  мочитися в обличчя розпростертій, беззахисній, але  все  гордій — невимовно гордій — людині. В самісінькі очі!..

Але все це все-таки ніщо проти людини, проти її гордої, несамовитої затятості, що, підігріта лютою ненавистю, відчаєм і безсилим гнівом, помалу доходить до стану  маніакальності. Це затятість гордих до самозабуття, тих, що позбавлені будь-яких засобів оборони, уже із злорадством, із садизмом по  відношенню до самих себе  протиставляють всьому своє божевільне, сліпе,  безмежне презирство.  Ну  що   горда й роздавлена фізично людина може ще  протиставити?! Лише затятість і  бажання  поглумитися над   своїми  мучителями тим, що  звести всю  їхню  диявольську працю на  пси  і тим плюнути їм в обличчя. Ця  затятість стає  ідеєю фікс.

Андрій уже  зробився, як  тінь, і ніхто  з друзів  не  зміг  би його   впізнати. Навіть рідна мати. У  нього, колись такого сильного, вже тремтіли кінцівки, мов  у розбитого паралічем, і весь  час  наморочилась голова від утоми й недокрів’я. Він уже став  не те що  неврастеніком, він  став  істериком і лише величезним напруженням  волі   ще  сяк-так  тримав себе   в руках. Ні, не  напруженням. Його тримала і його  волю підстьобувала безодня ненависті, що  прогресивно зростала, а з нею  прогресивно зростала упертість. Вона збільшувалася зворотно  пропорційно  фізичному  законові.  Це   була   вже істерична,  сліпа,  безумна упертість, — він  би  не  міг  відповісти  логічно.  Упертість. Несамовита,  підсвідома,  вже не  логічна, але  пломеніюча. Останнє пристановище його душі.   Його  гордої, пошматованої,  самотньої,  зовсім уже самотньої душі.  Але  не  зламаної. Думки про  самогубство, що  настирливо приходили в найтяжчі хвилини психічного знесилення,  поступалися перед шаленим бажанням перемоги. Перемогти!  Калікою,  напівтрупом, але   перемогти! Він  тут  поставив на  карту своє серце, свою душу, що  все життя була  невгнутою, і  мусить перемогти...  Оцих хамів, оцю  нікчемність, оцих він  мусить перемогти!  Мусить. Не може ж  бути, щоб   мерзота і підлота взяли над  ним гору, над  його  душею, над  його  гордістю... Не  може бути! Цього ніколи не  може бути! Ніколи!.. Ніколи!..

Не  раз  у хвилини найбільшого відчаю, користуючись із нагоди, що  його  іноді  водили коридором, його  опановував наглий сліпий порив — заревти дико й кинутися, нагнувши голову, вздовж того  коридора й з розгону розбити голову об протилежну стіну, щоб  пекельний вогонь і мука  його  розбризкалися на  мурах... Але він  утримувався на  тій останній грані, де стояло, як  вогненний стовп, оте  «ніколи»!

Ах,  що   таке   героїзм?! Що  таке   прославлений у  віках героїзм лицарів, і хрестоносців, і полководців, і сусанінів, і залізняків... Поезія! То прекрасна поезія. Омріяна, приваблива, бажана. Поезія. Тільки поезія.

Андрій, як  і кожен у цій  тюрмі країни соціалізму, був позбавлений  будь-яких  найелементарніших,  всюди існуючих  засобів оборони. Навіть в найстрашніших казематах найбільш  прославлених  реакційних  держав в’язні  мали все-таки засоби оборони — апеляції, апарат заступників, громадську опінію[24],  нарешті,  голодовки. Гай-гай.  Все  те смішне, навіть сама  думка вдатись до  тих  засобів смішна: їх  тут  не  існує. Для   людини, що  потрапляє сюди, немає оборони. Це  пилинка, списана геть  з реєстру ще  заживо і поставлена абсолютно поза законом. Абсолютно. Єдиним засобом лишалась ніби  голодовка, бо це нібито залежить від волі  самого нещасного, від  самого в’язня. Нібито. Андрій спробував вдатися до цього засобу, проголосивши голодовку. Але  скоро — дуже  скоро — відмовився. Виявилося, що  й голодовки як  засобу оборони тут  не  існує. В’язня просто годують штучно клізмою, впускаючи в шлунок тран[25]  або  й ще якусь речовину, щоб  людина не могла вмерти від голоду. Так  одиниць, так і цілі камери, коли голодовку оголошують організовано.  В  останньому  випадку  ще  й  «пришивають діло» за   організований  протест «органам революційної законності».

Таким чином, і цей  єдиний, такий прославлений в історії всіх  тюрем засіб  оборони тут був  недійсним.

Андрій відмовився від  цього засобу оборони й  помалу погасав.

Конвеєр почав робити перебої. Занадто твердий горішок трапився, а слідчим не входило в плани так просто роздавити свою жертву на  смерть. Вони почали робити перепочинки й відводити Андрія до камери. Правда, щоб  скоро забирати знову, але  все  ж  вони давали йому фізично передихнути, хоч  морально це  була  все  та ж шарпанина нервів.

У  камері нічого докладно не  знали про   те, що  відбувається з Андрієм. Він  нічого не розповідав. Мовчав. Люди тільки бачили його   синці, його   хворобливо запалені  очі, жахливу, щораз  більшу виснаженість  фізичну  й  нервову, бачили, що  він  тане, як  віск, з  дня  на  день, з  години на годину, і позирали на  нього тоскно. І мовчали теж.  Лише за кожним разом, як  Андрія кликали знову на  допит, очі  в кожного розширювалися жахом, проводжаючи свого товариша, вірніше, його  тінь.  Коли повертався — 29  пар  очей зустрічали його  німим запитанням. Андрій нічого не говорив і лягав на  своє місце, іноді  спазматично схлипнувши, без скарги і без сліз.  Наглядачі його  не згонили, і він міг лежати, порушуючи тюремну дисципліну,  дивлячись  гарячковим зором у стелю або  у вікно, за  ґрати, ген  кудись туди, куди не  в силі  сягнути нормально людське око.

Дерева росли за  вікном, за  ґратами, десь   за  залізним щитом. В’язні їх не  бачили, але  знали, що  вони там  є, що вони там  ростуть. Ночами, коли рама була  відчинена, а в камері панувала гнітюча тиша, коли сон   утікав з  очей, а люди тільки удавали, що  вони сплять, лежачи з закритими очима й чекаючи виклику, — з-за залізного щитка долітав тихий шелест, такий знайомий і такий забутий шелест листя на  деревах. Вони стояли тут  ось  поруч, за  муром. Там  був старезний каштан і осика — тремтлива осика. Легенький нічний  вітерець, прокравшись  в  понурий  чотирикутник жахних блоків десь  із  степів, десь  із  просторів, від  домів і садиб, від  матерів і сестер, від  дібров і гаїв, тихенько шелестів у верховіттях цих  самотніх дерев, відтятих од  світу  і теж  заскнених до в’язниці. Він  їм про  щось розповідав, він їх про  щось нишком питав, випитував, тихесенько, щоб  не почула варта і цих  дерев не  покарала, не  зрубала.

Зтужіле  за  шелестом  вітру   й  за  гомоном  листя  арештантське вухо  чітко розрізняло, як  шумить лапатий клен і  як  тремтить сумна осика... Осика — дерево жалоби. Дерево, на  якому повісився Юда... Ця  легенда про  тремтливу осику, про   свідка останнього зітхання нещасливого учня Христового, Юди Іскаріотського,  немовби плинула крізь ґрати з шелестом листя — приходила не одному на пам’ять, так, ніби та осика за муром кричала про  це в арештантській душі... І для одних то був шепіт потіхи, для інших — тривожний крик перестороги... Приходила на  пам’ять ця  легенда й  Андрієві, приходила на  пам’ять і  та  осика, що  стояла, мабуть, у біблійному саду  Гетсиманському.

Листочки за ґратами десь  гойдаються на  тоненьких черешках (ось  так  вони гойдаються!): загострена уява  відтворює  до найменших подробиць, як стоять там каштан і осика за  муром, як  приходить до  них  вітер  з далеких просторів, як  гойдаються листочки на  тоненьких черешках, як  вони боязко  лепечуть, шепотять один  одному щось таємниче, стукаються один  об  один,  переплітаються... Листочки... Маленькі. З  одного боку  глянцюваті, блискучо-зелені, а з другого матові, вкриті ніжним сивим пушком. А на  каштанові — лапаті, мистецьки вирізані, позубрені по  краях, п’ятиконечні, як розчепірені пальці руки. Але чомусь листя каштана не  зворушують серце, може, тому, що  про  них  не існує легенди, серце зворушує тужливий гомін осики і трепет її листочків, причеплених за тоненькі ніжки вниз головою... А над  ними стоїть легенда...

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 35. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи