Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— А я б, якби мене оце  випустили... я б! Всю  дорогу аж до  самої Холодної гори... горошину... по  тротуару... носом котив би! Через увесь  Харків!

Камера давиться від  сміху, сміються всі.  Навіть такий серйозний і статечний доктор Литвинов.

Проект А. Дикого неперевершений. Ніхто не в силі  сягнути  далі цього в шибеничному гуморі, й мрія  арештантська, ось  так  вивершена, затихає.

Потім щось розповідає священик Петровський... Коли камера мріяла, він  не  брав  участі, він  весь  час  дивився на Андрія далеким поглядом й щось про  себе  ворушив губами. Може, він  молився. А  може, навпаки...  Він  сам  недавно повернувся з  допиту, де  його  зовсім не  били, лише категорично відмовили йому дати  бандаж, і він  ходив по  всіх тих  проклятих сходах  і коридорах, тримаючи гилу  руками. Зараз теж  сидів, притримуючи її. Всі вісімдесят років його, здається, зосередилися на цьому. Краснояружський з властивою йому неотесаністю поспівчував йому, висловивши думку, що  краще б вам, отче, розколотися та й іти на волю, та  й  бути  там  священиком, в мирі й  спокої доживати вік. Петровський зітхнув і на таку  пропозицію похитав головою заперечливо: «Це  неможливо».

— Але  ж  на  волі  є  священики, й  якось вони там  живуть, — умовляв його  Краснояружський.

— Живуть... — прошепотів Петровський з болісною міною. — Деякі живуть. Але  вони платять за  це  велику ціну Кесареві... — Потім у Петровського спалахнули вогники в очах  і він  категорично заявив, що  на волі  священиків нема. Вже  нема!.. З тієї  церкви, до якої належить він, священиків вже  нема!.. А належить він  до  Української Автокефальної церкви... І їх уже  нікого нема.

— А от є! — наполягав Краснояружський.

Потім виявилося, що  Краснояружський — прекрасний доцент сільгоспнаук, але зовсім не розбирається в питаннях релігійних. Він  зовсім не  знає, наприклад, яка  різниця між Автокефальною Українською церквою й  так  званою «живою».  Для  нього кожен піп  є піп, і всі вони, на  його  думку, однакові. А ще більше не знає він, що «жива»  церква, то церква, якою справжні служителі Бога погорджують за її продажність і загравання з лукавим; на його  думку, всі однакові.

Петровський нічого не  сказав на  це, лише очі  його  наповнилися глибоким смутком. Про що  й для  кого він  має дискутувати? Він  уже сидить скоро рік  в цих  мурах, ходить по всіх сферах новітнього цього пекла, носить по тому пеклу своїх  вісімдесят років і свою гилу, притримуючи її руками, і зовсім не вимагає ні від кого ані  співчуття, ані  зрозуміння свого мучеництва. Він  сам  знає, за  що  він  мучиться, він приймає це, як  йому належне, стоїчно і складе за  все  звіт перед Богом...

Андрій дивився на Петровського з глибокою, мовчазною симпатією. Кого він йому  нагадує? Так, він нагадує апостола Петра. І постаттю, й своєю апостольською величчю, навіть незважаючи на  гилу.  Ба, може, та гила  тільки підсилювала враження від  душевной величі й  стоїцизму. Він  від  цього мучився, але він не стогнав, переносив муку спокійно, тихо. Був  виснажений, білий і... величний. І найбільше зворушувало  те, що  він  не величався, не ламав з себе  святоші, як  то роблять здебільшого особи його  сану, нікого не  наставляв, нікому своєю героїчною вірою не докучав. Він  був глибоко інтелігентною людиною, тихою, спокійною і непохитною, фундаментальною у своїй вірі.  Він ніколи ні на що  не скаржився, — Андрій не  пригадує такого випадку. І ніколи не злостився, — Андрій теж не пригадує такого випадку. Є щось в цій  людині загадкового, незрушимого, щось не  від  світу цього. Мабуть, такими були  всі перші християни, що, взяті на  муки, не  мали в серці ані  злоби, ані  відчаю й дивилися десь  вище, понад людськими головами у велику тайну, їм одним лише відому й приступну. А вже  напевно таким був апостол Петро, образ якого Андрій звик бачити ще  в  дитинстві на  біблійних малюнках... Чи, може, таку  асоціацію викликало прізвище — Петровський... В кожнім разі Андрій тягся до нього своїм серцем, сам  не  знаючи чому.

Петровський сидів  близько біля  нього й журно щось розповідав Куліничеві — теж  старенькому, білому чоловікові, першому директорові Першої української гімназії в Харкові в роки революції. Андрій прислухався... Петровський розповідав про  муки Христа, очевидно шукаючи в  стоїцизмі й безмежній вірі  основоположника вчення про  братерство й  любов моральної сили для  себе. Він  тихо  й  скорботно розповідав про  те, як  Христос, приречений на  розп’яття, молився про  чашу, обливаючись потом від скорбі й душевної муки... Молився про  силу  душевну, щоб  тую  чашу  змогти випити до  дна... Він  розповідав про  сад  Гетсиманський... І Кулінич, і Петровський знали все це з давен-давен, знали напам’ять, але  щось в тій  трагічній легенді — легенді про вірність і про  зраду  — було  неспізнанне до самих глибин, а тому  вічно нове, вічно вабляче й приковуюче людські душі, як  бездонна криниця, сповнена якоїсь неспізнанної тайни. Андрій теж  знав це з дитинства, як  знав усю  Біблію, і його завжди  це  місце  найбільше  приковувало,  рухаючи його серцем, одначе в устах  Петровського, в устах  цієї  людини, цього тихого, непомітного мученика, давно знайомі слова набирали якогось особливого звучання, а  знайома легенда  набирала  якогось  особливого змісту... Другим по  силі місцем в цілій Біблії для  Андрія була  «Пісня пісень» Соломона — це  чомусь прийшло на  пам’ять мимохідь, либонь, для  того, щоб   зрівноважити кричущу трагедію людського серця, поставленого перед розп’яттям. Незрівнянна «Пісня пісень»!  Пісня про  велику, неосяжну, божественну, всеперемагаючу любов...

Слухаючи Петровського й  дивлячись на  нього, Андрій за  законом  якоїсь дивної асоціації згадав свою матір. Ба! Він згадав священика, якого застав тоді в хаті прийшовши, і Біблію в  його   руках... Батьківську Біблію, яку  він  закрив і поклав на стіл... Згадав і зворушився до самих глибин своєї душі. Бідолашна, тиха й фанатично віруюча його  матуся! Тож вона мала  при  своїй безмежній і нестерпній скорботі джерело моральної сили: вона мала  духовного опікуна, розрадника в своєму надміру великому горі.  Як шкода, що він тоді навіть не звернув належної уваги  на ту сіру й скромну людину! Це, мабуть, через ту прокляту, прищеплену невідомо ким і коли ігнорацію духовних осіб, через погорду до  них, вважаючи чомусь їх  розсадниками  рабства й  мракобісся. Як  шкода, що  він  тоді  не  потис йому руки за неї, за свою матусю, як справжній вірний син, сховавши свою гордість і відкинувши упередження. Таж  якщо матуся витримала стільки горя, що звалилося на її слабенькі плечі, то тільки завдяки своїй вірі і  завдяки моральній підтримці. Той  священик її  потішав, либонь, і ділив  її горе. Цікаво, який він?  Коли б йому стрінути  його  в житті, він би розпитав про  свою матір, розпитав би  про  її думи, що  вона говорила, в чому  шукала розради, як  вона терпіла свою самоту?..

Петровський  зустрівся з  Андрієвим  поглядом  своїми очима — вони були   повні сліз, а  уста  щось говорили до Кулінича... Ті  очі, далебі, нічого не  бачили. І знову Андрієві   пригадалася  мати  й  її  потойбічний  зір, коли  вони розставалися...

Андрій  зітхнув і  тихенько поклав  свою руку   Петровському на  коліна:

— Отче... Я не  віруючий. Але...  розкажіть мені ще, розкажіть мені про  сад  Гетсиманський...

І, прикусивши губу  та  дивлячись в  стелю, поза стелю, десь  у невідоме, Андрій слухав  про  Юду, думав  про  братів, і в темряві, що  застилила зір, йому ввижався темний, сповнений чорного, задушливого тропічного мороку сад, тоскна тиша й сильвети мирт та кипарисів...

Христос на  колінах з  очима, наставленими в  безодню душної ночі... Млость передсмертної душевної муки... Зрада...  Відступництво Петра й  відчуженість заспаних учнів... Самота... Безмежжя туги, нестерпний тягар відчаю... І крик далекого півня — провісника зречення й провісника близької  муки, наруги і  смерті... Зловісний крик півня... Крик безнадії... Тріумф зла...

— На  «Чи!»...

— Чумак...

— Збирайсь на  допрос!