Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Сад Гетсиманський

Ну?!

Андрій крутить головою з боку  на  бік  без  пам’яті вже.

— Ну?!

Пауза.

— Ну?!

Пауза.

— Ну?!

Андрій опиняється  на  підлозі. Знову  його  приводять до  пам’яті й  знову саджають на  стілець, на  ріжечок. Щоб привести до пам’яті, йому вже  дають під  ніс  амоніак.

Так  триває всю  ніч.

На ранок Андрій був уже, як викручена ганчірка. І дивно, просто дивно, як  слідчий не  добився свого. Натискай він  з усієї  сили на  Андрієву зламану волю ще  трішки, і, може, з того  щось би й вийшло. Але слідчий був теж перемучений, і його  воля теж  ослабла від такої божевільної комедії...

Надворі, за решетом, ледь-ледь сіріло...

Сказавши востаннє своє  апатичне, безвольне «ну?», слідчий  натиснув на  ґудзик і, чекаючи, поки прийде стрілок, написав записку. Потім віддав  стрілкові, що зайшов, записку й звелів відвести Андрія до камери сорок дев’ятої.

Як він ішов, як він опинився в камері, Андрій не пам’ятав. Знав лише, що він плив, як у тумані, а пливучи, ніс, як щось украдене, малесеньку, глибоко затаєну думку  — думку  про те, що  він  був на волосинці, лише на тонюнькій волосинці! від  катастрофи: ще  трішки — й  він  би  підписав протокол. Так, ще  лише одна-однісінька крапля би... І боявся, щоб цю  думку  не  підгледів конвоїр.

В камері, помалу-малу перелізши через звалище голих сонних  людей,  Андрій пробрався  до  розчиненого  вікна, поклав голову на  цементове підвіконня, вчепився в нього руками  й  закляк —  хапав жадібно тонюнькі  струмочки холодного ранкового повітря, що  вливалися з-за залізного щитка разом із цвіріньканням горобців. Великий клубок, що стояв коло горла, раптом вибухнув, і буйні сльози полилися йому з очей. Він  весь  стинався від плачу, слухаючи, як  там, за  щитком, на  волі   горобці зустрічали сонце, зчинивши тріумфальний писк на  каштані. Він  вже  не  володів собою і рештками сил  плакав, знаючи, що  його  ніхто  не  бачить...

«Брати мої! Брати ж мої!..»

IV

Прокинувшись з тяжкого сну, Андрій побачив над собою Охріменка. Він  сидів печальний і прикладав до  Андрієвих набряклих плечей намочений рушник. Рушник був  один, і печальний Голіят все  приноровлявся прикласти його  так, щоб  вистачило на обоє плечей по товстенькій мокрій подушечці, підгортаючи кінці в кілька разів. І обережно притримував руками, щоб  не  зробити боляче. Простягаючись від плеча до  плеча, холодний рушник лоскотав шию. Власне, від цього дотику Андрій і прокинувся. Пекучий, нестерпний сором охопив його  — його  били! Його, що звик вважати себе за гегемона, били! Як  він  буде  дивитися в очі  цим людям?! А ще ж якби вони знали, як його  били! Ганебно, брутально, підло, так, як  б’ють  собак... Ні, так  не  б’ють  собак, так  не б’ють  і не  мучать худобу... Ах, коли  б  цей  Охріменко  міг прикласти рушник до його  душі, до його  серця!

Та глянув в обличчя Охріменкові й відчув, що він іменно прикладає рушник до самісінького його  серця, цей  печальний і  ніжний, як  мати, Голіят-Охріменко. Він  прикладає зволожений, заспокійливий рушник до його  муки, до його спаленої стражданням душі, до набряклого болем, перегрітого  серця. І від  того  пекучий його  сором вщухає... Вони знають! Вони все  знають, вони разом з ним ідуть  по  пеклу, і ніхто  з них  його  не  осудить...

В камері були всі ті ж, такі рідні, знайомі обличчя. Андрій за  ними скучив. Йому здавалося, що  він  не  бачив їх  вже бозна-відколи, тижні, а може, й цілі місяці. І було приємно, що   він   нарешті  повернувся  додому. Нарешті  повернувся  додому. Так, це  його   дім... Як  добре, що  він  все-таки повернувся й  побачив їх усіх  укупі, всіх  цілих!  Всі  сиділи по-турецьки, як  факіри, і на  всіх  обличчях був  написаний той  самий вираз, що  і в  Охріменка. Один тільки Узуньян позирав злорадно. Азік  позирав перелякано — злорадство, з яким мусив би  позирати й  він, спасувало перед страхом від  тієї  картини, що  її, очевидно, малювала його  уява.  Ця перспектива, може, чекає й його... І не було в Азікових очах злоби, лише був страх. Страх, що змушував його  забути про свої  неофіційні обов’язки.

Крім  співчуття, на  всіх  обличчях  було   написане  невисловлене болюче запитання; те  запитання так  і кричало з  кожних очей, але  ніхто  не  зважувався те  запитання висловити вголос, хоч кожен хотів, щоб  на  те запитання була відповідь — «так».  Така вже  людська вдача — кожен,  хто впав, хоче  бачити втіху  для  себе  в падінні іншого, бо  бути в падінні самотнім — то  нестерпно. Охріменко нахилився низько до  Андрієвого обличчя й  поворушив губами... Він не  висловив, тільки поворушив губами:

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 32. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи