Ну?!
Андрій крутить головою з боку на бік без пам’яті вже.
— Ну?!
Пауза.
— Ну?!
Пауза.
— Ну?!
Андрій опиняється на підлозі. Знову його приводять до пам’яті й знову саджають на стілець, на ріжечок. Щоб привести до пам’яті, йому вже дають під ніс амоніак.
Так триває всю ніч.
На ранок Андрій був уже, як викручена ганчірка. І дивно, просто дивно, як слідчий не добився свого. Натискай він з усієї сили на Андрієву зламану волю ще трішки, і, може, з того щось би й вийшло. Але слідчий був теж перемучений, і його воля теж ослабла від такої божевільної комедії...
Надворі, за решетом, ледь-ледь сіріло...
Сказавши востаннє своє апатичне, безвольне «ну?», слідчий натиснув на ґудзик і, чекаючи, поки прийде стрілок, написав записку. Потім віддав стрілкові, що зайшов, записку й звелів відвести Андрія до камери сорок дев’ятої.
Як він ішов, як він опинився в камері, Андрій не пам’ятав. Знав лише, що він плив, як у тумані, а пливучи, ніс, як щось украдене, малесеньку, глибоко затаєну думку — думку про те, що він був на волосинці, лише на тонюнькій волосинці! від катастрофи: ще трішки — й він би підписав протокол. Так, ще лише одна-однісінька крапля би... І боявся, щоб цю думку не підгледів конвоїр.
В камері, помалу-малу перелізши через звалище голих сонних людей, Андрій пробрався до розчиненого вікна, поклав голову на цементове підвіконня, вчепився в нього руками й закляк — хапав жадібно тонюнькі струмочки холодного ранкового повітря, що вливалися з-за залізного щитка разом із цвіріньканням горобців. Великий клубок, що стояв коло горла, раптом вибухнув, і буйні сльози полилися йому з очей. Він весь стинався від плачу, слухаючи, як там, за щитком, на волі горобці зустрічали сонце, зчинивши тріумфальний писк на каштані. Він вже не володів собою і рештками сил плакав, знаючи, що його ніхто не бачить...
«Брати мої! Брати ж мої!..»
IV
Прокинувшись з тяжкого сну, Андрій побачив над собою Охріменка. Він сидів печальний і прикладав до Андрієвих набряклих плечей намочений рушник. Рушник був один, і печальний Голіят все приноровлявся прикласти його так, щоб вистачило на обоє плечей по товстенькій мокрій подушечці, підгортаючи кінці в кілька разів. І обережно притримував руками, щоб не зробити боляче. Простягаючись від плеча до плеча, холодний рушник лоскотав шию. Власне, від цього дотику Андрій і прокинувся. Пекучий, нестерпний сором охопив його — його били! Його, що звик вважати себе за гегемона, били! Як він буде дивитися в очі цим людям?! А ще ж якби вони знали, як його били! Ганебно, брутально, підло, так, як б’ють собак... Ні, так не б’ють собак, так не б’ють і не мучать худобу... Ах, коли б цей Охріменко міг прикласти рушник до його душі, до його серця!
Та глянув в обличчя Охріменкові й відчув, що він іменно прикладає рушник до самісінького його серця, цей печальний і ніжний, як мати, Голіят-Охріменко. Він прикладає зволожений, заспокійливий рушник до його муки, до його спаленої стражданням душі, до набряклого болем, перегрітого серця. І від того пекучий його сором вщухає... Вони знають! Вони все знають, вони разом з ним ідуть по пеклу, і ніхто з них його не осудить...
В камері були всі ті ж, такі рідні, знайомі обличчя. Андрій за ними скучив. Йому здавалося, що він не бачив їх вже бозна-відколи, тижні, а може, й цілі місяці. І було приємно, що він нарешті повернувся додому. Нарешті повернувся додому. Так, це його дім... Як добре, що він все-таки повернувся й побачив їх усіх укупі, всіх цілих! Всі сиділи по-турецьки, як факіри, і на всіх обличчях був написаний той самий вираз, що і в Охріменка. Один тільки Узуньян позирав злорадно. Азік позирав перелякано — злорадство, з яким мусив би позирати й він, спасувало перед страхом від тієї картини, що її, очевидно, малювала його уява. Ця перспектива, може, чекає й його... І не було в Азікових очах злоби, лише був страх. Страх, що змушував його забути про свої неофіційні обов’язки.
Крім співчуття, на всіх обличчях було написане невисловлене болюче запитання; те запитання так і кричало з кожних очей, але ніхто не зважувався те запитання висловити вголос, хоч кожен хотів, щоб на те запитання була відповідь — «так». Така вже людська вдача — кожен, хто впав, хоче бачити втіху для себе в падінні іншого, бо бути в падінні самотнім — то нестерпно. Охріменко нахилився низько до Андрієвого обличчя й поворушив губами... Він не висловив, тільки поворушив губами:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ДРУГА“ на сторінці 32. Приємного читання.
TextBook