Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Космічна буря  звуків рояля акомпаніює бурі  в душі.

Залізо ґрат  холодне, і від нього зводить м’язи над  бровами. Андрій притискає чоло  до заліза ще дужче, щоб  остудити розпечений мозок, та остудити його  не може, мозок палахкотить несамовито,  запалений  самим припущенням  про зраду, як  страшною іскрою. А серце стискається від жалю, від журби, від печалі. А в очах  крутиться веремія — веремія спогадів, усмішок, облич, золотого сонячного пилу, білих, червоних, жовтих метеликів і бабок, ластів’ячого трепету... Він  очима дивиться на  сильвету собору, що  заставив перед ним тьмяне небо, понурий, чорний, мертвий, але  вже  не бачить його; лише на  хвилинку той  собор ожив був  у мареві  Великодньої ночі  та й знову погас і стоїть мертвий, як велетенський чорний саркофаг, як  таємничий  мавзолей,  у якому поховано щось безповоротне, неповторне, навік втрачене. І тільки місяць над  ним — живий; той  місяць сліпить, пливе по  чорно-синій емалі, зазирає в душу, бентежить її, як  давній знайомий, як  свідок давно забутого, рідного, ось тут-тут пережитого...

Увіччю темніє, й плавають жовті, сизі, червоні кола  — то таке   сліпуче, нестерпно  сліпуче сонце.  Ясний  весняний день. Білі   метелики літають у  сонячному сяйві й  сідають на  вороний полиск грязюки, що, як  смола, вкриває дно висохлої величезної калюжі посеред вулиці. Білі метелики на чорній емалі. Склавши крильця, вони сідають рядочками й купками, багато їх. Мовби пелюстки квітів на чорнім лакові грязюки. Ті метелики ловлячи, вовтузяться вони — чотири манюнькі брати, як  манюнькі мурини[5]. Вони накривають метеликів картузиками, а чи долонями, обережно вибирають їх, щоб  не  покалічити, і радісно зносять їх у прекрасний, спеціально збудований пишний палац — з блакитного, червоного, білого шкла, — збудований тут же недалеко в зеленій канаві, серед ромашок, калачиків, кульбаб та подорожника. То чудесний, дивний палац. Впущені туди метелики стають з  білих  кольоровими і, напевно, гарно там  бавляться. А в них  — у  мисливців — очі  сяють від  щастя й  радості. То нічого, що  всі вони з п’ят  до маківки вимащені грязюкою і нагадують муринчат. То  нічого. Але  ті метелики, напевно, щасливі в такім дивнім, у такім пишнім палаці. Хай  вони трішки там  поживуть, відпочинуть, побавляться. А тоді  їх будуть  випускати на  волю, щоб  літали собі  на  сонечку. І от їх випускають... Боже, Боже!  Який жаль!  Не  всі  метелики літають! Деякі позбивали собі  крильця в пишному палаці і вже не можуть літати, а деякі й зовсім мертві... Тоді чотирьох братів огортає жалоба: вони несуть хворих назад до калюжі і  садовлять їх  на  чорну емаль, щоб   вони там  оживали, а мертвих хоронять. Вони їх хоронять, сповнені глибокого й щирого смутку. Старший з  них  — Микола — вирізає ножиком з трісочок гарненькі хрестики, а тоді  вони копають ямки і ховають кожного метелика окремо. Роблять над ними могилки, втикають хрестики й садять у головах ромашки... А палац, такий гарний, чарівний палац, руйнують геть  і з того   шкла  кольорового  будують над   цвинтарем  пишний собор...

Андрій зітхає  глибоко й шепоче сам  до себе:  «Не  може, ні, не може  бути!» Він одривається від ґрат і ходить по темній камері, не  звертаючи уваги  ані  на  те, що  камера, всупереч тюремним законам, зовсім не  освітлена, ані  на  тяжке, насичене духом  людського поту, цвіллю й смородом блощиць повітря. Він  не  бачить тієї  камери, він  не  уявляє, яка  вона, ця  тюрма в його  рідному місті, він  лише відчуває, що  камера порожня, що  він  тут  сам.  Спочатку трохи дивується, що  він тут сам, що  в таку  епоху  є порожні тюрми, але потім пригадує, що  це ж не велика міська тюрма, а колишня «буцигарня» при  місцевому управлінні ГПУ  й  міліції. Згодом міняє цю думку  — хоч це й «мала  тюрма», але вона б мусила бути  повна тепер, і ця камера мусила б бути  повна. І вона й була  щойно повна, коли судити із стану повітря в ній.  Тільки  ж де ті люди? Ага, мабуть, їх десь  перевели, звільняючи камеру для  нього, «засекречуючи» його. Он, брат, яка  він «шишка»!.. Десь  за стіною чути  кашель, глухий гомін, як  з могили, чийсь сердитий окрик і — знову тихо.

Андрій ходить по  камері. Підходить знову до вікна і так стоїть. В очах  його  пробігає багато, багато інших, сліпучих картин їхнього прекрасного дитинства, одна  другої  яскравіша, одна  другої  ніжніша ніжністю неповторного, осяяного сяйвом глибокої дружби й щирої радості...

Ось вечір  під Івана Купала. Небом сунуться фантастичні, мовчазні, грозові хмари-тучі, й  мерехкотять десь  мовчазні молонії. Старші сестри і всі  сусідські дівчата, заквітчані й закосичені,  швиденько  кінчають робити  посеред вулиці «Купалу» — дві високі жердини, зв’язані вгорі, а тоді зігнуті й  широко розставлені, як  дуга, та  й  так  вкопані в  землю, вони обмотують гірляндами квітів і трав, пахучим любистком, зеленим барвінком, угорі  чіпляють ліхтар  із свічкою, а внизу вбивають стовпчик, до  якого прив’язують високу жалючу кропиву, через яку  стрибати, і ще  й наносять дров та хмизу, щоб  класти вогонь, як споночіє, і вже через вогонь стрибати. Дівчатам допомагають парубки. Стоїть стриманий регіт  — ще не можна дуже сміятись, ще не можна бавитись, доки не  посходились хлопці й  дівчата з усієї  вулиці, доки не  почалась весела розвага за всіма правилами одвіку встановленого  ритуалу. От  як  запалять свічку в  ліхтарику або ще  й  як  розкладуть вогнище замість кропиви,  як  стануть дівчата лавою в  пишних  вінках і  заспівають: «Купала на Йвана...» Але це буде, як  скінчать робити «Купалу». І вони квапляться.

А збоку, на довгій лавочці під парканом, сидять вони — чотири маленькі брати. В ситнягових шапках і з ситняговими шаблюками через  плече, вони сидять рядочком, по-турецьки підібравши ноги, і дивляться на хмари... Фантазують... То ж не хмари, то казкові баскі коні, і вичитані з книжок горбаті верблюди, і  фантастичні слони, і  кораблі... Вони на  тих баских конях, на  тих  кораблях і на  тих  слонах мандрують геть  по  всіх  небачених і ніколи не  знаних, дивних світах. Вони терплять дивні пригоди, вони перемагають страхітних потвор, Зміїв Гориничів, драконів і відьом, вони визволяють один одного з біди  та з неволі... Зворушені уявними небезпеками, вони тиснуться одне  до  одного і не  жаліють себе: кожен наввипередки готовий покласти життя за  іншого... На  них  насувається страшна громова ніч, і десь палахкотять мовчазні блискавиці, підкреслюючи виразно ту небезпеку, яка  на  них  невблаганно насувається і в якій їм  таки доведеться складати іспит. І вони готові його  складати з усією безоглядною дитячою відвагою й  відданістю та  братською вірністю...

Або  ось  вони відбувають цілі  дитячі війни на  площах і левадах...

Від  тих  спогадів Андрієве серце  набрякло,  і  він   одчайдушно жене геть  від  себе  те, що  сьогодні сталося й що хоче  перекреслити все  найкраще в його  житті, ношене, як найкращий скарб, при  собі  завжди і всюди. Він  жене геть всякий сумнів, він  його  всім  серцем заперечує: «Не  може бути! Ні, не  може, не  може, не  може бути!»

Думка б’ється шалено. Потім приходить тиха  жура, приходить смуток, приходить втома. Він  притискається лицем до ґрат  і дивиться в ніч.  Місяць зайшов за сильвету дзвіниці, і  небо стало ясним, а весь  собор ще  темнішим і чітко-чітко  вирізьбленим із  усіма  своїми найменшими деталями, з прапором замість хреста на  центральній бані. Той  прапор ворушиться, літає  зловісно, немов кажан, упійманий у сільце.  Між  тією  сильветою собору й цими ґратами та дахами, що  відгородили ґрати від  собору, десь  там  проходить його вулиця, його  рідна вулиця, на  якій вони з братами ловили колись  метеликів,  будували «Купалу», мріяли,  бавились, виростали. Вулиця, на якій він не був уже так  багато-багато років... Андрієві хочеться вийти й отак  піти  по  тій  вулиці, постояти біля   кожної  хати, біля   кожного  двору, де  його колись знали та й тепер, далебі, не  забули. Ні, не  забули!.. Він  пригадує, як  його  везли сьогодні тією  вулицею, й серце його  наливається вогнем. Вивівши з двору, його  посадили на  «лінійку», сержант сів  зліва, міліціонер справа, другий міліціонер — за  кучера, а  валізку Андрієву поклали посередині; сірі  баскі коні (один в корінь, другий у пристяжку) рвонули з місця... Андрій знав, що  був  буденний день, але біля  кожного двора стовбичили люди. Всі, кого він  знав і кого він  уже  не  знав, бо  були  нові  або  повиростали з  немовлят, стояли мовчки й дивилися на  нього. Біля кожного двору! І так по всій  вулиці! Вони не сміли ані слова сказати, ані  кивнути, ані  рукою махнути, лише дивилися широко витріщеними очима або  з-під насуплених брів.   А  Андрій дивився на них.  І раптом збагнув, захвилювався: «Це ж вони спеціально вийшли його   проводжати!.. Так,  так!  Спершу зустрічати, а тоді  проводжати! Його!..»

Збагнув це й сержант і звелів гнати коней вчвал. А люди виходили й  дивилися  назустріч, а  тоді  повертали голови услід.  Серед того  всього один незабутній кадр  врізався Андрієві  в  саме  серце: старий бондар, довговусий і броватий, батьків друг  і  побратим,  коли  «лінійка» проїздила мимо, кивнув головою... та й закляк, а тоді  низько-низько схилив ту свою  голову услід... Привітав, а чи попрощався, а чи вклонився? Вклонився! Старий сивоусий бондар уклонився. Це ж він  колись давно, слухаючи, як  Андрій розмовляв з його сином студентом, не витримав та й напророкував, зітхнувши:

— Ой, не вмреш ти, синку, своєю смертю! Ні, не вмреш...

А все  через тую  твою  «щиру Україну».

Власний його  син  ще тоді пішов «у люди»  і десь як у воду впав, а старий, бач, мав  нагоду перевірити своє пророцтво на Андрієві. Треба бачити було  його  очі і як  він  вклонився. Як він вклонився!.. Це ж уся вулиця вклонилася тією  сивою головою!

Серце Андрієве налилося вогнем: «Ага! Не  пропала, ні, не  пропала ж його  молодість марно!»

Від зворушення він  тоді вже  не бачив більше нічого всю решту дороги, як  його  везли. А тепер от  він  хотів  би  піти по  тій  вулиці, тихенько постояти  біля   кожної  хати, біля кожного двору, може, в останній раз, і закурити з старим бондарем та й спитати в нього жартома: «Невже ж він  так і не  вмре своєю смертю через тую Україну? Га? Ну, а якщо таки дійсно він  не  вмре своєю смертю, то  хіба  це  так  уже й погано?»

Андрієві хочеться закурити, але  він  не  має  нічого — ані тютюну, ані сірників. Підходить у темряві до дверей і стукає. Власне, йому не  так  хочеться, може, закурити, як  хочеться почути людський голос у цій  тюрмі. Це  ж  неабияка тюрма  — це  тюрма його  рідного міста!  На  стук  ніхто  не  озивається. Андрій стукає дужче. За дверима кроки, а тоді злий, захриплий  голос рідною-найріднішою  Андрієвою мовою:

— Чого лупиш?!

— Агов, земляче!  Може б, ти  мені купив махорки, га?

За  дверима  засміялось,  потім  сплюнуло  і  прохрипіло єхидно і так  само, як  і перше, злобно: