Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Тишу  порушив  Андрій,  поглядаючи  на  блискучі  уніформи братів і зблідлі обличчя:

— Ну, що  ж ви, браття, злякались? Адже  ви  не  раз  дивилися смерті у вічі.  А я не  смерть... Я Андрій.

Мовчали.  Тоді   Андрій звернувся  до  Миколи, посміхаючись щиро:

— Ти  мене не  бачив, Миколо,  а  я  тебе   бачив, у  Хабаровську, першого травня минулого року, ти був на трибуні поруч з Блюхером. Я всі  очі  видивився...

Тут  Микола встав  і вийшов... Довго його  не  було.  А як вернувся — почав збиратись у дорогу. Два інших теж... Вони виходили, радились, входили і знову виходили... Збирались від’їжджати.

Мати й мала Галя  упадали коло них.  Умовляли трішки лише, трішки ще  побути та порадитись. Та  не  покидати ж так  матір... Та  батько ж  заповідав... Та  хоч  словом щирим розважити, допомогти. Що ж це  вони так  утікають!

Андрій сидів і  ні  пари з  уст.  Тяжко підперши голову, думав  і нічого не  бачив у тій  тяжкій задумі.

Нарешті на  материне умовляння один із  середульших братів не  витримав і випалив з розпачем:

— Та  чи  ви  знаєте, мамо? Чи  ж ви  знаєте, чого  нам  це може коштувати?! Служби!!! І всього...

— А йому ж це коштуватиме життя! — випалила раптом Галя   і припала до  Андрія, плачучи: — Скажи ж  їм  щось, брате!

Тоді  Андрій підвів голову:

— Ви  мені простіть, браття... Тільки ж  я  не  знав, що зустріну вас  тут...  Через годину я від’їду.

Старший, Микола, що  саме   увійшов знадвору і ходив тяжко по хаті, по цих словах, а надто по тих Галиних, раптом зупинився, поторсав чуба, зняв кашкета і кинув його  на лаву. Зітхнувши глибоко, розкрив валізу, дістав пляшку коньяку і, підійшовши до столу, налив у чотири склянки:

— Випиймо, браття!.. Е-е. Чорт з  ним!  — і махнув рукою. — Якось то буде.

Випили. Спершу Микола з  Андрієм удвох.   Потім випили вчотирьох і знову всі посідали до столу. Микола довго дивився  усторч на  Андрія мовчки...  Потім обняв його   й поцілував.

Хміль  уступив у голову, і все на світі стало кращим. Тепер уже всі знали, як стоїть справа, але настрій на диво  вернувся той  кращий, попередній. Почали радитись, як  бути.  Мати з  щасливою надією дивилася на  синів — вони таки зарадять  справі і виконають заповіт батьків. Такі  ж сини!  Такі соколи!.. Найодчайдушніший проект висував наймовчазніший з них  — пілот. Він  пропонував забрати брата літаком і замчати «чорт  його  зна  й куди», туди, де вже  його  ніхто  не турбуватиме... Були інші  проекти... А головне — було щиро, сердечно, по-братськи. І так, ніби  це вони в дитинстві гаряче обговорюють якусь чергову хлоп’ячу авантюру. І ніхто  нікуди  не  квапився вже.  Хотілось отак  бути  вкупі і вирішувати цю  проблему в затишку, під  батьковим добрим поглядом і при  материній участі. Лиш Микола спитав Андрія, чи ніхто не бачив його, як  він  прибув, чи нічого такого підозрілого? Андрій, сміючись, запевнив, що  ні. І бесіда тривала. З проблеми порятунку знову перейшли до спогадів. Розпитували Андрія про  його   пригоди. Він  розповідав братам і  матері цікаві речі.

Тим  часом Галя  обіцяла Андрієві на  вухо  якусь цікаву несподіванку,  метнулась десь, і  довго її  не  було.   А  коли повернулась — сиділа коло брата, як  на  голках, з лукавою таємничою  міною.  В  розпалі  братньої розмови  до  хати увійшла Катря,  Андрієва подруга з  тих  прекрасних років перед в’язницею й  засланням. Вона увійшла... Постояла... І раптом, окрутнувшись, вийшла.

— Та  це  ж Катря! — сказав пілот.

— Катря... — захвилювавсь Андрій та й насварив сестру.

А та зашепотіла: