Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Авжеж... Тільки ти  трохи почекай... Теж  мені «земляк»!  — сплюнуло ще  раз  і пішло геть.

Андрій  не  розгнівався,  а  лише  посміхнувся. Дійсно, яка   купівля  вночі!  Але  він   не  від  того   посміхнувся. Від голосу, від  тієї  рідної-найріднішої мови він  раптом згадав чудну  батькову пригоду, яка  колись сталася в цій-таки, ось у цій  самій тюрмі. За  все  своє життя батько лише раз  був в’язнем і сидів усього лише один день. В  цій  от  буцигарні.  То  сталося випадково й  помилково, але  не  в  тім  суть. Суть  у  тім, що, одсидівши одну   добу, батько повернувся додому і довго не  міг  прийти до  пам’яті. Він  крутив свої довжелезні вусара, гриз  їх і мовчав. Часом нишком витирав очі  мозолястим кулаком і ні  пари з уст.  Нарешті розповів йому — Андрієві — по  секрету, що  ж  з  ним сталося, що його  так  приголомшило. Не  сидівши ніколи в тюрмі і опинившись у ній, він  був морально роздавлений уже  тим, що до тюрми потрапив, але  на  тім  би  й кінчилося, він  посидів би  трохи та  й  усе, коли б  не  ті  дівчата. І от  ті  дівчата заспівали пісні... Вони співали ту  пісню, яку  старий Чумак чув  мільйони разів  і не  звертав на  неї  ніколи ніякої уваги. То  була  проста-простісінька пісня:

Ой  вербо-вербо, де ти зросла,

Що  твоє  листячко вода  знесла...

Дівчата співали її тихо  в суміжній камері, а старий Чумак, почувши цю  пісню, нагло «вдавився сльозами», як  він щиро признався найменшому синові. Це  він, трижильний і мозолястий коваль, що  ще  і в ті часи гнув  залізні підоски руками!

Ой  знесла, знесла бистра вода,

А я молода, як  ягода...

Чи   дівчата  в  тюрмі, чи  пісня в  тюрмі, а  чи  він   сам у  тюрмі, а  чи  усе  вкупі було   до  того   причиною,  але, за батьковими ж  словами, він  за  той  один день   постарів на десять років...

Андрій згадав батькову пригоду,  згадав пісню  дівочу, згадав вартового з його  найріднішою мовою, згадав, як його везли  вулицею,  згадав сьогоднішню  подію вдома,  згадав свою матір, нанизав усе  те  в один разок, слухаючи журну мелодію... і на  серце від того  всього ліг тяжкий-претяжкий камінь. Ах, хто  ж то так  тужно, хто  так  ніжно грає  на  роялі?! На  серце ліг камінь. Лиш хтось  непокірний у тім  серці все  протестував, не  здаючись: «Не  може бути! Ні, не  може бути!» Немов уже топився та й ще  вимахував з води рукою: «Не  може бути!»

Це  про   братів. Він  так  безмежно вірив у своїх   братів, як  у свою матір, як  у свого батька, як  у самого себе, що  ніяке  підозріння не  вкладалося ані  в його  голові, ані  в серці.

Спіймав себе  на  тім, що  йому хотілося нагло заплакати з досади, як  тоді  батькові в  оцій саме   тюрмі і  в  цій  самій, може, камері. Заплакати та  й  лягти пластом і вже  ні  про що  не думати, забутись, заціпеніти. Але він не заплакав. Не плакалось. Він лише зціпив зуби, намацав нари і, здершись на  них, ліг горичерева, заплющив очі  і так  лежав пластом. Він  не  спав і нічого не  думав  — він  марив. Лежав і марив. Слухав, як  тонюнько скимлить серце, і утікав від  нього в химерне маячіння. Відокремився душею від тіла  і покинув його  на  нарах — нехай лежить тут.  На  тіло  відразу напали армії  блощиць і жалили його, мовби кропивою. Але Андрій і не подумав рятуватися, він віддав  тіло на розтерзання — нехай.  Це  все-таки в рідному місті... Цікаво, хто все-таки там грав?  Звуки оживили асоціацію про  його  першу любов, про тонкі пальці на  блискучих чорних і білих  клавішах рояля, про  душі  великих геніїв світу, воскреслих в провінційному місті  далекої, чужої  для  Бетховена й інших землі...

Андрій спав,  як   убитий, коли  його прийшли  будити опівночі. Власник хрипкого голосу тримав ліхтар  між собою і  Андрієм і, невидимий за  тим  ліхтарем, немов архангел з предвічної темряви,  кличучи на  Страшний суд, проголошував зловісно:

— Вставай!!! Давай-давай!.. Пішли за мною...

Пішли.

Андрій так  і не  бачив обличчя свого «архангела», власника такого симпатичного голосу і такої гарної, селянської мови.

Надворі  в  темряві  «архангел» передав  Андрія  комусь іншому. Андрій тільки помітив, що  коло буцигарні стояла  якась тичба людей з  білими торбами, оточена вартою, озброєною рушницями з  примкненими  багнетами. Юрба топталася, покашлюючи та зітхаючи. «Привели поповнення»,   —  відзначив  Андрій, чуючи, як   за  спиною та  юрба хлинула в двері.

Великий  старосвітський годинник  на  стіні   показував рівно годину по  півночі, коли вони проходили коридором сонного будинку районного управління НКВД, вони — це Андрій, розхристаний, в розшнурованих черевиках і в бріджах «навипуск», і чепурний, чорнявий юнак у добре припасованій, строгій уніформі сержанта своєї знаменитої фірми. Юнак був  нахмурений і...  з сивизною на  скронях, серйозний, але  дуже  чемний, аж  занадто чемний. Він  відчиняв перед Андрієм двері  і, промовивши «будь ласка», обережно тримав їх, поки Андрій пройде, а тоді  зачиняв без  стуку  і йшов поруч. Не  спереду і не  ззаду, а поруч, підкреслюючи тим, що він не конвоїр. Він не виявляв жодної цікавості, як і жодної тривоги, просто йшов поруч, як  добрий товариш. І  так  само не  виявляв ані  цікавості, ані  тривоги Андрій, а просто позіхав собі  спросоння й ішов байдуже. Він  багато вже  бачив на  своїм короткім віку  і навчився «не  реагувати».  Без  сумніву, йому було  цікаво, куди  його  ведуть, без сумніву, його  цікавило, як виглядає тепер ця благословенна установа, як  виглядають її люди, які  сталися зміни з того часу, як  він  сидів у ГПУ, а надто за час, як  її переіменовано  з ГПУ  на  НКВД. Правда, це  була  лише незначна філія в його  рідному місті, але  це  все-таки філія єдиної великої системи. Особливо це все його  цікавило з огляду на страшну славу, що  кружляла по  всім  СССР про  цю  систему та  про «єжовські рукавиці» (в яку — славу  — він, до речі, не вірив). Але чого  квапитись? І чого  хвилюватись? Все  прийде, і все ти  взнаєш. Коли ти, брат, потрапив у ці  двері, що  в один бік  такі  широкі, а в другий такі  вузькі, то  ти  напевно про все  взнаєш.

Коридор  був  застелений  м’якою  доріжкою,  по   якій вони ступали беззвучно. Пройшовши  цей   коридор, вони перейшли в  інший, поверхом вище. Потім ще  вище. Коридори ті були  коротюнькі, а весь  будинок був невеличкий і затишний — колишній готель повітового міста.

Так   вони з  чемним  сержантом пройшли  всіма коридорами і опинилися на  самій горі, на  третьому поверсі.

— Будь  ласка, — чемно сказав сержант, востаннє відчинивши двері, останні з числа тих, що  їх йому належало відчинити.  Великий  кабінет був  яскраво  освітлений, заставлений м’якими фотелями, застелений килимами. Неймовірна вишуканість і  культурність, існування  чого   навіть  тяжко було  припустити тут.  Скляні шафи з  книгами, радіоприймач на  бюрку з  полірованого горіхового дерева, одностильність меблів, письмовий стіл під зеленим сукном, накритий грубим склом, а на тім склі  віддзеркалені письмові приладдя — грубі  чотирикутні чорнильниці на  бронзових підставках і з бронзовими покришечками, мармурове преспап’є,  бронзова пірамідка з  олівцями й  ручками, стосик книг, телефонний апарат...