Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Ще  їдучи з двірця[1] миршавим візником додому (де не був шість років), ні, ще в поїзді, Андрій увесь  час думав  про  них, хоч ніяк не сподівався їх отак  зустріти, та ще всіх разом. Не сподівався і радів  з того.  Бо  навіщо? Така-бо зустріч могла бути  небезпечною для  них.  Він  — збігця з каторги, що  вже чотири роки маневрує по  світах, живучи інкогніто і  працюючи в кожному місці доти, доки не  починав хтось  ним цікавитись ближче; тоді зривався й шукав іншого місця. Так обкружляв увесь  СССР з  Камчаткою й  Середньою Азією. І  ще  б  не  приїхав додому, коли б  не  смертельна нудьга й бажання за всяку ціну  побачити своїх  стареньких і свій  дім перед тим, може, як  покинути цю  країну назавжди. Знав, що  брати його  бояться, напевно, як  вогню. О, йому було відомо, що  значить пробивати шлях, та ще  й у військових школах, коли брат  — політичний засланець, каторжник.

Либонь, душу  їм  пропекли тим  братом, і тільки добра слава Чумакового роду  в цілому могла захистити хлопців і зрівноважити такий родинний гріх  — наявність  серед усіх одного  «ворога народу». Все  це  він  знав, але, ризикуючи життям, — отак  заскакуючи до  рідної хати  на  день, на  годину, — не  сподівався їх зустріти.

Їдучи останню сотню кілометрів залізницею, він малював собі, як  то він  уступить у хату, й який тієї хати  вигляд, і яка тепер мати. Про батька він узнав тут же, в поїзді, що  батько помер. Якийсь випадковий супутник — незнайомий робітник — охоче  розповідав йому про  всіх, кого знав у цьому місті, а знав він  дуже  багато. Андрій його  випитував доти, доки не  випитав про  свій  рід.  А рід  його  славний на  ціле місто. Від робітника Андрій узнав, що  один брат  уже орденоносець, «невідомо тільки котрий», і що  інші  — «великі пани та начальники». Знав, що  і мати жива та побивається за наймолодшим, за тим каторжником. І що на похоронах не було  жодного з Чумаченків — «чи загордилися, чи забагатіли, чи через  брата свого роду відцурались». Так  зформулював робітник  відсутність Чумаченків  на  батькових  похоронах і  з  жалем плюнув: «Світ  настав, прости Господи!»  Андрій промовчав, не сказав йому, що то неправда, не загордились Чумаченки, а що  дуже  далеко ті сини розлетілися та  ще  й не  сидять на  одному місці —  літають та  плавають —  та й не  змогли чути.

З  двірця вийшов  Андрій тоді, як  уже  юрби пасажирів геть  розсіялися, а поїзд, яким він  приїхав, давно відійшов. Таксі не  було  жодного. Зате  було  кілька візників, і Андрій дуже  зрадів цьому. Вибирати  не  було   з  чого   —  всі  вони миршаві й  захудалі, але  то  неважно. Не  торгуючись, узяв крайнього й поїхав.

Звелів їхати  не  через центр міста, а через Сінну площу, на обмин, бо так «уполовину ближче», а головне — не треба буде  їм  тих  машин та  людей обминати. Вони поїхали на обмин, через Гребенюкову греблю, через величезну Сінну площу геть  до ливарні, що  маячіла за міським парком.

Після гучних міст, після кипучих і гримотливих різних сибірських «новостроєк», після пароплавів, після швидких поїздів, трамваїв, автобусів Андрієві було трохи чудно — він їхав  допотопним способом, таким візником, як  ще  їздили люди 20 років тому, і такою ж дорогою, яку  знав з дитинства — глибокі колії  повні м’якого пороху, на вибоїнах стирчить  із землі хмиз, деренчить по  спицях, а в поросі ліниво пурхають горобці — «купаються». Андрій дивився на  них  і думав  про  своїх  братів, про  своє отаке гороб’яче дитинство, ні, про  золотоголове дитинство — як  вони ловили в’юнів штаньми та кошиками під цією Гребенюковою греблею; як гасали по левадах та по болоті, там, за їх оселею, в ситнягових[2] шапках із ситняговими шаблями, бавлячись у запорожців;  як  утікали від  батька, мов  горобці, коли він  приходив з  роботи втомлений і  суворий і, виломивши дубця після материного  звіту, мав  карати злочинців і  бешкетників за безліч нароблених шкод — за подерті штани, за порозбивані носи, за  видавлену шибу, за  гульки й  біганину... А надто, як  вони — малі  Чумаченки — виступали залізною Чумаківською когортою у всіх  хлоп’ячих війнах і побоєвищах на оцій  Сінній та на всіх інших площах та левадах їхнього міста.

Центр міста  підіймався химерними сильветами[3] з правого боку  за площею. Все, як  було, лиш постаріло й огорнулося безнадією повільної  руїни. Шеренгою,  як   і  колись, над центром височіли церкви —  Успенська, Спаська,  Миколаївська, Собор, Юр’ївська... Їх  одинадцять у цьому місті. Багатьох уже  не  було  видно. На   інших — ні  хрестів, ані золотого блиску.

Андрієве серце стискалось. Не  за блиском, а за тим, що життя йшло й  клекотіло десь  стороною, поза цим містом, але  його  коштом. Десь  росли колосальні споруди, десь  повставали цілі  міста  й селища, модерною технікою озброєні. Десь  там, де пішли його  і всі інші  брати й сестри, понісши в офіру[4]  свої  м’язи й  мізок. А тут — місто лежало, як  старець  у лахмітті, доношуючи давнє убрання. Все, як  колись, лише згорбилось, пішло вниз. Жодної нової будівлі, жодних риштовань, жодного руху вперед.

Тільки парк,  повз який  вони проїздили, переїхавши площу, буйно розрісся, стояв, як  дикий праліс.

За  парком, де  починається Андрієва вулиця, він  звелів візникові зупинитися: розквитався з ним; далі пішов пішки. Але не пішов вулицею, а пішов знову на обмин, знайомими вузенькими кривими перевалками. Обійшов ливарню й вийшов на пустирище. Потім левадами вийшов у той завулок, що  виходив на головну, де на розі  стояла його  хата.  Але він не пішов просто, а знайшов у паркані дірку  і вліз  із завулка у власний город. Власне, не город, а городець. Городець був такий, як  і колись, — порослий дрімучим лісом соняшників, кукурудзи; посередині глибока межа. У тій  межі  мала бути  завжди «лоскотарка», якою мати лякала їх у дитинстві, щоб   не  ходили «красти» огірки-пуп’янки.  «Лоскотарка» мала такого «злодія» схопити й залоскотати до смерті. Ідучи  межею, Андрій згадував про  це  і посміхався при  думці: «Що  якби оце  мати межею назустріч? Та й зустріла таку  от “лоскотарку”»!..

А  оце   вже   нове  (несолодко  жилося  батькам) —  кукурудзяний  чагарник  підходив аж  до  двору,  а  потім  переступав через парканчик  і заповнював собою увесь  двір, обступивши хату щільним муром. Злидні. Все  утилізоване, найменший клаптик землі. Над  чагарником височів лапатий, розлогий клен біля  хлівця. Це  вони колись посадили удвох із  батьком. Який здоровий став!  Лапаті віти  його  черкали об  мур  будинку.

Андрій зійшов на ґанок і, завмираючи серцем, натиснув на  клямку...

Брати гомоніли щиро, сердечно. Згадували батька, п’ючи за  те, щоб   була   йому земля легка. Згадували дитинство, п’ючи й  за  нього. Згадували свої   пригоди хлоп’ячі, своє мисливство й своє рибальство. Всякі неймовірні події, ясні радості й  чорні трагедії золотого, чудесного юнацтва. Це ще  вчора було, ще  трава не  встигла випростатися там, де ходили вони своїми хлоп’ячими босими ногами всі  вкупі. Ще, либонь, не  перестали боліти стусани в тих, кому  вони їх  давали, захищаючи з  усім  дитячим вогнем честь   свого роду  ковальського та своє побратимство... Хвилини летіли непомітно — і в кожного на серці було так, як колись, — сонячно, легко, радісно. І тішилась мати, стара Чумачиха.

Одно лише на мить було  захмарило радість і замалим не обернуло її  в  смуток і жаль. Це  коли найстарший чомусь спитав найменшого раптом посеред веселої розмови:

— А це  ж ти  як, брате, звільнили тебе, чи  що?

Найменший помовчав, а тоді  посміхнувся:

— «Там»  якщо й звільняють, то хіба  тільки в землю.

— А  як   же  ж  ти?!  —  прошепотіла мати злякано,  поблідши.

— А  я  сам  себе   звільнив, мамо... Утік  собі   та  й  усе... (помовчав) — чотири роки ось... До  вас  біг, мамо.

Брати переглянулись, залягла тяжка гнітюча тиша. Тривожна тиша, яку  кожен боявся порушити. Так, наче серед них  був  живий покійник. Ні, наче на  столі  стояла скринька  з  динамітом,  що   від  найменшого  руху  могла  раптом вибухнути. Мати сиділа, мов  з  хреста знята, заметавшись своїм материним серцем і не  можучи щось тут  порадити, лиш відчуваючи жах  перед чимсь. І сиділи поблідлих три брати — земля під  ними горіла, для  них  це  справді стан аварійний, страшний іспит — вони сиділи поруч та  ще  й випивали з  братом, утікачем із  каторги, державним «злочинцем». І хоч він для них  не був злочинцем, знали, але ж...