Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Вона тебе  любить... Еге  ж...  Завжди, коли згадує, — плаче...

Андрій ще  більше захвилювався. Знав,  що  це  правда. Бо  того, що  було, не  можна забути. І він, власне, насварив  сестру, щоб   сховати своє хвилювання від  всього, що бурею знялося в нім.  Але Катря зникла, як  тінь.  — «Добре. Потім...» — заспокоював своє серце, вирішивши за  всяку ціну  побачитись.

Розмова пливла собі  далі.  Вони вже  вирішили були, що, власне, Андрієву справу найліпше буде розв’язати уранці, на свіжу  голову. Авжеж. Хоч  Андрій і квапив братів наговоритися тепер, наговоритись од  усього серця, до  краю, може, на  довгі  роки та й опівночі роз’їхатись, а вже  він  якось сам дасть  собі  раду.  Давав же  досі.  Бо  ж  за  ним материна молитва й материне благословіння — з тим  він  ані  в вогні не згорить, ані  в воді  не  потоне. Аби  лише брати були  здорові та  щасливі. Ніт, вирішили брати, тільки вранці, їм  взагалі пропала охота  так  просто роз’їздитись. Потім. А тепер от найкраще б заспівати тихенько батькову улюблену, оту, що з нею  старий Чумак, мабуть, і на  світ  народився:

Ой  у лісі, в лісі стоять два дубочки,

Там  сиділи аж два голубочки...

Та  тут, власне,  раптом  усе  й  скінчилось.  Зовсім  несподівано.

Не  встиг перший рядок журного і  такого сердешного заспіву з уст  пілота дійти кінця, власне, не  встиг він  розгорнутися в чотири голоси, щоб  доспівати першу строфу, як  раптом відчинилися двері  без  стуку  — і голуби, що  вже так  гарно вмостилися на  гілочці, сполохані, щезли...

До  кімнати ввійшло двоє   гостей — один в  елегантній уніформі сержанта НКВД, другий — міліціонер.

— Добрий день! — чемно привітався сержант.

Брати звелися назустріч, як  мур.

— Сидіть, сидіть, — чемно попросив сержант і попрямував просто до  Андрія. Брати сіли  — військові з виразом незалежності й своєї професійної гідності, Андрій — зблідлий, але  спокійний.

— Попрошу ваші   документи, — звернувся сержант до Андрія  так   само  чемно.  Андрій завагався,  тоді   сержант узявся за  кобур пістоля. Андрій посміхнувся і подав йому планшетку.

— Гм, — гмикнув сержант, розглядаючи пашпорт, вийнятий з  планшетки. — Але  ж  це  не  ваше прізвище. Ваше прізвище Андрій Чумак. Так?

— Так.

— Добре. Ось  ордер на  ваш  арешт, — сержант вийняв папірець і показав його  чомусь Миколі, що  сидів з  краю. Поза тим  він  більше не  поцікавився жодним із присутніх.

— Ви  підете зараз  із  нами, —  звернувся  він   до  Андрія.  — Де  ваші  речі?

Андрій  кивнув  на   свою  валізу,  що   лежала  на   лаві. Міліціонер  узяв   валізу,  а  Андрій виліз з-за  столу   і  став посеред хати.

— Все?  — спитав сержант.

— Все, — промовив Андрій спокійно, розстебнув шкіряні краги й кинув їх під  стіну. — Це  хай  тут.

— Ні, ні! — заспішив сержант.