Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Андрій постояв лише мить на порозі, охопив те все оком і зупинився ним на  людині, що  сиділа зручно в  глибокім фотелі й  читала газету. Людина помалу звелась назустріч, низенька, кремезна, в  військовій уніформі з  блискучими ременями навхрест, і промовила сухо:

— Будь  ласка, — й  показала жестом на  фотель поруч. І  відрекомендувалась:  —  Я  начальник  райвідділу НКВД Сафигін. Будь  ласка. Я вас  слухаю... — І по  тих  словах людина знову сіла  в фотель, вмощуючись у нім  якнайзручніш, і заглибилась знов у газету.

Андрій сів у фотель навпроти, вмостився в ньому зручно, зухвало зручно і з неприхованим викликом наставився очима на  начальника райвідділу, що  звався Сафигін. Сержант сів боком на підвіконні, обпершись однією ногою об підлогу, і мовчки, не моргаючи, дивився на Андрія. В тім його  погляді за похмурою байдужістю світилася іскра великої цікавості. А начальник під  Андрієвим поглядом споважнів, хоч  і видавався абсолютно байдужим, зрідка позирав спідлоба на Андрія та й знову в газету. Всі  мовчали.

Андрій прекрасно розумів, що  фраза, сказана до нього: «Я вас  слухаю», — саме  якраз і не розрахована на  відповідь і  що  не  він  тут  мусить починати  розмову. А  через те  він сидів і  мовчки дивився на  начальника, відзначаючи про себе:  «Не  дурний з вигляду, не  старий, хоч  і сивий трохи, грубіян і, напевно, деспот, хоч і чемний, дуже зацікавлений чимсь поза газетою, хоч і заглиблений у неї, філософ, хоч і натяг таку  нефілософську уніформу, не  в своїй тарілці, хоч і самовпевнений...» А пауза тим  часом тривала. Видно було, що  начальник зовсім не  збирається квапитись і зовсім не читає газету, хоч і як  силкується, а щось тяжко обертає під нахмуреними бровами. Нарешті, як  уже  пауза загрожувала зробитись безконечною, начальник поклав газету  на  стіл, позіхнув і,  витягши  з  кишені  цигарницю  та  відкривши, простяг її Андрієві:

— Ви  курите?.. Будь  ласка.

Андрій не  поворухнувся:

— Дякую... Я не  курю.

— Гм... Ви дуже  чемні... — (ледь  вловима іронія). — Для кого ж ви тоді замовляли махорку опівночі, якщо не секрет?

— Для  блощиць... — меланхолійна відповідь.

— Он як!.. — (знову нотка іронії). — Але ж наші блощиці не  курять!

— І дуже  погано... Скажіть, чи  це  у вас  окремий спосіб інквізиції — вкидати людину блощицям на  зжертя? Га?..  — Запитання було   зухвале, Андрій  це  знав і  поставив його спеціально, щоб  перейти в наступ, щоб  збити начальника з його   іронічного, такого зверхницького тону. От  хай  він розізлиться, закипить, наговорить стандартних, ідіотських дурниць, і все буде в порядку, все буде нормально — чиновник «органів революційної законності» буде морально знизу, а арештант зверху. Але начальник райвідділу, на диво, зовсім не розізлився, він глянув байдуже на сержанта, що засміявся біля  вікна, подивився на  цигарничку, взяв  задумливо одну цигарку і, кладучи цигарничку на  стіл, перевів погляд на Андрія. Закурив помалу. Не  зводячи очей  з Андрія, пустив хмару  диму, а тоді  промовив, не  кваплячись:

— Слухайте, товаришу... Кгм... поки що  ви  маєте право так  називатись, бо  формально ви  ще  не  в’язень, хоч  вже  й заарештований, у кожнім разі  це  право тут визначаю поки що  я...

— Дякую...

— Не  кваптесь... Отже, слухайте, товаришу!  Я хочу  вас попередити — я не  ваш  слідчий, не  безпосереднє ваше начальство, що  буде  вершити вашу  долю, і якщо я пропоную вам  закурити, то  не  вбачайте в  тому  ніяких хитрих ходів, крім бажання просто почастувати вас  цигаркою... Адже  ви хочете курити, так?

Андрій промовчав.

— Так? — напосідався начрайвідділу.

— Це  не  має  значення.

— Ні, це  має  значення, бо  як  можна розмовляти щиро і цікаво, не  куривши?

— Ви  потребуєте щирої й цікавої розмови?

— В рівній мірі, як  і ви.