Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Сміх.

— Не   смійтесь... Зовсім  небагато часу  мине, і  ви  побачите, ви  належно оціните ось  цей   момент... Але  годі  з тим. Отже, я вас  попередив, що  я не  ваш  слідчий і не  господар вашої долі, — те все  ще  перед вами. Я ж лише мусив вас  заарештувати і виконав цей  формальний обов’язок. Ви даремно нарікаєте на наших блощиць — ваше знайомство з ними буде  дуже  й дуже  коротке. І хтозна... може, ви  навіть за нашими блощицями пошкодуєте.

Андрій насторожився і, хоч назовні був такий же байдужий  та іронічний, в дійсності пильно слухав. А начальник продовжував, либонь, щирим голосом, якщо ж то був голос не  щирий, то тоді  він  великий актор.

— Пошкодуєте. Закурюйте...

— Ні, дякую...

— Гм.  Ну, як  хочете. Упертий ви... Але  саме  про  це  я й хочу вас попередити... Я знаю, що ви одіозна фігура в цьому місті. Я не  знаю всіх  подробиць про  вас, але  знаю, що  про вас   ходить багато фантастичного,  дикого,  неймовірного. Я не  знаю, за  що  вас  заарештували і в чому  вас  обвинувачують. Але, кажу  вам  щиро, це  мене не  цікавить. Ті, кого це  цікавить, будуть  з  вами говорити. Я  ж  знаю славу  про вашого батька, про  ваш  рід...  І от, знаючи ту  славу, саме тому  й  покликав вас  сюди. А покликавши,  вважаю своїм святим обов’язком попередити вас перед тим, як відправити, куди  вас «кличуть»... Я вже сказав, що  я не ваш  слідчий і не господар вашої долі, прошу це мати на увазі, але я можу  дати вам  добру  пораду... Отже, хочу  попередити вас, що  від  вас залежатиме — загинути по-дурному, ні  за цапову душу, чи видряпатися й повернутися до життя. Ви  зрозуміли? А для цього ви  повинні...

— «Признатися у всьому щиро»... — продовжив Андрій меланхолійно в тон.  — «Покаятися чистосердечно»... «Довести свою вірність»... «Заслужити прощення»...  І  нарешті  — «видати всіх»... От...  — і зітхнув.

Начальник осікся і замовк здивовано. Спробував розгніватися, але  замість того  почервонів розгублено. Помовчав. Нарешті промовив:

— Це   ви  даремно. Але...   гм...   я  забув,  що   ви  сиділи чимало часу  у в’язниці і в таборах. Виходить єрунда — ми говоримо зовсім на  різних мовах, ті самі  речі  сприймаємо зовсім по-різному. Але добре було  б, якби ви все-таки мені повірили.

— То  було  б неприродно, — зітхнув Андрій.

Начальник насупився. Довго мовчав. Мняв недопалок цигарки,  розтоптуючи його  в  попільничці.  Подивився, як  розпливався останній димок над  тією  попільничкою,  і промурмотів:

— Маєте  рацію.  Виходить, що   ми   поставлені  в  такі непримиренні  позиції,  при   яких  взагалі неможливо  договоритися.  А  шкода.  Виходить, що   нормальні  людські взаємини тут виключені.

— Виходить... Нормальні  взаємини  справді  виключені...

Настала понура мовчанка. Начальник встав  і заходив по кімнаті чомусь заклопотано. Потім махнув рукою і повернувся на  своє місце:

— Ну, Аллах з ним, облишмо про  це. Смішно й трагічно, що кожне моє  слово ви приймаєте як підступ, але формальна  рація за  вами. Це  цікаве для  мене, взагалі для  нас, оце дивовижне психологічне явище... Треба буде тим  зайнятись ближче... фахівцям... У цьому-бо може бути  джерело колосальних трагедій і колізій. А тим  часом... (начальник подивився пильно Андрієві в очі).  А тим  часом... на  цьому всі мої  до вас  запитання і попередження вичерпалися. Все.

Взяв  цигарку  й  знову закурив.  Простяг  цигарничку Андрієві. На  цей  раз  Андрій вибачливо, ніби роблячи велику   прислугу господареві,  взяв   цигарку, потім так  само вибачливо взяв  сірники на столі  і закурив. А тоді відкинувся глибоко у фотель і крізь дим  дивився примруженими очима на  начальника. Сержант теж  закурив біля  вікна і, посміхаючись, спідлоба стежив за  кожним Андрієвим рухом. Так вони курили гуртом і мовчали.  «Ідилія!» — думав  Андрій. По   довжелезній паузі, дивлячись,  як   начальник  нервово тарабанив пальцем по столі, Андрій меланхолійно промовив, обминаючи будь-яку форму звертання,  бо  «товаришу» не пасувало, а «громадянине» було  надто неоковирне, через те він звернувся так, без ніякої форми, дивлячись начальникові в обличчя:

— Все... А тепер — чи  не  міг  би  я вас  дещо запитати?

— Будь  ласка, — охоче  згодився начальник.

— Чи  не можете ви мені сказати, за що  конкретно мене заарештовано, в чому  мене обвинувачують?

— Не  знаю.