Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Слухайте, сержанте!  —  промовив  Андрій спокійно, але  з ноткою глуму.  — Навіщо вам  ці  два  шматки шкіри? Вистачить з вас  моєї. Це  ось  малій будуть  підметки.

Сержант помацав краги і по  тих  словах поклав їх назад під  стіну, насупився і став, даючи Андрієві дорогу.

Андрій постояв  хвилину,  стріпнув чубом і  подивився довгим поглядом на  матір, що  сиділа, закам’янівши, як  від наглого удару, на  сестру, на  братів... Підійшов і поцілував матір, що  так  і не  поворухнулась.

— До  побачення, мамо... (пауза).

— До  побачення, сестро... (пауза).

— Прощавайте, браття... Не  поминайте лихом...

Подивився на портрет батька. Повернувся й пішов. Зник.

Так, наче й не  було  Андрія.

— Ну, от  і  все... —  промовив  Микола  якось  чудно в страшній тиші, зітхнув і подивився на братів — ті опустили очі.  Глянув на  матір — і опустив очі  сам.

Мати жахливо схлипнула, наче їй забракло повітря, схопилась за серце й подалася всім  тілом до дверей... та й опустилася знов на своє  місце. А тоді перевела очі на своїх синів і довго  дивилась на них диким, страшним поглядом — повним здивування,  жаху, відчаю, жалю й кричущого невисловленого запитання «хто?». Бліда, як смерть, безнадійно розбита і така  сполум’яніла. Дивилась мить — і, здається, дивилась цілу  вічність. З мукою. І нарешті прохрипіла тихо:

— Ох...  Сини ж мої!..  Сини мої...

А  біля   стіни, втискаючись в  неї  спиною,  стояла мала сестра їхня  і дивилася теж туди, де й мати, очима, повними здивування й сліз, що  стікали великими краплями.

Так  кінчилася  зустріч чотирьох братів рідних — синів старого Чумака, добрих і вірних, що  любили свій  рід, нащадків славного роду  ковальського. 

На щиті  вогненному, на щиті  золотому Каїн підняв Авеля на  вила  і так  держить його. Держить перед очима, не  дає й зморгнути... А десь  за ним хтось  на  роялі задумливо грає журну  і бентежну сонату Бетховена. Місячну сонату. Хтось там  теж дивиться на місяць. І грає... Вічна легенда про  двох братів, вирізьблена на далекому місяці, бентежить душу, як і завжди, як  і давно-давно колись в дні золотого дитинства, своєю трагедією, своєю таємничістю нерозгаданою — таємничістю неоправданої, кричущої зради. «Навіщо?! Навіщо ж брат  підняв брата на  вила?!»  — так  завжди кричало серце дитяче,  стискаючись  в  темряві нерухомої ночі,  коли  та емблема, розшифрована  раз   бабусею, висіла  у  вікні  над сильветами сонного світу, прип’ята до чорної емалі неба, і сліпила зір.  І тепер теж.

Щит  золотий з  дивною  емблемою  —  емблемою  зради, — прип’ятий на  чорно-сивій емалі вічності, вогневіє в чотирикутнику вікна, за  холодними ґратами. Він  вогневіє й  пливе  нечутно  за  чорними  сильветами бань  і  хрестів собору, вирізьбленого на  тій  самій емалі разом з верховіттями древніх дубів  і  тополь... Ба, він  вирізьблений разом зі  спогадами про  дивні-дивні, давно забуті  прекрасні дні, про  дзвінке, замріяне (ах, хто  ж то там  так  прекрасно грає за чорними сильветами?!), про  закохане у всесвіт, і дружбу, і в усіх  ближніх, срібноголове, кучеряве дитинство... Воно пливе, як на екрані, ні, як по сліпучому морю, в діамантових бризках і розривах веселки, мінливе, мерехкотливе, і разом з ним пливе таємничий, загадковий світ-всесвіт. Чарівний світ-всесвіт! Світ, в якім і та легенда, та емблема, вирізьблена на  вогненнім щиті, здається неймовірною і зовсім-зовсім неможливою, неправдоподібною...

Спогади... (Ах, хто  ж то так  прекрасно грає?!)

...По огорожі ходить шепіт і млость у темряві весняної Великодньої ночі  помежи столітніми дубами й липами. ...І та ніч  Великодня, той  спогад далекого дитинства ось  нашаровується на  дійсність, напливає на  неї  й  творить двоїсту візію  з реального й давноминулого, повторюючись і проходячи перед очима до  болю чітко, відбуваючись наново ось тепер, ось  тут, в такій невідповідній ситуації... Ущерблений місяць, зачеплений за  хрест  дзвіниці, висить шкереберть. Через нього пролітають кажани  й  хрущі   і, десь  стукнувшись — либонь об шиби освітлених вікон собору, падають на  білу латку  піску, на  білі  мармурові плити надгробків під мурами церкви.  А  вони —  маленькі романтики  —  йдуть по  ограді, побравшись за  руки, — чотири маленькі брати, один другого менший, — крадуться крізь загадкову темряву навколо церкви, дослухаються до таємничих шепотів, приглядаються до  таємничих тіней, рухомих і нерухомих, що виповнюють весь  навколишній світ, такий незбагненний, такий загадковий, де  геть  згубилися межі  між  реальним  і нереальним. Але вони не шукають тієї  межі, вони навіть не підозрюають про  її існування. Для  них  весь  світ здається реальним, і то реальним саме  через свою фантастичність, світ з відьмами, з привидами, з янголами. Химерний, загадковий світ.  Світ-казка. Тісно притискаючись один до одного, вони кружляють по  ньому межи столітніми дубами, через смуги світла від освітлених вікон собору. Десь  угугукає сова  в синіх нетрях ночі, і здається, то вона дивиться примруженим вогненним оком місяця. Тоді вони ще міцніше беруться за руки й біжать... Вони чують  дівочий сміх, і поцілунки, і млосний шепіт під церквою, під липами, на горбках, у таємничій темряві... А в  церкві читають «Апостолів». У великій-великій церкві з  височенними стелями бань, що  губляться десь  у мороці, куди  не сягає світло свічок і лампадок, — прохолода і  тиша, і ту тишу  ледве  порушує монотонний,  тремтливий голос читця. Той  читець, гейби Хома  Брут, злякано стоїть посеред церкви, поглядає одним оком на  гріб  з  Христом, що  його, розіп’ятого, а потім знятого поклали отак  посеред цієї  великої церкви під  шкляну покришку, і другим оком читає з книги таємничі слова, вимовляє їх тремтливим голосом — слова про  те, як  Христа мучили. А кругом читця порожньо — велике світляне коло, і здається, ніхто  не сміє того кола переступити, мовби там десь накреслена зачарована лінія, що її ніхто  не в силі  подолати; люди зрідка входять у морок церкви навшпиньки,  нечутно і так  само нечутно виходять або, лишившись, тиснуться попід стінами... Стомившись, читець витирає піт  і озирається. Тоді  з-за колон, десь з мороку виходить до нього інший, переступає світляне коло і,  прокашлявшись,  несміливо продовжує читати, а перший з полегкістю виходить геть, туди, де шепіт, весняна млость і поцілунки... Чотири маленьких брати, побравшись міцно за  руки, стоять нерухомо й  дивляться на  ворухливі язички свічок там, над  Ісусом. Їхні  серця б’ються схвильовано й  єдиним ритмом. Вони стоять, мов  заворожені,  бо ще  перебувають під  чаром іншої ночі, минулої ночі, коли вони разом із  своїм батьком приходили до  «Плащаниці», до  ось  цього гробу  прикладатися. Невиспані, побравшись за  руки і  спотикаючись на  пішоходах, під  мерехтливими зорями вони прибігли опівночі до гробу, дивилися на  тяжкі  рани пробитих рук  і ніг, і, глибоко зворушені виглядом замученої й покладеної в гріб  людини, мерехтіли сльозами на  неї  й  один на  одного, і стиналися дитячими серцями. Вони не  говорили слів, вони не  давали обітниць, але  в той же  час  вони присягалися всім  своїм єством любити добро й ненавидіти зло, бути  вірними, бути  дружними, щоб  ніхто нікого з них  не  міг  отак  розп’ясти... І вони були  вірними, вони були  дружними.

«Ні!.. Не  може бути... — Андрій зітхає  й перекладає чоло з зігрітої частини залізної штаби на  холодну. — Не  може бути».  Пекуче запитання  «ХТО?», хто  продав його, як  той Юда   Іскаріотський, стоїть перед ним вогненне й  непогасаюче, за  всіма спогадами,  як   той   місяць за  сильветами собору, над  місцем його  золотоголового дитинства. Стоїть нерозгадане, і Андрій не  в силі  на  нього відповісти. Логіка говорить, що  то  втяв   хтось   із  його   братів, але  все  нутро бунтується шалено: «Не  може бути!»

Його не  лякає тюрма, його  не  турбує його  доля  — його турбує  й пече  це прокляте запитання — «Хто?». І він кружляє навколо нього все  на  одному місці,  як  метелик навколо чадної свічки,  обсмалюючи об  нього  —  об  це  запитання — крила своєї душі.  Бо  ж було ясно, що це один із трьох, і  ніхто  інший. І саме  це  палило його  вогнем. І саме  тому він  бунтувався всім  своїм єством — «Не  може бути!  Ні, не може, не  може, не  може бути!»

За  чорними сильветами замість елегії  вже  кипить якась космічна буря  звуків. Дивно, хто ж то грає, хто ще може так божественно грати в цьому місті  відтоді, як  у ньому побито всі  роялі!  Звідки, з  яких, з  чиїх  вікон ці  звуки Бетховена, що  лунали для  нього у цьому місті  колись, тоді, як  він  був зовсім юний і безтямно закоханий? Дивно.