Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Тут  раптом відчинилися двері  — і  увійшов четвертий.

Так, наче грім  гримнув. Всі  прикипіли оглушені...

У дверях стояв наймолодший — Андрій Чумак. Але  такий, якого ніхто  не сподівався бачити. Уявлюваний замученим каторжником, обдертим, і худим, і нещасним, він  тим часом мав вигляд гордої, сильної й високопоставленої особи. У  бриджах і гімнастерці кольору хакі, шкіряних крагах, з планшеткою через плече, з маленькою валізкою в руці — він стояв і посміхався, стріпнувши буйним русявим чубом. Ростом  — в Миколу, поглядом — в старого Чумака.

Галя   зойкнула і, наче підкинена пружиною, кинулась на  шию братові. Мати схопилася з  місця і, звівши руки, як  крила, мов  та чайка, зашкандибала, квилячи з сльозами радості. Андрій поставив валізу  і пригорнув стару  і малу, що повисли на його  кремезних руках; посміхався і поплескував ніжно матір по  спині.

Отець Яков не витримав цієї  сцени. Він довго вражений дивився на Андрія. Потім, зустрівшись з його  поглядом, тихенько закрив Біблію, немовби вичитавши у тім погляді, що він тут зайвий, — так і не дочитавши про  сад Гетсиманський, шмаркнув носом і тихенько вийшов; кивнув мовчки всім на  прощання — власне ні  до кого — до старого Чумака на покуті, бо  всі  були  зайняті чим  іншим.

А  Андрій глянув  через голову матері на  свічечку, що догоряла, і зрозумів усе. Глянув на портрет у жалобі... А тоді глянув на братів, що стояли, як мур, мерехтячи військовими відзнаками та ременями, і щиро посміхнувся до них:

— Ну, здорово, роде  ковальський!.. Отака от  Чумакова гвардія!

Галя   засміялась,  а  за  нею   засміялися всі  хлопці. Так щиро, по-братськи, по-давньому, по-хлоп’ячому. Хоч  це  й не  пасувало до ситуації, але  не  витримали.

— Здоров, здоров, самашедша голово!

— Здоров, босяцюро, козаче-нетяго!

— Здоров, Андрію!

Микола перший підійшов і  обійняв брата. А  тоді  повернувся до портрета:

— От...  І четвертий — інженер і арештант, батьку! Бувший,  так?.. —  звернувся він  до  Андрія ніби з  байдужим запитанням, оглядаючи з ніг  до голови.

Андрій засміявся та й тільки, вітаючись з братами. А пілот  промовив:

— Ну, от тепер ми  всі, мамо!

Ось   так   злетілися сини-соколи,  Чумака старого діти, на  клич батьків. Запізнилися, та  шлях був  далекий. Одначе  жоден не  переступив через волю батьківську. Так, наче визбирало їх материне серце по світах, по загетях та й звело докупи. А найдивніше з тим  найменшим, що  ні  вісток не мав, нічого не  знав, а  прилетів додому так, наче серцем вчув.

Стара Чумачиха не  знала, де  котрого посадити — той хороший, а той  іще  ліпший. А найкращий той  найменший, що  ні  в огні  не  згорів, ні  в воді  не  втонув. Що за  всіх  так тяжко покутує, та  й усе  живий от, веселий і щирий, увесь світ пригорнув би. Ачей  материне благословення на нім, як щит  непобідний, хоронить його  і заступає.

Підсунули стіл поближче до покутя, поближче до батька, і посадила стара мати чотирьох синів-соколів батька поминати, щоб  бачив старий Чумак, що діти його виконали його волю, та  й  щоб  сам  був  укупі.  Упадала коло них  з малою, частувала та  примовляла. Та  все  не  зводила очей  з  них, а найбільше з того  найменшого.

Не  зводили очей  з нього й три брати — дивилися та лиш час  від часу  нишком перемовлялись між  собою.

Знав Андрій, що кожному з них  його  — Андрієва — доля вписалася на шкурі. Добре знав. І болів  душею. Та тільки ж...