Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Як же ж це?..  — а потім з ноткою розпачу: — Так  що, батьку, я  прибув... Командир  стрілецької дивізії Окремої Червонопрапорної  Далекосхідної армії   — Микола Чумак. Твій   син... Твій... — І витер лице рукою, неспроможний стримати сльози, що  раптом схопили за  горло зсередини. Але  він  їх  таки стримав, проковтнув і  вів  далі  тихо, схиливши голову:

— Ми   всі  прибули... Сини  твої... Там   он... (зацокала клямка) ось...

Пауза. Відчинилися двері  — увійшов середульший, моряк. Микола рапортував до портрета, як  до живого:

— Чорноморської фльоти моряк і парторг — шмаркач Михайло Чумак... Теж  твій  син...

Відхилилися двері, і ввійшов третій — стрункий, у летунській уніформі.

— Військової авіації, — понуро атестував Микола, — пілот і командир, ще й орденоносець — Серьога Чумак — теж твій   син...  Приймай,  батьку!.. — І обернувся до  хлопців, уп’явшись у  них   виряченими  очима. Хлопці постягали з голів   накриття,  поставили валізки і,  витримавши братів погляд, ступнули до матері.

— Мамо, — промовив котрийсь. — Ну, ось  уже  й ми...

Всі  тут...  Уже  всі  вкупі.

Мати раптом заплакала, жмакаючи телеграму. І мала Галя, замість радіти, стояла і мерехтіла сльозами з широко відкритих очей.

— Ой, діти  мої, діти  мої! — промовила мати. — Чи  ж усі?!

— Ага...  — промовив Микола і чомусь тяжко насупився, зітхнув.

І так  само зітхнув пілот:

— Ех, мамо, мамо!.. якби ви  знали!..

— Знаю, сину!.. І батько знав... Та  й  гукав, та  й  чекав вас, та й хотів  заповіт скласти... Свою останню волю... Чи чули  ви  батьківську волю, діти?!

Моряк: «Кажіть, мамо!»

— Останні слова перед тим, як  умирати?..

Пілот: «Кажіть, мамо!»

Микола: «Так, мамо, кажіть...»

— Щоб ви  — сини його  вірні, старого Чумака, старого коваля діти рідні  — міцно купи трималися та й найменшого брата рятували. Щоб рятували, щоб  його  спасали... Бо  не знатимуть кості батьківські спокою і на  тому  світі...

Замовкла мати. І  завмерли брати, похмурніли. Поопускали голови та й ні  пари з уст.