Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Покуть, де  за  традицією мали рясніти образи, був  зовсім  порожній. Це   вже   поступка синам.  Для   себе   старий Чумак із  старою мали покуть не  в  цій  світлиці, а  там,  у «хатині», — там  рясніли образи, товплячись і витискаючи один одного. У  світлиці ж  був  порядок такий, як  завели хлопці, ще  дома  бувши. Тепер висів лише образок Марії з дитям — над  тим  місцем, де горіла свічечка. Поруч висіла велика нова фотографія похоронів.

Галя   —  найменша з  Чумаків, «Галя   Чумаківна», як  її звали на  вулиці, —  постояла,  послухала читання,  уперто заломивши брови і роздимаючи ніздрі, як  норовистий коник, зиркнула на  покуть і вийшла собі.  По  хвилі  увійшла, несучи поперед себе  великий портрет у чорній рамі, молоток  і цвяхи, і ще  й чорну широку стрічку на  плечі. Мовчки підсунула зручніше  стіл, що  стояв у  кутку, поставила на стіл стілець, здерлась на нього, забила цвях  у кут і почепила портрет. На  раму  накинула чорну стрічку. Ще  забила два цвяшки з правого й лівого боку, щоб  портрет стояв похило. І злізла, прибравши стілець. Усе це вона проробила мовчки й  швидко, звиваючись справді, як  кішка. І вже  злізаючи, прошепотіла: «От...  Я давно хотіла, мамо...»

Мати лише дивилась великими очима й  не  пустила й пари з уст.  А отець Яков шарпнувся, аж  устав:

— Ах, Боже! Та  туди  б образи!.. То  ж святе місце!..

— Нічого, — промовила Галя  і стала, захищаючи спиною покуть. — Це  мій  батько! — і блиснула очима.

Вона промовила це  так  і так  блиснула тими очима, що отець Яков махнув рукою і сів  на  своє місце:

— Ну  й ну...  Дітки...

— Це  Андрій малював, — уперто додала Галя, ніби відповідаючи, які  то  дітки тепер. І, одійшовши насеред хати, обернулась лицем до покутя: — Батько...  — прошепотіла тихо.

На  покуті, залитий сонцем, під  сліпучою синявою неба сидів старий  Чумак.  Як   живий.  Величезний  портрет в олійних фарбах був  виконаний хоч  і по-дилетантськи, але натхненно, з Божою іскрою. Сонце било повінню. Старий Чумак, бронзовий і мускулястий, дивився просто кожному в очі  примружено і посміхався. Посміхався в  свій  довгий запорозький вус, як це він робив завжди. Монументальний, кремезний і могутній, як сама  земля, коваль Чумак. Патріарх свого племені, дебелого й рясного. В робочому фартусі, отак, як  щойно прийшов з роботи, лише скинув кашкета, сидів він  під  сліпучо-синім небом і під  гілкою бузку  і, склавши грубезні  свої   руки, спочивав. І тримав на  колінах сонне дитинча.  В  сліпучо-білій сорочинці  воно  спало  сидячи, припавши  солодко зарожевілим личком  до  ковальського фартуха, як  до материних грудей. Це  вона — Галя, як  була ще  маленькою. І це  Андрій малював десь  на  каторзі з манюсінької картки, яку  колись сам  фотографував і завжди мав  при  собі.  Та  й потім прислав той  портрет поштою. Це один-єдиний раз  була  вістка від  нього — прислав батька, такого живого, такого викапаного... Руки були  намальовані широченними мазками і недокінчені, і це найбільше вражало  — своєю правдою — грубі, необтесані ковальські руки. Під  портретом був  напис великими літерами — «Батько».

Мати тихо, безсловесно затужила, закривши лице хусткою   і  похитуючись, як  кожен раз, коли дивилася на  цей портрет. Перше — тужила за  сином, а тепер уже  й за  його батьком, а своїм мужем, відколи вмер старий.

— «І прийшов тоді  Юда  із стражею...» — бубонів отець Яков, забувши, що  він  уже  це  читав. — «І показав їм...»

За  дверима затупотіло. Галя  шарпнулась до дверей:

— Вже, мамо! Тут!..

Відчинились двері... І шумно ввалився до хати  Чумаченко.  Але  не  той, сподіваний, а  інший. Кремезний, бравий командир.  Увійшов з  валізою, сяючи лицем і  новенькою портупеєю на  новенькій уніформі.

— Го-го!  Ну,  здорово, роде   ковальський-молотобойський!

Та й урвав  на  півслові. Тихо  поставив валізу і стяг  кашкета:

— Що?.. Спізнився?! — не то спитав, не то зітхнув тяжко, зміненим голосом і повів очима по  хаті.

Мати  видавила  крізь  посмішку  й  крізь  сльози  воднораз:

— Так... Сину...

А син  — найстарший Чумаченко — подивився на свічечку, потім приник очима до портрета, як  до живого, і довго не  міг  вимовити ні  слова. Нарешті, похитуючись, ступнув два кроки, повів рукою по чолі і, не зводячи очей  з портрета, промовив якимось чудним, здавленим голосом: