Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Курити нема чого...

— Ага, курити?  —  По   тих  словах Мельник  мацає  всі свої  кишені, й нарешті звідкілясь витягає півпачки махорки «Пробєг» і так  разом з оболонкою віддає доцентові (який, до речі, сам  зовсім і не  курить):

— Нате!..

Після того  Мельник повертається й іде з камери. Ніхто йому не  дякує й  нічого не  говорить, мовби нічого й  не сталося, — так  треба, щоб  не  наробити лиха, бо  ж  все  те, що  робить Мельник, заборонене. Треба мовчати й робити вигляд, ніби нічого не  сталося. На  дверях Мельник кидає:

— До  побачення! — й зникає.

Старі в’язні кажуть, що часом у Мельника буває  ціла пачка  махорки й він  її всю  віддає, часом дає  сірники й папір.

Андрій лише поцікавився,  чи  й  в  інших камерах так. Атож, в інших камерах теж  так.  Цей Мельник — то  якась золота, щира, єдина людська душа  в  усьому цьому пеклі. І тим  він  легендарний. Легендарний своєю добротою.

Дійсно, з вигляду Мельник зробив на Андрія прекрасне враження — враження доброї, лагідної, великодушної людини, що  любить своїх  ближніх. І як  шкода, що  Андрій, старий  арештант і каторжник, отруєний недовірою до всього, що  стоїть під  знаком цієї  фірми. Коли Мельник вийшов, Андрій разом з усіма  скрутив з махорки цигарку, глибоко затягнувся, пустив дим, а  тим  часом подумав: «Благословенна махорка! І благословенний Мельник! Він має  великий привілей — безкарно роздавати «ворогам народу» махорку... Бо  ж  ясно, що  за  кожним кроком і  кожним його   рухом стежать в сто пар  очей, а найдрібніший зв’язок з “ворогами народу” карається дуже  тяжко».

А  з  другого боку,  було   ясно, що   ніякий  спеціальний розрахунок за тим  даванням махорки не стоїть, ніякий єхидний намір, крім великого ризику. Адже той Мельник роздає отак  махорку рік чи два, а ще ніде  й нікому не ставив ніяких умов  і не  вимагав ніяких зобов’язань чи  щось у тім  дусі.

В  цьому крилась якась велика загадка. Це  або  якийсь феноменальний сміливець і дивак, або  ж...  Хтозна.

Та  як  би  там  не  було, в’язні мали не  тільки втішений курецький голод, а й втішену душу.  Вони бачили людину в пеклі!

Одного дня  їх водили голитися. Це  була  досить довга  й досить цікава процедура, що  розважила очманілих людей; цікавість же  її  була   головне в  тім, що   люди мали  змогу трішки подихати кращим повітрям, аніж  в камері, їх брали з камери партіями по сім чоловік і водили до голярні. Голярня та була  в цім  же таки коридорі, в спеціально пристосованій маленькій камері — пристосованій для  такої мети ще  тоді, коли ця тюрма будувалася. Андрій був у першій сімці й ішов до  голярні не  без  цікавості — йому хотілося подивитися в люстро й  гарно поголитися. Він  знав з  колишнього свого досвіду, що  в голярні є велике люстро (як  і в кожній путній голярні), досить вигідні крісла й  що  голять там  бритвою. Але, гай-гай!  Голярня таки була  в  тій  самій камері, що  й раніше, але  ніякого люстра там  вже  не  було, як  не  було й  ніяких крісел, лише довга  дерев’яна лава. І голили там зовсім не бритвою. Власне, там взагалі не голили, а стригли обличчя машинкою.

Найприємнішим у всій тій процедурі було чекання. Через те Андрій присів на  лаву  самий останній. Голив, чи  стриг, якийсь молодий, зовсім мовчазний жид, фаховий голяр, але в єжовській уніформі, а Андрій сидів і спостерігав. Кімнатка  була  зовсім манюсінька, але  чиста, затишна й  чепурна. Підлога,  вистелена  кахлями,  блискотіла. Стіни  недавно побілено й  розмальовано альфрейником[18]  в  гарний візерунок... Власне, то не візерунок, то була якась чарівна веремія зірок синювато-сірого й білого кольорів, малих, і великих, і  середніх, і зовсім манюньких, і крапок сірих  і білих, що клубочилися туманностями, як  на  космічному Чумацькому  Шляху. Андрій дивився на  стіну, як  на  різдвяне небо, й  дивувався — кому   це  прийшла до  голови така  трагічна ідея  отак  розмалювати стіни в такім жахливім вертепі та й водити нещасних людей на те чудесне малювання дивитися. Ось  в цім  найбільша жорстокість тюремної адміністрації, а не  в  тім, що  вона нищить найменші прояви естетичного в тюремному оточенні в’язня!

В  кімнатці, крім зорь, ослона, стільця, на  якому сідав той, кого  стриглось, крана в стіні, лампки в стелі  й машинки в руках  стрижія, більше нічого не  було.  Нічого такого, чим би можна зарізатися або  вбитися, нічого, що  можна б вжити  як  зброю. Голяр стриг своїх  «клієнтів» досить недбало, безцеремонно, так, як  стрижуть баранів, лишаючи смуги й кущі  волосся або  немилосердно скубучи машинкою. Голяр нічого не  говорив до  в’язнів, в’язні нічого не  говорили до нього. Мовчки зайшли,  мовчки й  вийшли. Лише сичали або  кривилися під  час  операції. Після першої партії пішла друга, третя... Так, поки «поголилися» всі.

В  камері  Андрій ще  довго бачив  зорі   —  він   дивився на  стіну, оздоблену безліччю роздушених блошиць,  і зорі пливли й крутилися цілою віхолою — вже  ніяких блощиць не  було, лише самі  зорі, зорі...

День, коли Андрія мали-таки викликати на допит, все  ж наближався. Багато разів  грюкнув засув, багато разів  стріпнулися нерви в чеканні, що  ось-ось його  покличуть. І все марно, вся   внутрішня  змобілізованість  була   ні  до  чого. Але  було  безсумнівним, що  той  момент таки прийде й  те станеться.

А тим  часом інших брали одразу «на конвеєр» і одразу ж «кололи» немилосердно. Так  взяли в перший же  день  директора Інституту фізкультури Бунчука й  інспектора мисливства Іванова, і в перший же день  один і другий підписали найганебніші протоколи своїх  «злочинів», а потім плакали в камері ревно, а з них  слідчі  домагалися все  нових і нових свідчень. Бунчук «признався» в приналежності до терористичної організації фізкультурників, яка  мала на  меті  вбити секретаря КП(б)У Косіора, і завербував (тобто зачислив на вимогу слідчого) до  тієї  організації всіх  своїх   викладачів, всіх видатних діячів  з галузі  фізичної культури й спорту і так різних знайомих. В результаті вийшла імпозантна контрреволюційна організація з ним — Бунчуком — на чолі, і тепер він  під  режисурою слідчого укладав програму й  статут  тієї організації. Щось подібне було й з Івановим, але цей  «завербував»  усіх мисливців і рибалок. Камера потішалася з пригод цього Іванова в більшій мірі, аніж  з пригод бідного Аслана, чесного чистія черевиків. Цей наївний,  і  щиросердний,  і вкрай розгублений Іванов розповідав про  все.  Прийшовши з  чергового допиту, Іванов спершу істерично відсапувався й відплакувався, а тоді  комічно починав оповідати про  всі свої  «контрреволюційні» походеньки, про  свої  карколомні терористичні плани  й  замахи, про   фабрикування  бомб з пляшок і піроксиліну, про  корективи, які  вносив слідчий в його  убогі  знання з галузі  піротехніки та з галузі  саперного підривного діла.  Найвирішальнішу ролю у формуванні його «контрреволюційного» світогляду та цілої контрреволюційної  організації відігравало все  те ж мармурове прес-пап’є в руках  хороброго й безжалісного слідчого.

Так  плинув час, як суцільна стрічка химерного конвеєра. Але  кожний день  і кожна година того  часу  не  пропадали для  Андрія марно — він  все  більше й  більше підковувався, як  то  кажуть, «на  всі  чотири ноги», мовби проходив спеціальний  курс   попереднього  вишколу,  приготування до  наступного тяжкого іспиту. Він  уже  знав — із  розмов досвідчених арештантів — весь  процесуальний та  карний кодекс, всю термінологію слідчих, весь  порядок і специфіку слідства, знав, що  таке  «протокол обвинувачення», і його роля, і його  властивості — властивості гуми.  Знав, що  таке «двохсотка». Знав, як  мусить виглядати, згідно із законом, «діло» й як треба підписувати, щоб  убезпечитися від провокації, кожну сторінку окремо й пильно закреслювати всі порожні місця. Знав про  право в’язня вимагати ознайомлення з матеріалами «діла»  та про  право вимагати очних ставок з різними «свідками». І нарешті, знав найголовніше — що  ті всі  знання й ті «права» абсолютно ні  до  чого, вони нічого не  варті, бо  весь  процесуальний та карний кодекс регулюються й корегуються палкою в «залізних єжовських» руках першого-ліпшого слідчого.

Щодо тактики слідчих, то  та  тактика полягає нібито в тім, щоб   людину одразу приголомшити  криком,  фантастичними погрозами й  весь   час  тиснути на  неї, не  даючи опам’ятатись, — чим  слабші нерви в  людини й  чим  вона примітивніша, тим  швидше вона здається, «колеться». Але в  міру  спротиву людини натиск на  неї  все  посилюється, прикладаються до неї руки  й палки, й всі знаряддя «впливу», стремлючи до  тієї  самої мети — «розколоти». Та  все  впоюється їй  в думку, який-то вона злочинець. За  якийсь час людина здебільшого дуріє  й вже сама  не певна, чи не робила вона справді тих  злочинів, які  їй  закидаються. Фізичний «вплив» і невблаганна логіка — «признаєшся — житимеш, як  розкаяний, не  признаєшся — вмреш, як  принциповий ворог!»  — довершують справу, людина «колеться».

«Бітіє опрєдєляєт сознаніє!»