Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Дехто   намагався встановити закономірність в  явищах і  твердив, що  всі  ті, кого беруть «з  вещами» опівночі або після півночі, — йдуть  на  смерть, а  ті, кого беруть «з  вещами» вдень, — йдуть  на  етап, а ті, кого беруть рано або ввечері, — йдуть  додому. Але  то все  були  лиш «мрії», хоч  і вмотивовані логічно, наприклад: звільняють з тюрми ввечері  тому, щоб  не  йшов чоловік вулицями завидна, а йшов потемну або  раним-рано, щоб   його   ніхто   не  бачив, який він  блідий і змучений. Ну, й в тім же дусі. Та тільки ж у цім пеклі немає логіки взагалі.

Так  щодо тих, кого викликають «з вещами», так  і щодо іншого,  невідомого в’язням,  але  болюче-цікавого,  як-от, наприклад: куди  дівають померлих, або  розстріляних? Одні кажуть, «на мило переробляють», другі — «натоптують в ями й  засипають негашеним вапном», треті  — «годують ними псів-енкаведистів, щоб  ті не  знали для  в’язнів пощади».

Але  були  речі, які  не  потребували гадання, а  були  ясними й безсумнівними. До  таких належав факт, що  кожен в’язень обвинувачується одразу по  кількох пунктах статті 54-ї   т.  зв.  Карного  кодексу УССР,  як-от:  п.  п.  1  (зрада вітчизни), 2 (збройне повстання), 8 (терор), 10 (агітація) й 11 (організація) — і все  це  одноразово, про  що  кожному в свій   час  пред’являється т.  зв.  «протокол обвинувачення». Окремо трималися обвинувачені по  п. 6 (шпигунство) — їх тримали на  окремому — п’ятому — поверсі тюрми, й  від самого сидіння там  люди сивіють і божеволіють. Хоч  дехто, а зокрема Карапетьян, який побував уже  й на  п’ятому поверсі, —  твердив,  що   немає  зовсім ніякої  різниці між поверхом п’ятим і поверхом першим.

Отже, зовсім смирні й  зовсім безобидні люди мали по кілька страшних пунктів обвинувачення і, що найцікавіше, — вони ті всі  страшні пункти признавали й  підтверджували, зізнавалися в найстрашніших злочинах проти «уряду, партії й родіни». «Розколювались». І часом ті люди  були  могутньої будови, атлетичного складу.

Такою ж безсумнівною річчю була цілковита нездібність людини протистояти злові, роззброєність тієї людини через внутрішнє роздвоєння, а роздвоєння те повстає з колізії — людина робила революцію й будувала новий порядок речей, нове життя, а той новий порядок речей знайшов непередбачене  вивершення в системі терору й узаконеного паскудства, яка  (система) посадила цю  людину в тюрму, і от  тепер та людина є, з одного боку, в’язнем системи й її мучеником, а з другого — організатором і будівничим тієї  системи. Коротше — вона, як той інженер Н., збудувала гарну, модерну, досконало спроектовану тюрму, а потім в неї сама  сіла.  І от тепер сидить і морально не  може протистояти, бо  не  має сили й внутрішньої цілості. І тільки одиниці становлять винятки: вони є проблисками нової ери, краплинами сили, що не  знає компромісів, рішуча й непримиренна, вона приходить як заперечення. І зродилося те заперечення з тих самих джерел, з яких зродилась була й та прекрасна Революція, що заповідалася на прихід царства любові, братерства, рівності, а виродилась отак-от в паскудство і лише в окремих іскрах десь  збереглася в первісній чистоті й пішла на мучеництво. Такою іскрою був, можливо, комбриг Васильченко.

Ще   безсумнівною  річчю було   те, що,  втративши все, безсила протистояти фізичному й духовному розчавленню, геть  в усьому змалівши, людина лишила собі  сміх.  І взяла той  сміх  за  прапор. І з тим  сміхом стоїть, ні, отак-от гола сидить під шибеницею й, давши себе  розп’ясти морально та втоптати в болото, з тієї  шибениці глузує. Як  глузує й з усієї  інквізиції, намагаючись перемогти її покорою, згодою на  брехню й підлоту, поглиблюючи ту брехню й підлоту до крайнього абсурду, а потім стаючи геть  над  нею  високо з своїм сміхом. Той, хто вигадав слова «кунді-бунді» та «чихпих»,  — висловився тим  самим за  всіх  з усім  презирством до  мордування й  до  розстрілу. Нема  розстрілу — є  лише ідіотський «чих-пих», дурний спалах двох  грамів пороху, і тільки. І той спалах приносить визволення. І нема страшних мук  — є  лише ідіотське штовхання під  ребра та  биття по голові, тупе  й безглузде «кунді-бунді». Андрієві ці  терміни видались надзвичайними  своїм сконденсованим  глумом і  сарказмом.  Вигадав же  ці  терміни нібито такий Хома Головченко, недавній в’язень цієї  тюрми й цієї  камери. Його добре знав Ляшенко. Хома  Головченко — колишній Ляшенків учитель, агроном за фахом, революціонер з ласки Божої, есер  з партійної приналежності, націоналіст в душі; родом із славного Тростянця, земляк Хвильового, людина високої  ідейності, виключної  відданості своєму народові, надзвичайного  життєвого  оптимізму,  безприкладної  відваги. А головне — міцної волі.  Таким його  знав Ляшенко не   тільки  з  оповідань  ветеранів  революції,  а  з  власних спостережень, ще  як  був  школярем, його   учнем, і такого завжди пам’ятав.

І от тепер в цій  тюрмі Хома  Головченко зломився! «Розколовся», прийняв на себе  всі найдикіші злочини й свідомо пішов на  смерть, бо  не  міг  всього витримати. І пішов на смерть з глумом. Останні години він просидів у цій камері й глузливо потішався над усім, був усе веселий, безтурботний, безмежно презирливий зі своїм сміхом. Хома  Головченко... Він  пішов геть  з  життя, але  сміх  його   лишився й  живе в душах  в’язнів в отих  словах — «чих-пих» і «кунді-бунді».

Сміх...

Говорили, що  є  такі  камери, які  звуться «брехалівки», і  в  тих  камерах люди особливо одчайдушно й  безжалісно сміються — з себе  самих і з усього. «Брехалівки» ж — то такі камери, куди  вкидають тимчасово всіх тих, кого звозять на допити з усіх тюрем Харкова й околиць до цього управління НКВД. Ті камери «брехалівки», між  іншим, являють собою доказ абсурдності всієї  енкаведівської системи конспірації: людину пильно «засекречують» місяцями,  а  то  й  роками, тримають окремо в найсуворішій ізоляції, в таємниці, щоб, боронь Боже, вона не зустрілася з ким-небудь ув’язненим по одному ділу й не виробила спільної тактики захисту. Таких людей бережуть не  знати як... І все  для  того, щоб   потім раптом звезти тих  людей на  допит і  повкидати в  спільну камеру «брехалівку», де вони й зустрічаються — товариші, й друзі, й знайомі тих товаришів і друзів, і знайомі знайомих... І вся  конспірація розлітається геть.

Назву «брехалівка» таким камерам дали  ніби самі  слідчі за  те, що   там,  мовляв,  в’язні багато брешуть, вигадують тюремні «качки» та  «параші» (останнім словом охрещено тюремну арештантську агенцію — джерело новин та інформацій, вигадуваних самими в’язнями з нудьги). Одначе, крім брехень та функції тюремного інформатора, «брехалівки» ще виконують функцію фабрик сміху й глуму, де продукуються убивчі анекдоти, різні  веселі історії, пародії на слідчих та на прославлених  «очкарів», «стукачів» тощо й  поширюються завдяки тим  самим «брехалівкам» з блискавичною швидкістю  по  всіх  тюрмах, бо  ж  рух  з «брехалівок» до  тюрем безперервний та інтенсивний.

Та  найголовніша  функція  «брехалівок» у  тім, що   це своєрідні  тюремні  університети,  а  найперше  —  школи спротиву слідчим і суддям. Про це  слідчим добре відомо, але... вони не звертають на те жодної уваги, бо — «все одно звідси — цебто з лабет НКВД — ніхто  ніколи не  вийде, все це  приречене на  зламання, на  брухт».

Ось  такі  й подібні реальні речі  існують у фантастичному мареві, в чадному морі  безглуздя.

Одного дня  — може, п’ятого, а може, й  шостого — до камери завітав Мельник. Достославний, майже легендарний серед в’язнів черговий корпусу Мельник. Він зайшов уранці з журналом у руках  сам-один до камери, мов  відважний доглядач звіринця до клітки з вовками, ще й зачинив за собою двері  і, широко розставивши ноги посеред камери, сказав:

— Доброго ранку!

Був  він  клишоногий, з колінами, вгнутими всередину, кремезний, грубо  витесаний з суцільної тяжкої брили, рябий з обличчя, ніс  картоплиною, короткорукий, червоновидий і  блакитноокий. Стоячи так  посеред камери й  тримаючи розкритий  журнал перед собою в  одній руці, а  олівець в другій, Мельник, не  кваплячись, самими очима порахував усіх, записав, а тоді глянув на всіх привітно й запитав густим, трохи хриплим голосом:

— Заяви є?

Посипались заяви: «блощиць побити», «лікарську допомогу  давати», «паперу для писання заяв прокуророві дозволити», «вікно відчиняти, бо дихати нічим», «на  прогулянку водити» і т. п.  Мельник терпляче всі  заяви записував, хоч і він, і всі  в’язні прекрасно знали, що  все  те марно, бо  все залежить від  когось іншого, на  кого ніякі заяви не  діють, хто  дав  настанову заяв не  виконувати взагалі.

Записавши заяви, Мельник спитав:

— Усе?

Тоді  була  складена найголовніша заява, ради  якої робилися всі попередні, щоб  правити за димову заслону. То була заява, складена трагічним, жалібним голосочком доцента Зарудного: