Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Сад Гетсиманський

— Хлопці! Янгол з неба!..

— Ха-ха-ха-ха!.. Га-га-га!..  Та  ти  що, чоловіче, штани продав чи  пропив? Га?

— Агов, земляк! Ти  з неба чи  на  небо?

— На  небо, — сказав Андрій апатично, зовсім не  здивований загальною психозою шибеничного сміху.  Це  нормально.

Хоч  на  здоровий розум ніби й не  було  нічого смішного в тім, що  в камері з’явилася гола  людина, але  в дійсності це  таки великий привід для  сміху.  Його взяли за  людину, щойно приведену з  волі.   Серед сірої, як  земля, саламахи Андрій кидався  в  очі  своєю свіжою, бронзовою шкірою, ніби його  щойно забрали з пляжу, від вигод вільного життя. Ось  в цім  і була  причина сміху... Людям взагалі властиво: хорим — заздрити здоровим, сліпим — заздрити видющим, в’язням — заздрити вільним... А коли об’єкт заздрощів урівнюється бідою до однакового становища — це  весело.

Але  в’язні потішались, мабуть, не  так  над  ним, як  над ким іншим, а може, й над  самими собою. По  камері літали ядерні фрази, уїдливі дотепи, саркастичні словечка — люди ними перекидалися, немов м’ячами, з кутка в куток і перекочували з кутка в куток хвилі  сміху, що  то притихав, то знову спалахував.

— З неба... Ха-ха-ха!..

— І що ж там на небі  думає святий Петро? Ми  ось стоїмо до нього в чергу... — це  хтось  із найдальшого кутка.

— Пішов з ключами до  коменданта, — бовкає інший з другого.

— Житлоплощі в раю забракло для нас... — додає третій і закінчує розпачливо: — Пішов питати, чи дозволить слідчий і там  організувати «брехалівку»...

Поскалозубивши, помалу затихли. Про Андрія теж  забули.

Так  ось  це  вона й є, та «брехалівка»! Перед очима була так   звана  загальна камера,  льох, натоптаний  людьми вщерть. Нормально в такій камері мусило б бути  15-20  чоловік, а  було  в  ній  тепер щонайменше 300  осіб.  Тут  були люди трьох  поколінь — старі, середні й зовсім юні.  Кожної хвилини  когось  приводили,  когось  виводили.  Причому процедура приводження  була   дуже   коротка, а  процедура виводження дуже довга.  Приведеного просто пхали в камеру, та й уже, а щоб  вивести людину, треба було  відбути досить довгу  мороку — спершу в «кормушку» встромлялася голова оперативника й  шипіла «на  Бе»,  «на  Me», а  тоді  йшла по камері хвиля відгуків — всі, хто  був  «на  Бе»  чи  «на  Me», говорили свої  прізвища, так  поки хвиля не  натрапляла на потрібне прізвище, немов на  каменюку, й  зупинялася  від голосу оперативника:

«Давай збирайся на  допрос!» або  «Давай з вещами!»

Тоді людина видиралася одчайдушно з гливкої саламахи, немов муха  з  макітри липкої меляси,  обриваючи на  собі решту лахміття, мокрого від  поту, й  випадала в коридор з «вещами» чи  без  «вещей».

Півгодини минуло, але Андрія ніхто  не кликав. Минуло дві години — ніхто  по нього не приходив, так само, як ніхто й не приносив одежі. Від довгого стояння та балансування, щоб  не впасти на голови людям, все на ньому потерпло, вже ломило кості, але  не  було  ніякого виходу з такої «стоячої» ситуації. Це  ще  й  добре місце він  мав, не  один, мабуть, йому заздрив. Так  минуло кілька годин. Потім минув увесь день  і настав вечір. Ніхто їх ані  годував, ані  поїв  — люди мліли, скімлили від  безмежної, безсилої, ні  до  кого не  адресованої  люті, розпачу,  відчаю. А  здебільшого мовчали. Сміх   уже  був  не  смішний, і  будь-який  кінець  бажаний  і благословенний.

«Мабуть, на таких “брехалівках” добре заробляє тюремна  адміністрація, заощаджуючи хліб, цукор і все  інше, що належиться в’язням “по закону”, — думав   мляво Андрій знічев’я.

Прийшов  вечір, і  вперше  Андрій  не   почув  команди «спати!», бо це було б вершком безглуздя, й не було, мабуть, такого  дурного наглядача,  котрий  додумався би  кинути в  таку   «брехалівку»  цю   команду. Є  нібито, якщо  вірити різним жартунам і  гострословцям, рекорди у  всьому — є рекорд швидкості, рекорд забудькуватості тощо. А це  був би  рекорд  безглуздя —  подати до  «брехалівки»  команду:

«Лягай спати!».

А все ж таки люди  спали. Позлипалися в суцільну масу, в глевку брилу людського м’яса й ганчір’я і так, стоячи, спали. Не спали тільки ті нещасливці, що стояли на вікові реліквії... Хоча  один і тут  приноровився спати, уткнувшись в  куток і  спираючись другим боком на  товаришів, що  хоч-не-хоч мусили його  підтримувати, аби  самим не  попадати.

Андрій уже скучав за камерою ч. 49, як за домом. «Що  то там  хлопці роблять тепер?» І здавалася вона такою рідною, такою бажаною порівняно з цією «брехалівкою».

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ПЕРША“ на сторінці 52. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи