Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— І що ж там на небі  думає святий Петро? Ми  ось стоїмо до нього в чергу... — це  хтось  із найдальшого кутка.

— Пішов з ключами до  коменданта, — бовкає інший з другого.

— Житлоплощі в раю забракло для нас... — додає третій і закінчує розпачливо: — Пішов питати, чи дозволить слідчий і там  організувати «брехалівку»...

Поскалозубивши, помалу затихли. Про Андрія теж  забули.

Так  ось  це  вона й є, та «брехалівка»! Перед очима була так   звана  загальна камера,  льох, натоптаний  людьми вщерть. Нормально в такій камері мусило б бути  15-20  чоловік, а  було  в  ній  тепер щонайменше 300  осіб.  Тут  були люди трьох  поколінь — старі, середні й зовсім юні.  Кожної хвилини  когось  приводили,  когось  виводили.  Причому процедура приводження  була   дуже   коротка, а  процедура виводження дуже довга.  Приведеного просто пхали в камеру, та й уже, а щоб  вивести людину, треба було  відбути досить довгу  мороку — спершу в «кормушку» встромлялася голова оперативника й  шипіла «на  Бе»,  «на  Me», а  тоді  йшла по камері хвиля відгуків — всі, хто  був  «на  Бе»  чи  «на  Me», говорили свої  прізвища, так  поки хвиля не  натрапляла на потрібне прізвище, немов на  каменюку, й  зупинялася  від голосу оперативника:

«Давай збирайся на  допрос!» або  «Давай з вещами!»

Тоді людина видиралася одчайдушно з гливкої саламахи, немов муха  з  макітри липкої меляси,  обриваючи на  собі решту лахміття, мокрого від  поту, й  випадала в коридор з «вещами» чи  без  «вещей».

Півгодини минуло, але Андрія ніхто  не кликав. Минуло дві години — ніхто  по нього не приходив, так само, як ніхто й не приносив одежі. Від довгого стояння та балансування, щоб  не впасти на голови людям, все на ньому потерпло, вже ломило кості, але  не  було  ніякого виходу з такої «стоячої» ситуації. Це  ще  й  добре місце він  мав, не  один, мабуть, йому заздрив. Так  минуло кілька годин. Потім минув увесь день  і настав вечір. Ніхто їх ані  годував, ані  поїв  — люди мліли, скімлили від  безмежної, безсилої, ні  до  кого не  адресованої  люті, розпачу,  відчаю. А  здебільшого мовчали. Сміх   уже  був  не  смішний, і  будь-який  кінець  бажаний  і благословенний.

«Мабуть, на таких “брехалівках” добре заробляє тюремна  адміністрація, заощаджуючи хліб, цукор і все  інше, що належиться в’язням “по закону”, — думав   мляво Андрій знічев’я.

Прийшов  вечір, і  вперше  Андрій  не   почув  команди «спати!», бо це було б вершком безглуздя, й не було, мабуть, такого  дурного наглядача,  котрий  додумався би  кинути в  таку   «брехалівку»  цю   команду. Є  нібито, якщо  вірити різним жартунам і  гострословцям, рекорди у  всьому — є рекорд швидкості, рекорд забудькуватості тощо. А це  був би  рекорд  безглуздя —  подати до  «брехалівки»  команду:

«Лягай спати!».

А все ж таки люди  спали. Позлипалися в суцільну масу, в глевку брилу людського м’яса й ганчір’я і так, стоячи, спали. Не спали тільки ті нещасливці, що стояли на вікові реліквії... Хоча  один і тут  приноровився спати, уткнувшись в  куток і  спираючись другим боком на  товаришів, що  хоч-не-хоч мусили його  підтримувати, аби  самим не  попадати.

Андрій уже скучав за камерою ч. 49, як за домом. «Що  то там  хлопці роблять тепер?» І здавалася вона такою рідною, такою бажаною порівняно з цією «брехалівкою».

Десь  біля  півночі відчинилася тихо  «кормушка» й перед віконечко  став   зовсім молодесенький  оперативний,  ще хлоп’я, яке, очевидно, з романтичних поривів, начитавшись поетичних славословлень якого-небудь Шульги-Шульженка або  Сосюри про  «легендарні», «героїчні» «органи революційної законності й правосуддя», пішло охочекомонно в ті «органи правосуддя» працювати. Та й потрапило в чортове колесо. Те хлоп’я в погано припасованій на нього уніформі тримало перед носом якийсь папірець, і силкувалося його прочитати, й  не  могло, хвилювалося, червоніло та  блідло, квапилось, але  ніяк не  могло прочитати. Позирало розгублено в камеру й  знову в папірець — аж  сльози виступили йому на  очах.  Закрило  «кормушку», й  через хвилю знову відкрило, та  все  крутило той  проклятий папірець. Видно, що  хлопець потрапив у прикру ситуацію й не знав, як  з неї вийти: бігти  назад до того, хто  писав, і перепитувати — це значить втратити місце й  ще  хтозна-що буде  після того, питати ж у коридорного — це  значить осмішитись.

Збивши на  потилицю кашкета, хлопець зиркнув у камеру, зустрівся з Андрієвим поглядом і, почервонівши по самі  вуха, розгублено пробелькотав:

— Пишуть!.. Чорт би  їх забрав от...

Потім озирнувся по  коридору, просунув голову аж  всередину й пошепки запитав у Андрія:

— Ви  грамотні?..

— Трохи, — сказав Андрій.

— Що це  тут написано? — простягнув він  Андрієві папірець.