— Хлопці! Янгол з неба!..
— Ха-ха-ха-ха!.. Га-га-га!.. Та ти що, чоловіче, штани продав чи пропив? Га?
— Агов, земляк! Ти з неба чи на небо?
— На небо, — сказав Андрій апатично, зовсім не здивований загальною психозою шибеничного сміху. Це нормально.
Хоч на здоровий розум ніби й не було нічого смішного в тім, що в камері з’явилася гола людина, але в дійсності це таки великий привід для сміху. Його взяли за людину, щойно приведену з волі. Серед сірої, як земля, саламахи Андрій кидався в очі своєю свіжою, бронзовою шкірою, ніби його щойно забрали з пляжу, від вигод вільного життя. Ось в цім і була причина сміху... Людям взагалі властиво: хорим — заздрити здоровим, сліпим — заздрити видющим, в’язням — заздрити вільним... А коли об’єкт заздрощів урівнюється бідою до однакового становища — це весело.
Але в’язні потішались, мабуть, не так над ним, як над ким іншим, а може, й над самими собою. По камері літали ядерні фрази, уїдливі дотепи, саркастичні словечка — люди ними перекидалися, немов м’ячами, з кутка в куток і перекочували з кутка в куток хвилі сміху, що то притихав, то знову спалахував.
— З неба... Ха-ха-ха!..
— І що ж там на небі думає святий Петро? Ми ось стоїмо до нього в чергу... — це хтось із найдальшого кутка.
— Пішов з ключами до коменданта, — бовкає інший з другого.
— Житлоплощі в раю забракло для нас... — додає третій і закінчує розпачливо: — Пішов питати, чи дозволить слідчий і там організувати «брехалівку»...
Поскалозубивши, помалу затихли. Про Андрія теж забули.
Так ось це вона й є, та «брехалівка»! Перед очима була так звана загальна камера, льох, натоптаний людьми вщерть. Нормально в такій камері мусило б бути 15-20 чоловік, а було в ній тепер щонайменше 300 осіб. Тут були люди трьох поколінь — старі, середні й зовсім юні. Кожної хвилини когось приводили, когось виводили. Причому процедура приводження була дуже коротка, а процедура виводження дуже довга. Приведеного просто пхали в камеру, та й уже, а щоб вивести людину, треба було відбути досить довгу мороку — спершу в «кормушку» встромлялася голова оперативника й шипіла «на Бе», «на Me», а тоді йшла по камері хвиля відгуків — всі, хто був «на Бе» чи «на Me», говорили свої прізвища, так поки хвиля не натрапляла на потрібне прізвище, немов на каменюку, й зупинялася від голосу оперативника:
«Давай збирайся на допрос!» або «Давай з вещами!»
Тоді людина видиралася одчайдушно з гливкої саламахи, немов муха з макітри липкої меляси, обриваючи на собі решту лахміття, мокрого від поту, й випадала в коридор з «вещами» чи без «вещей».
Півгодини минуло, але Андрія ніхто не кликав. Минуло дві години — ніхто по нього не приходив, так само, як ніхто й не приносив одежі. Від довгого стояння та балансування, щоб не впасти на голови людям, все на ньому потерпло, вже ломило кості, але не було ніякого виходу з такої «стоячої» ситуації. Це ще й добре місце він мав, не один, мабуть, йому заздрив. Так минуло кілька годин. Потім минув увесь день і настав вечір. Ніхто їх ані годував, ані поїв — люди мліли, скімлили від безмежної, безсилої, ні до кого не адресованої люті, розпачу, відчаю. А здебільшого мовчали. Сміх уже був не смішний, і будь-який кінець бажаний і благословенний.
«Мабуть, на таких “брехалівках” добре заробляє тюремна адміністрація, заощаджуючи хліб, цукор і все інше, що належиться в’язням “по закону”, — думав мляво Андрій знічев’я.
Прийшов вечір, і вперше Андрій не почув команди «спати!», бо це було б вершком безглуздя, й не було, мабуть, такого дурного наглядача, котрий додумався би кинути в таку «брехалівку» цю команду. Є нібито, якщо вірити різним жартунам і гострословцям, рекорди у всьому — є рекорд швидкості, рекорд забудькуватості тощо. А це був би рекорд безглуздя — подати до «брехалівки» команду:
«Лягай спати!».
А все ж таки люди спали. Позлипалися в суцільну масу, в глевку брилу людського м’яса й ганчір’я і так, стоячи, спали. Не спали тільки ті нещасливці, що стояли на вікові реліквії... Хоча один і тут приноровився спати, уткнувшись в куток і спираючись другим боком на товаришів, що хоч-не-хоч мусили його підтримувати, аби самим не попадати.
Андрій уже скучав за камерою ч. 49, як за домом. «Що то там хлопці роблять тепер?» І здавалася вона такою рідною, такою бажаною порівняно з цією «брехалівкою».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ПЕРША“ на сторінці 52. Приємного читання.
TextBook