Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Сад Гетсиманський

Васильченко на хвилинку приходив до пам’яті та й знову упірнав у  гарячкове маячіння.  Він   несамовито  скреготав зубами, лаявся з  кимсь немилосердно — далебі, зі  своїми слідчими,  обкладаючи  їх  найсміливішими  епітетами,  запевняв когось презирливо, що  він  «не  закричить, хоч  би вони його  навіть запхали в м’ясорубку або  робили з нього шніцелі», бо  ж він  «не  гепеушник задрипаний, а червоний партизан і комбриг».

Комбриг маячив, а  в’язні слухали, й  для  них  картина помалу ставала ясною.

На  великому конвеєрі цей  гордий і несамовитий комбриг,  очевидно,  затявся,  пройнятий  безмежною зненавистю  й  презирством  до  тих  «гепеушників  задрипаних», що  замірилися на  його  честь  і гонор і що  раніше вже  били його  — його ,   комбриг а!  — його  ж  власними орденами  по  обличчю, — затявся й  зігнорував їх зовсім з їхніми тортурами, й страхами, з їхнім  наміром поставити його  на коліна й примусити «закричати». Тоді  його  почали мордувати  радикально. Комбриг же, щоб  не закричати, схопився зубами за м’язи власної руки, зціпив ті зуби  безтямно та так і закляк... Йому потрощили кості, пробили іржавою залізякою  ребра, заткнули рану  брудною ганчіркою і так  вкинули до камери, непритомного, — напевно  не   змусивши закричати...

Андрій прийшов  на  допомогу  Охріменкові  й  Литвинову   —  вони  промили закипілу рану   холодною водою й забинтували чистим рушником, що  його  пожертвував юнак Давид, а з другого рушника зробили холодний компрес до голови... Ну, що  вони могли ще  зробити в цих  умовах, без елементарних речей, потрібних у таких випадках!  Хоч  ніякими елементарними речами тут нічому вже  не  зарадиш, не  викличеш і елементарного людського співчуття. Андрій спробував-таки викликати лікаря, зчинивши грюкіт у двері. Наглядач  відчинив  «кормушку» й  спитав, чого   треба,  а коли Андрій виклав свою вимогу, він, на  диво, навіть не закричав злобно, а  лише сплюнув сердито й  промовив з притиском:

— Та дурний же ти, чоловіче! Що ж я тобі намалюю зараз лікаря, а чи  виссу з пальця? А сам  я, брат, не  лікар...

Когось  викликали  з  камери,  когось приводили,  але Андрій не  помічав. Він  лежав, заклавши руки за  голову й зціпивши зуби, дивився в  стелю... Нічим уже  тій  людині допомогти не  можна!

По  півночі Васильченко опритомнів і довго  блукав каламутними очима по камері, когось шукаючи. Кілька разів  він проходив тими очима повз  Андрія й не затримувався. Наврядчи  він  взагалі щось бачив. Аж ось  зір  той  став  пильніший, вії заморгали, немов спросоння, й в очах  з’явилась розумна іскра. Васильченко знову пройшовся тими очима по камері й зупинився ними на Андрієві, якусь мить дивився пильно, а тоді  покликав його  тими очима й кивком голови.

— Я тебе  знаю!.. — прохрипів ледве  чутно Васильченко пересмаглими устами, коли Андрій нахилився над  ним. — Ти  — Чумак... наймолодший... — А тоді, облизуючи раз  по раз чорні губи, розповів, що  він  добре знає брата Миколу й добре знав старого Чумака — «разом у боях  були»... Що він просить «розстріляти того  мерзавця Гаркавенка — провокатора й донощика», «як  прийде наше право»... Розказав у кількох уривчастих фразах, як його  били, але він не закричав і «не розколовся»... Говорячи, він  тримався за Андрія гарячою рукою, немовби боявся пуститися берега цього хисткого світу, який він має  покидати. Мова його  була тиха, повільна, хоч він і квапився, боячись, що не встигне, але, кваплячись, він  захлинався і заїкався, роблячи мову  ще  повільнішою. Після тих кількох фраз Васильченко замовк і заплющив очі. Потім розплющив, зітхнув глибоко й  промовив із  ноткою безмежного трагізму:

— Я проклинаю той  день  і час... коли я підпорядкувався приказові Льва  Троцького... а не  пішов з Симоном Петлюрою... Може б, ця  мерзость не  панувала...

А кажучи це, він  рипів зубами й плакав, якщо це можна назвати «плакав», — він  лише хотів  плакати, та  не  міг, не вмів. Ця  людина не  мала сліз.

Останні слова, які  сказав Васильченко, тримаючись за Андрієву руку,  були   слова, які   комбриг вже   ледве-ледве проштовхнув крізь шерхлі губи:

— Як  побачиш мого найменшого брата... скажеш... що брат  його  Альоха...

І замовк. І вже  не  приходив більше до пам’яті.

По тих словах величезний, безмежний тягар  навалився на Андрієве серце. «Це так сказав  старший  брат  із славного роду  Васильченків-Драшманів».

Ще  до ранку Васильченко помер.

Але, померши,  він   не   лежав  у  камері  так   довго,  як Ягельський. Ще   не  встиг труп  захолонути, як  в  коридорі зчинилася  біганина. Початком  тієї   біганини  була   поява голови «стрілка» в «кормушці» й шипіння:

— На  «Вє!»

— Уже  помер, — сказав Охріменко злобно.

Ляда  «кормушки» шпарко грякнула, й «стрілок» подався. Десь  забряжчав у коридорі телефон. Щось пробігло в дві чи три  пари ніг сюди й туди.  Потім з обох  сторін наблизилися кроки до  камери 49-ї  й  завмерли. Пауза. Видно, як  ворушиться щиток «вовчка» — зазирають. Потім забряжчав замок і гримнув засув  — двері  відчинились і на порозі стало кілька військових, а  за  ними двоє  цивільних, очевидно, слідчих, військові ж — то були:  начальник тюрми, черговий корпусу, якийсь ще  начальник з ромбом і пара оперативників з тюремної комендатури. Всі  були   страшенно занепокоєні, зіритовані, нахмурені.

— Випурхнула пташка, — прошепотів хтось  серед звалища голих  людей злорадно й ледве  чутно.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ПЕРША“ на сторінці 46. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи