Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Я тебе  знаю!.. — прохрипів ледве  чутно Васильченко пересмаглими устами, коли Андрій нахилився над  ним. — Ти  — Чумак... наймолодший... — А тоді, облизуючи раз  по раз чорні губи, розповів, що  він  добре знає брата Миколу й добре знав старого Чумака — «разом у боях  були»... Що він просить «розстріляти того  мерзавця Гаркавенка — провокатора й донощика», «як  прийде наше право»... Розказав у кількох уривчастих фразах, як його  били, але він не закричав і «не розколовся»... Говорячи, він  тримався за Андрія гарячою рукою, немовби боявся пуститися берега цього хисткого світу, який він має  покидати. Мова його  була тиха, повільна, хоч він і квапився, боячись, що не встигне, але, кваплячись, він  захлинався і заїкався, роблячи мову  ще  повільнішою. Після тих кількох фраз Васильченко замовк і заплющив очі. Потім розплющив, зітхнув глибоко й  промовив із  ноткою безмежного трагізму:

— Я проклинаю той  день  і час... коли я підпорядкувався приказові Льва  Троцького... а не  пішов з Симоном Петлюрою... Може б, ця  мерзость не  панувала...

А кажучи це, він  рипів зубами й плакав, якщо це можна назвати «плакав», — він  лише хотів  плакати, та  не  міг, не вмів. Ця  людина не  мала сліз.

Останні слова, які  сказав Васильченко, тримаючись за Андрієву руку,  були   слова, які   комбриг вже   ледве-ледве проштовхнув крізь шерхлі губи:

— Як  побачиш мого найменшого брата... скажеш... що брат  його  Альоха...

І замовк. І вже  не  приходив більше до пам’яті.

По тих словах величезний, безмежний тягар  навалився на Андрієве серце. «Це так сказав  старший  брат  із славного роду  Васильченків-Драшманів».

Ще  до ранку Васильченко помер.

Але, померши,  він   не   лежав  у  камері  так   довго,  як Ягельський. Ще   не  встиг труп  захолонути, як  в  коридорі зчинилася  біганина. Початком  тієї   біганини  була   поява голови «стрілка» в «кормушці» й шипіння:

— На  «Вє!»

— Уже  помер, — сказав Охріменко злобно.

Ляда  «кормушки» шпарко грякнула, й «стрілок» подався. Десь  забряжчав у коридорі телефон. Щось пробігло в дві чи три  пари ніг сюди й туди.  Потім з обох  сторін наблизилися кроки до  камери 49-ї  й  завмерли. Пауза. Видно, як  ворушиться щиток «вовчка» — зазирають. Потім забряжчав замок і гримнув засув  — двері  відчинились і на порозі стало кілька військових, а  за  ними двоє  цивільних, очевидно, слідчих, військові ж — то були:  начальник тюрми, черговий корпусу, якийсь ще  начальник з ромбом і пара оперативників з тюремної комендатури. Всі  були   страшенно занепокоєні, зіритовані, нахмурені.

— Випурхнула пташка, — прошепотів хтось  серед звалища голих  людей злорадно й ледве  чутно.

До камери зайшов начальник тюрми й другий начальник (якась висока цяця); звелівши всім  встати й підібрати ноги, вони наблизилися до небіжчика й поторкали його  носаками чобіт  — сконстатували з розчарованими мінами: таки дійсно вмер! Потому вийшли, а до камери зайшли оперативники... Поки оперативники збирали Васильченкові речі  й  приноровлялися, як  його   брати самого,  в  коридорі, насупроти відчинених дверей, військові й цивільні начальники стояли купкою й гаряче щось пошепки обговорювали, жестикулювали, особливо незадоволеними й лютими були  суб’єкти в цивільному,  одягнені  в  решетилівські вишивані  сорочки з  «Кустпрому», з  розхристаними ковнірами[15]   й  рукавами, схопленими гумками, а самі  невизначеної національності.

Приноровившись,  оперативники взяли Васильченка за ноги й так  само, як  Ягельського недавно, потягли геть, мов бревеняку, хребтом через поріг.

Через хвилину викликали Андрія з камери. Він  вже  думав, що  на  допит, і почав одягатись, але  звелено виходити так, голяка. В коридорі його  обступили військові й цивільні й почали питати, що  з ним говорив Васильченко.

— Нічого, — відповів Андрій байдуже.

— А ви  пригадайте, — запропонував один із цивільних російською мовою. Андрій зміряв його  поглядом, примружився і відповів так  само байдуже:

— Уявіть собі, що після тієї розмови, яку він відбув  раніше, мабуть, з вами, він  уже  нічого не  говорив. Уявіть собі. 

Цивільний довго  дивився в Андрієве обличчя мовчазним, але шаленим поглядом, заклав руки за спину, либонь, ховаючи  від спокуси, щоб  не  дати  їм  волю, а тоді  недвозначно роздув ніздрі, примружився  й  одвернувся. Той  погляд нічого  доброго не  віщував. Найстарший військовий дав  знак відправити Андрія назад до камери.