Васильченко на хвилинку приходив до пам’яті та й знову упірнав у гарячкове маячіння. Він несамовито скреготав зубами, лаявся з кимсь немилосердно — далебі, зі своїми слідчими, обкладаючи їх найсміливішими епітетами, запевняв когось презирливо, що він «не закричить, хоч би вони його навіть запхали в м’ясорубку або робили з нього шніцелі», бо ж він «не гепеушник задрипаний, а червоний партизан і комбриг».
Комбриг маячив, а в’язні слухали, й для них картина помалу ставала ясною.
На великому конвеєрі цей гордий і несамовитий комбриг, очевидно, затявся, пройнятий безмежною зненавистю й презирством до тих «гепеушників задрипаних», що замірилися на його честь і гонор і що раніше вже били його — його , комбриг а! — його ж власними орденами по обличчю, — затявся й зігнорував їх зовсім з їхніми тортурами, й страхами, з їхнім наміром поставити його на коліна й примусити «закричати». Тоді його почали мордувати радикально. Комбриг же, щоб не закричати, схопився зубами за м’язи власної руки, зціпив ті зуби безтямно та так і закляк... Йому потрощили кості, пробили іржавою залізякою ребра, заткнули рану брудною ганчіркою і так вкинули до камери, непритомного, — напевно не змусивши закричати...
Андрій прийшов на допомогу Охріменкові й Литвинову — вони промили закипілу рану холодною водою й забинтували чистим рушником, що його пожертвував юнак Давид, а з другого рушника зробили холодний компрес до голови... Ну, що вони могли ще зробити в цих умовах, без елементарних речей, потрібних у таких випадках! Хоч ніякими елементарними речами тут нічому вже не зарадиш, не викличеш і елементарного людського співчуття. Андрій спробував-таки викликати лікаря, зчинивши грюкіт у двері. Наглядач відчинив «кормушку» й спитав, чого треба, а коли Андрій виклав свою вимогу, він, на диво, навіть не закричав злобно, а лише сплюнув сердито й промовив з притиском:
— Та дурний же ти, чоловіче! Що ж я тобі намалюю зараз лікаря, а чи виссу з пальця? А сам я, брат, не лікар...
Когось викликали з камери, когось приводили, але Андрій не помічав. Він лежав, заклавши руки за голову й зціпивши зуби, дивився в стелю... Нічим уже тій людині допомогти не можна!
По півночі Васильченко опритомнів і довго блукав каламутними очима по камері, когось шукаючи. Кілька разів він проходив тими очима повз Андрія й не затримувався. Наврядчи він взагалі щось бачив. Аж ось зір той став пильніший, вії заморгали, немов спросоння, й в очах з’явилась розумна іскра. Васильченко знову пройшовся тими очима по камері й зупинився ними на Андрієві, якусь мить дивився пильно, а тоді покликав його тими очима й кивком голови.
— Я тебе знаю!.. — прохрипів ледве чутно Васильченко пересмаглими устами, коли Андрій нахилився над ним. — Ти — Чумак... наймолодший... — А тоді, облизуючи раз по раз чорні губи, розповів, що він добре знає брата Миколу й добре знав старого Чумака — «разом у боях були»... Що він просить «розстріляти того мерзавця Гаркавенка — провокатора й донощика», «як прийде наше право»... Розказав у кількох уривчастих фразах, як його били, але він не закричав і «не розколовся»... Говорячи, він тримався за Андрія гарячою рукою, немовби боявся пуститися берега цього хисткого світу, який він має покидати. Мова його була тиха, повільна, хоч він і квапився, боячись, що не встигне, але, кваплячись, він захлинався і заїкався, роблячи мову ще повільнішою. Після тих кількох фраз Васильченко замовк і заплющив очі. Потім розплющив, зітхнув глибоко й промовив із ноткою безмежного трагізму:
— Я проклинаю той день і час... коли я підпорядкувався приказові Льва Троцького... а не пішов з Симоном Петлюрою... Може б, ця мерзость не панувала...
А кажучи це, він рипів зубами й плакав, якщо це можна назвати «плакав», — він лише хотів плакати, та не міг, не вмів. Ця людина не мала сліз.
Останні слова, які сказав Васильченко, тримаючись за Андрієву руку, були слова, які комбриг вже ледве-ледве проштовхнув крізь шерхлі губи:
— Як побачиш мого найменшого брата... скажеш... що брат його Альоха...
І замовк. І вже не приходив більше до пам’яті.
По тих словах величезний, безмежний тягар навалився на Андрієве серце. «Це так сказав старший брат із славного роду Васильченків-Драшманів».
Ще до ранку Васильченко помер.
Але, померши, він не лежав у камері так довго, як Ягельський. Ще не встиг труп захолонути, як в коридорі зчинилася біганина. Початком тієї біганини була поява голови «стрілка» в «кормушці» й шипіння:
— На «Вє!»
— Уже помер, — сказав Охріменко злобно.
Ляда «кормушки» шпарко грякнула, й «стрілок» подався. Десь забряжчав у коридорі телефон. Щось пробігло в дві чи три пари ніг сюди й туди. Потім з обох сторін наблизилися кроки до камери 49-ї й завмерли. Пауза. Видно, як ворушиться щиток «вовчка» — зазирають. Потім забряжчав замок і гримнув засув — двері відчинились і на порозі стало кілька військових, а за ними двоє цивільних, очевидно, слідчих, військові ж — то були: начальник тюрми, черговий корпусу, якийсь ще начальник з ромбом і пара оперативників з тюремної комендатури. Всі були страшенно занепокоєні, зіритовані, нахмурені.
— Випурхнула пташка, — прошепотів хтось серед звалища голих людей злорадно й ледве чутно.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ПЕРША“ на сторінці 46. Приємного читання.
TextBook