Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Одного дня  вранці до  камери  влетіло п’ятеро людей у білих  халатах і звеліли всім  піднести руки вгору, обшукали кожного й, звелівши роздягтися зовсім догола, цебто скинути  й  труси, вигнали в коридор, а з коридора наглядач і черговий корпусу загнали їх до  тієї  маленької кімнати,  де була голярня. В цій  кімнатці, збиті, як сірники в коробочці, вони мусили чекати кінця трусу.  Такий трус вряди-годи нагло  отак  впадав на  ту чи  ту камеру — шукали «заборонених речей». Причому те шукання було настирливе й зворушливопильне: обмацували всі  рубці  й вузли на  одежі, пороли черевики, длубалися в підлозі, часом навіть зривали плінтуси, тих  «заборонених речей» шукаючи. До  заборонених речей належали: насамперед, голка, яку  в’язні називали «господиня», а так  як  в’язні примудрялися робити «господинь» з цвяшків і навіть із зубчиків гребінця, то цвяшки й гребінці теж  були  забороненими речами. Але  арештантський геній безсмертний і з  біса  винахідливий — не  мавши цвяшків  і гребінців, в’язні все-таки робили голки й  нитки й  шили, латаючи свої  попрілі лахи, — голки вони робили із...  звичайних сірників! А нитки — розсмикуючи поділ сорочки а чи  рушник, а  найчастіше — розпускаючи шкарпетку. Це безмежно ускладнювало тюремникам проблему боротьби з «господинею», бо ж ані сірники, ані шкарпетки, ані сорочки поки що ще не входили в номенклатуру заборонених речей, зазначених в правилах тюремного розпорядку (в своєрідній тюремній конституції, в  найважливішім документі країни соціалізму, після основної Конституції СССР). Ця  конституція  номер два, підписана самим начальником УГБ  НКВД СССР та  «залізним наркомом» Ніколаєм Єжовим, висить на  дверях (але  не  в камері, а чомусь в голярні! Бо  в камері, бач, в’язні можуть її скурити!). Але  геній тюремників теж настирливий — вони не відбирали шкарпеток і сорочок, ні, вони шукали саму  «господиню», зроблену хай  із  сірника, і  точок нитки як  речовий доказ, а тоді  карали винуватця, порушника конституції. Найчастіше ж карали всю  камеру, бо  винуватець не  зголошувався, співкамерники ж  його  не видавали, а «стукач» проґавив або  боявся смерті в параші. До заборонених речей належали ще будь-які шматочки скла, бо  ними можна перерізати артерії й  утекти в  смерть, тим самим уникнути слідства та позбавити втіхи  тюремного ката або й слідчого перервати ті артерії жертві власними руками. Також до заборонених речей належать шматочки олівця та клаптики паперу, рівно ж як заборонені не тільки книжки й газети, а взагалі будь-що друковане чи  писане, хай  це  буде просто старий і брудний клапоть газети а чи  лист...

Ось   чому   шукачі заборонених  речей  так   пильно перемацують рубці  й вузлики на  одежі  та довбуться в підлозі й  за  плінтусами. Вони шукають зовсім манюсінькі речі, а насамперед — вони шукають голку, арештантську «господиню».

З тих усіх трусів  в’язні сміються, бо, попри всю пильність ловців «господині», все  ж таки в кожній камері є справжня голка (а  часом і не  одна), шматочок бритви — «жилетки», а шматочок осердя олівця то  вже  напевно. І ніякий геній тюремних аргатів не  в силі  того  осердя знайти.

Там, в камері, аргати в білих  халатах потрошили  лахи, а тут люди сиділи голяком і нудились. Аж ось  відчинилися двері   —  і  всі  зітхнули: нарешті  їх  поведуть назад  і  вони зможуть повдягати  свої   труси а  чи  ганчірки, призначені виконувати ролю трусів. Одначе їх не повели нікуди, тільки забрали Андрія: черговий корпусу довго роздивлявся голих людей і нарешті зупинився оком на  ньому:

— Давай за мною!

«От  і прийшла нарешті моя  черга!»

— Але  ж  я  голий, —  сказав  Андрій в  коридорі  черговому.

— Ну   й  дуже   добре,  —  відповів апатично  черговий позіхаючи. — Менше роботи... Одягатись там  ще  та  роздягатись...

— І то правда.

І вони пішли.

Андрій не мав  нічого проти того, щоб  з’явитися до слідчого  у вигляді прапращура Адама. Навіть коли б там  була та  скажена фурія Нечаєва!  Навіть коли б  всі  фурії   (а  тут їх, мабуть, не  одна!) стояли в усіх  коридорах і на  сходах  і дивилися. Він би зціпив зуби  й так  матерував, зухвало, презирливо. «Чорт з вами з усіма!»  Складений він  добре, горба не  мав, клишоногим не  був, а головне — він  не  відповідав за свій  вигляд у цім  вертепі, то й не  соромився його  перед прямими винуватцями своєї біди.

Але  Андрія на  цей   раз  ще  не  поведено до  слідчого, а заведено до  тюремної вартівні, в  якій його   першого дня обшукувано та  стрижено. Тут  йому дали  в руку  перо, підсунули якийсь папірець і сказали — «Розпишись!»

То  був  стандартний папірець з друкарським надруком, з великими пропусками, а потім ті пропуски хтось  записав чорнилом. Андрій став  читати, але  ті, що  сиділи за столом, і ті, що  товпилися навколо, підганяли його, квапили: «Давай  жівєй!  Читаєш ще  там... Грамотний!»  Одначе Андрій все-таки папірця прочитав, перш ніж  його  підписувати, не звертаючи уваги  на  всі  підганяння. В тім  папірці стояло:

«ПРОТОКОЛ ОБВИНУВАЧЕННЯ». А далі під цим  заголовком говорилося, що громадянин такий ось (ім’ярек) притягається до карної відповідальності за контрреволюційну, антисовєтську діяльність, а обвинувачується по  статті  54-й так званого Карно-процесуального кодексу УССР, п. п. 2, 6, 8, 10 і 11, про  що йому, громадянинові такому, й доводиться до  відома. В  кінці стоїть рядок про  те, що  цей   протокол обвинувачення читав — (підпис).

— Слухайте, — сказав той, що  папірця пред’являв (мабуть, співробітник головного управління, а не  службовець тюремної канцелярії), грубо, але  в той  же  час  тоном умовляння: —  Не   клейте  дурня  й  підписуйте.  Це   ж  тільки пред’явлення вам  обвинувачення. Тут  же  не  сказано, що ви  згодні, а  що  тільки ви  оце  прочитали. Вам  дали, а  ви прочитали! Ясно? Щоб потім не  сказали, що  ви  не  знаєте, за що  вас  тримають у тюрмі, що  вас  не  повідомили і ви  не могли захищатись... Це  тільки обвинувачення, а ви  будете боронитись...

Останні  слова  були   сказані  з  ноткою  іронії. Взагалі, було   видно, що   оце   умовляння  службистові доводиться повторювати дуже  часто, бо  завчив, як  папуга. Напевно, переполохані й геть збиті з пантелику, а надто залякані отакими формулами та пунктами обвинувачення, ув’язнені не дуже  охоче  цей  папірець підписують, боячись провокації, і треба на  них  кричати або  умовляти. І от службист хапливо умовляє Андрія, хоча  Андрій зовсім і не збирається «клеїти дурня». Він  прочитав, не  кваплячись, папірця вдруге, кров ударила до  голови, товклася в  скроні й  заважала тверезо думати, вимагаючи того  папірця отак  подерти геть на дрібні шматочки. Але  він  не  подер, а взяв  спокійно ручку  й розписався там, де належалось, лиш не  так, як  належалось, а як  вважав за потрібне:

«Це пред’явлене абсурдне обвинувачення читав» — (підпис  і точна дата).

— Що ж  ви  пишете?! —  похопився й  закричав службист. —  Ваше  ж  діло   виправдовуватись  «там»,   а  не  переробляти обвинувачення «тут»!

— От  я й починаю виправдовуватись, — спокійно промовив Андрій, поклавши ручку.

— Таж  так  не  можна!  Ви  ж  не  маєте права!  Ви  мусите не  забуватись!..