Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Добре, — сказав понуро Андрій. — А тепер ведіть  мене до слідчого, чи  до того, хто  це  обвинувачення писав.

В  цей   час  задзвонив телефон. Черговий корпусу зняв рурку, послухав, дивлячись на  Андрія, а тоді  закрив рурку долонею й спитав:

— Як  твоя  фамилія?

Андрій назвав.

— Добре, — сказав черговий у рурку, — в порядку!.. За півгодини?.. Єсть! — послухав ще  трохи (в рурці клацало й бубоніло), сказав наостанку з веселою іронією: — Так  точно! — й почепив рурку. Потім дивився на Андрія якусь мить і  напружено щось думав. Те  думання закінчилося наказом оперативникові, показавши на  Андрія:

— Давай в «брехалівку»!

І  Андрія поведено в  якусь  «брехалівку» голісінького. Наскільки Андрій зорієнтувався, це все  могло би означати, що його  вимагав слідчий привести за півгодини, а черговий у своєму вічному пориві, згідно з наказом начальства кожну  справу засекречувати, вирішив за недоцільне повертати Андрія до  камери по  одежу, щоб   він  не  бачив, що  там  в цей  час  робиться, як  там  ловці в білих  халатах потрошать лахи, а  так  само вважав за  недоцільне повертати його   до товаришів, замкнених у голярні, і тому  вирішив спровадити до «брехалівки», куди, напевно, принесуть і одежу. А втім, шляхи думок, наміри та  домисли усіх  цих  його   опікунів, зрештою, темні й нікому не відомі. Як невідомо, що насправді означає та  «брехалівка» та  яка  в дійсності її функція по відношенню до кожного в’язня, в неї вкиданого. Одно знав Андрій твердо й чітко, що  попри все  таке, часом кричуще безглуздя, в цій  установі, одначе, не  буває речей, роблених так  собі, жарту  ради, що  у всьому є своя логіка.

Оперативник  звів   Андрія  в  самісінький низ,  відкрив якусь камеру, наповнену сопухом і сизим димом, за  яким нічого не  було  видно, лише суцільну стіну  стоячих людей, і впхнув туди  Андрія. Ледве впхнув...

Уже з того, що  люди тут були  не голі, а одягнені, можна зрозуміти, що  вони тут  тимчасово, здебільшого привезені з інших тюрем.

Коли хтось   каже  образно  про   кімнату, про   театр   чи про  вагон трамвая, що  там  було  повно людей, як  «у діжці оселедців», то  навряд чи  такий чоловік зможе мати вірне уявлення про  «брехалівку», в якій опинився Андрій Чумак. Ця   камера  таки  дійсно була   натоптана  бідолашними людьми, немов діжка оселедцями. Аж здавалося, що ті люди геть  позлипалися й вже  їх годі  так  просто порозліплювати. Хтось десь   стогнав, хтось   десь   хрипів розпачливу лайку, роздавлюваний людським пресом, але на те ніхто  не реагував всерйоз — кожен оберігав свої  власні ребра від катастрофи, а хтось  з того  приводу скалозубив:

— От, брат, олійниця!! Терпи, козаче, зараз полетиш на небо та й похвалишся Богові, як  треба олію  бити!.. Чорррт! Ногу, ногу, товариші... людоньки добрі!..

На  Андрія ніхто  взагалі не звернув уваги, кожен був зайнятий собою. Та й не бачив його  ніхто, крім ряду  передніх, а ці передні, далебі, забагато бачили всього, щоб  не  реагувати  на якогось там, хоч би навіть і зовсім голого, чоловіка. Андрій просунувся попри двері  трохи вбік, до  величезної параші й  там  став.  На  вікові параші (а  та  «реліквія» була завбільшки з  цистерну — велика залізна діжка з  вухами, накрита масивним залізним віком) стояло троє  людей, мов на  трибуні. Помалу Андрій здерся теж  на  віко  й  став  четвертим на  трибуні.

Як  тільки Андрій опинився на  трибуні, десь  в далекому кутку  камери вибухнув сміх  і почав швидко, ривками поширюватись, мов  пожежа. За  мить вся  камера гомерично реготалася. Сміх  заразливий. Ті, що  недавно пищали й лаялися одчайдушно, стиснуті людським пресом, теж не могли втриматися й пересновували свій  стогін корчами сміху...

— Хлопці! Янгол з неба!..

— Ха-ха-ха-ха!.. Га-га-га!..  Та  ти  що, чоловіче, штани продав чи  пропив? Га?

— Агов, земляк! Ти  з неба чи  на  небо?

— На  небо, — сказав Андрій апатично, зовсім не  здивований загальною психозою шибеничного сміху.  Це  нормально.

Хоч  на  здоровий розум ніби й не  було  нічого смішного в тім, що  в камері з’явилася гола  людина, але  в дійсності це  таки великий привід для  сміху.  Його взяли за  людину, щойно приведену з  волі.   Серед сірої, як  земля, саламахи Андрій кидався  в  очі  своєю свіжою, бронзовою шкірою, ніби його  щойно забрали з пляжу, від вигод вільного життя. Ось  в цім  і була  причина сміху... Людям взагалі властиво: хорим — заздрити здоровим, сліпим — заздрити видющим, в’язням — заздрити вільним... А коли об’єкт заздрощів урівнюється бідою до однакового становища — це  весело.

Але  в’язні потішались, мабуть, не  так  над  ним, як  над ким іншим, а може, й над  самими собою. По  камері літали ядерні фрази, уїдливі дотепи, саркастичні словечка — люди ними перекидалися, немов м’ячами, з кутка в куток і перекочували з кутка в куток хвилі  сміху, що  то притихав, то знову спалахував.

— З неба... Ха-ха-ха!..