Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Таким чином, і той  день, коли поволокли Ягельського з камери за  ноги, був  відзначений. Це  був  четвертий день.

Одначе  цьому  четвертому  дневі  судилося  бути   відзначеним в Андрієвій пам’яті ліпше. Увечері, після укладки   спати,  коли  тюрмою й  людськими  душами затрясла лихоманка викликів, людського скімлення та гудіння автомобільного мотора з  лопотінням глушителя, — до  камери нарешті повернувся Васильченко. Ні, не повернувся, а його повернули — принесли на ряднині закривавленого, обірваного й геть  почорнілого від синців — і вкинули до камери, вивернули з ряднини на  підлогу, мовби зарізаного кабана, перед застиглим зором похололих людей.

Але  Васильченко ще  був  живий —  він  швидко дихав і  був  непритомний — вп’явся зубами у власну руку  вище ліктя й посинів увесь.

Коли  зачинилися  двері, Охріменко взяв   Васильченка на  оберемок, мов  малу  дитину, й, роняючи великі сльози з своїх  волячих очей, відніс і поклав на його  місце. А тоді взяв миску з водою й  облив Васильченкові голову, лив  у рота, намагаючись розціпити  зуби   й  звільнити  напіввідкушені м’язи руки. Охріменкові допомагав доктор Литвинов. Вони приводили непритомного до  пам’яті, але  з  того  нічого не виходило. В камеру зазирнув наглядач, подивився мовчки на  Васильченка і його  заклопотаних  «лікарів» і на  цей  раз нічого  не  сказав, не  гримнув  «спати!», а  мовчки закрив «кормушку».

Привести до пам’яті Васильченка ніяк не вдавалось. Аж нарешті, по довгих зусиллях «лікарів», він опритомнів, розціпив  зуби, пустив руку свою закривавлену, повів каламутним зором по  камері й  прохрипів:  «Пити!» І,  не  дочекавшись води, знову знепритомнів. Він  гарячкував, маячив, бився в агонії...

Оглянувши  пильно  Васильченка,  Литвинов  знайшов рану  під  сорочкою межи ребрами, пробиту чимсь тупим і заткнуту шматком брудної ганчірки, і зробив висновок, що Васильченко має зараження крові й хвилини його  почислені, якщо не  вжити якихось екстразаходів. Зробивши цей  висновок, Литвинов поліз до дверей через людські ноги, руки й голови й несміливо постукав. А як  відчинилась «кормушка»,  тихо  попросив викликати негайно лікаря, бо  «людина вмирає!»  «Від  зараження крові!»   Наглядач  подивився  на Литвинова з безмежним здивуванням, як  на не знати якого дивака й дурня, й процідив крізь зуби:

— Ти  що, зірвався..? То  я, по-твоєму, лікар?

— Але  ви  викличте...

— То  тут, по-твоєму, курорт?!

— Але  ж...

— Ніззя! — категорично одрубав наглядач, і тим  розмова вичерпалася. Це  вже  був  якийсь інший наглядач, не  той, що  вчора.

Вони, либонь, змінюються неперіодично, й систему чи закономірність тих  змін не  можна взагалі дослідити. Це відзначив Андрій, завваживши, що сьогодні наглядач інший на вечірній зміні, аніж  був учора, а позавчора ще був інший. Вдень так  само наглядачі часто змінюються.

Таким чином Васильченко був приречений на неминучу смерть без медичної допомоги, ще й в присутності високого фахівця, професора медицини й  доктора, що  упадав біля нього й нічого не  міг  порадити.

Васильченко на хвилинку приходив до пам’яті та й знову упірнав у  гарячкове маячіння.  Він   несамовито  скреготав зубами, лаявся з  кимсь немилосердно — далебі, зі  своїми слідчими,  обкладаючи  їх  найсміливішими  епітетами,  запевняв когось презирливо, що  він  «не  закричить, хоч  би вони його  навіть запхали в м’ясорубку або  робили з нього шніцелі», бо  ж він  «не  гепеушник задрипаний, а червоний партизан і комбриг».

Комбриг маячив, а  в’язні слухали, й  для  них  картина помалу ставала ясною.

На  великому конвеєрі цей  гордий і несамовитий комбриг,  очевидно,  затявся,  пройнятий  безмежною зненавистю  й  презирством  до  тих  «гепеушників  задрипаних», що  замірилися на  його  честь  і гонор і що  раніше вже  били його  — його ,   комбриг а!  — його  ж  власними орденами  по  обличчю, — затявся й  зігнорував їх зовсім з їхніми тортурами, й страхами, з їхнім  наміром поставити його  на коліна й примусити «закричати». Тоді  його  почали мордувати  радикально. Комбриг же, щоб  не закричати, схопився зубами за м’язи власної руки, зціпив ті зуби  безтямно та так і закляк... Йому потрощили кості, пробили іржавою залізякою  ребра, заткнули рану  брудною ганчіркою і так  вкинули до камери, непритомного, — напевно  не   змусивши закричати...

Андрій прийшов  на  допомогу  Охріменкові  й  Литвинову   —  вони  промили закипілу рану   холодною водою й забинтували чистим рушником, що  його  пожертвував юнак Давид, а з другого рушника зробили холодний компрес до голови... Ну, що  вони могли ще  зробити в цих  умовах, без елементарних речей, потрібних у таких випадках!  Хоч  ніякими елементарними речами тут нічому вже  не  зарадиш, не  викличеш і елементарного людського співчуття. Андрій спробував-таки викликати лікаря, зчинивши грюкіт у двері. Наглядач  відчинив  «кормушку» й  спитав, чого   треба,  а коли Андрій виклав свою вимогу, він, на  диво, навіть не закричав злобно, а  лише сплюнув сердито й  промовив з притиском:

— Та дурний же ти, чоловіче! Що ж я тобі намалюю зараз лікаря, а чи  виссу з пальця? А сам  я, брат, не  лікар...

Когось  викликали  з  камери,  когось приводили,  але Андрій не  помічав. Він  лежав, заклавши руки за  голову й зціпивши зуби, дивився в  стелю... Нічим уже  тій  людині допомогти не  можна!

По  півночі Васильченко опритомнів і довго  блукав каламутними очима по камері, когось шукаючи. Кілька разів  він проходив тими очима повз  Андрія й не затримувався. Наврядчи  він  взагалі щось бачив. Аж ось  зір  той  став  пильніший, вії заморгали, немов спросоння, й в очах  з’явилась розумна іскра. Васильченко знову пройшовся тими очима по камері й зупинився ними на Андрієві, якусь мить дивився пильно, а тоді  покликав його  тими очима й кивком голови.