Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Як  фамилія?

Андрій сказав.

— Спортсмен? — запитала голова, оглядаючи атлетичну, мускулясту фігуру з ніг  до голови з явним пієтетом.

— Ні.

— Лягай спати!  — закінчила голова понуро й  закрила ляду.  Ягельський тим  часом вже  спокійно вмер і лежав тепер  нерухомий, мертво-сірий, витягнений на  весь  зріст, до всього байдужий остаточно. Лежав і помалу дубів.  Андрій сів  біля  нього, закрив йому очі, а тоді  закурив і так  сидів, курив схвильовано. Згодом до  нього підповз Карапетьян, тримаючи люльку — чорта Мефістофеля — перед собою, й попросив прикурити.

Прикурив. Подивився в лице Ягельському, потім в очі Андрієві пильно, а тоді, ніби знічев’я, кивнувши на  двері:

— Карашо!.. Ото  він  і є отой піп, що  завербував бідного Аслана.

І заглушив ці слова димом та й вернувся на  своє місце.

А Андрій докурив, зітхнув глибоко й ліг поруч з Ягельським, намагався заснути. Ліве   стегно його   торкалося до  стегна небіжчика, а праве до  живого Бунчука, і так  вони лежали всі  в одній шерезі...

Скоро повернувся Узуньян і Азік-«Разік».

Мертвий Ягельський, здавалося, зумисне витягнув якнайдальше свої  ноги, ще й розчепірив пальці з викликом — «Нате штурхайте!». Але ніхто  вже його  не штурхав і не пхав. Більше того  — Узуньян і Азік, що  так  недавно зневажали живого, тепер принишкли  й  дивилися на  мерця з  неприхованим  острахом. Відомо, що   людям, та  й  взагалі  всім істотам, властивий містичний жах  перед мертвими з числа собі  подібних. Цей жах  був  написаний особливо чітко на обличчі Узуньяновому, що  ще  більше витягнулося й зблідло, очі  дивилися злякано на  пальці ніг  Ягельського, а весь тулуб  тиснувся до  стіни, щоб  якось до  тих  пальців не  доторкнутися. Азік бравував назовні презирливою посмішкою, але  вона йому не  вдавалася, він  зиркнув швидко по  камері й  раптом почервонів, як  рак, — на  нього всі  дивляться, а перед ним лежить мертвяк, з яким треба разом спати! Щоб одвести увагу  (чужу  від себе, а свою від Ягельського), Азік потер карк, глипнув на  Андрія й промовив голосно:

— Сильний, чортяка!

А далі  не  витримав, схопився, підійшов до  дверей, деручись через лежачих, і постукав.

— Ну?  — спитав наглядач злобно.

— Заберіть мертвяка... — залепетав Азік  нервово, розгублено. — Мертвяк в камері!.. Заберіть...

Наглядач подивився  пильно  на  Ягельського,  порухав мовчки щелепою, а тоді  блимнув на  Азіка  й аж вліз  у «кормушку» головою до Азікового обличчя:

— Лягай спати з мертвяком, гад!!!  — зашипів він  люто, почекав, поки Азік покірно ліг, а вже потім тихенько закрив ляду.  Коли ляда  закрилася, Азік відсунувся подалі від мерця і влип в стіну.

Так  був  відзначений третій день.

Мертвий Ягельський лежав серед живих цілу ніч, спав із ними разом (лише не спали Узуньян і Азік, мовби сиділи над душкою!). Вранці Ягельського теж не прибрано, — черговий корпусу, той, що  обходив і вчора з перевіркою, порахував усіх і Ягельського і записав його  в журнал, як живого, разом з усіма, на  заяву ж, що  Ягельський помер і що  його  треба прибрати, не  звернув жодної  уваги. Відбувши «повєрку», Ягельський лежав ще  цілий день  — «снідав, обідав і вечеряв»  разом із товаришами, на  нього видавано хліб, цукор і «борщ»... З того  тішилися доцент сільгоспнаук Краснояружський і Охріменко, з’їдаючи пайку хліба, 10  грамів цукру, «борщ» і ложку каші за «царство небесне, померлого». Причому  Охріменко робив це відзначення; щиро, зітхаючи глибоко й слізно, а Краснояружський маскував у легку  іронію, бо ж він  доцент сільгоспнаук, а значить, атеїст. Проте вони жаліли Ягельського обидва щиро в однаковій мірі.

І тільки аж  після  вечері забрано  труп   Ягельського з камери: прийшло двоє   тюремників — молодих хлопців в уніформах наглядачів — із  ними черговий корпусу, взяли Ягельського за  ноги й  поволокли з  камери геть, мов  бревеняку, аж-но тому   спинні  суглоби й  голова заторохтіли через поріжок. Все. Речі  Ягельського залишилися в камері й лежали ще кілька днів, складені в куточку біля  параші, поки по  них  не  прийшов хтось  із тюремної адміністрації.