Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Сад Гетсиманський

Пізно (перед північчю) десь  за  мурами, в  тісному тюремному  подвір’ї загула машина,  залопотіла  відкритим глушителем, застогнала. По  камері пішов шелест і зітхання, піднялося зі  звалища кілька голів  одразу й  наставилися в вікно витріщеними очима... Машина гула безперервно, і безперервно бахкали вибухи газу з вихлопної рури... І ніби  — то зовсім не  вибухи з газової рури...

— Розстрілюють... — простогнав хтось  в підлогу, в лахміття, не підіймаючи голови. Андрієві здалося, що  власник слова цокотів зубами.

Андрій почав прислухатись до гудіння машини, й і йому дійсно почало здаватися, що в гудінні мотора, як в бурхливій воді, десь  вибухають револьверні постріли. Ні, це, напевно, галюцинація слуху. Він пригадав, як колись в самітній камері цієї  тюрми гули  в  стіні  вентилятори, він  лежав на  ліжку, дивився безсонними очима в  стелю й  слухав  те  тривожне гудіння. І помалу в  тім  гудінні вентиляторів йому зовсім виразно, до абсолютної чіткості, почали вчуватися крики й плач  жінок і дітей, зойки дівчат, плач  дорослих мужчин... Але  не  було  певності в нього тоді  й  немає її тепер, що  то справді не  були   зойки жінок і  дітей, крики  мордованих. Немає певності й  зараз, що  це  не  постріли з  нагана, замасковані шумом мотора.

— Так   майже щоночі,  —  прошепотів Охріменко,  вгадуючи якось хід  Андрієвих думок і  здогадуючись, що  він не  спить.

Після  такої репліки Андрій зітхнув з  полегкістю і  навіть  посміхнувся: «Значить, то не  розстрілюють! Бо  кожної ночі  й так  довго — кого ж вони розстрілюють?! То  занадто багато треба приречених до розстрілу, і ця  тюрма ніколи б не  була  повною».

Від такої чудесної думки пройшло нервове відпруження, й Андрій почав дрімати. Скоро він  заснув, і йому навіть не снилося, що  ті постріли в гудінні мотора — то  все  ж  таки правда, і що  йому судилося про  це згодом докладно взнати. Натомість йому приснився прекрасний сон  — приснилися знову брати, ніби  вони були  разом на полюванні на Ворсклі.

Вони пливли човном по  дзеркальній  поверхні Шаманівської протоки, де стояли столітні дуби й видивлялися у воду. Пливли й співали... Катерина теж була  з ними й заходилася соловейком. Скільки разів  вони так гуляли колись!.. Весела, срібноголоса Катерина,  завзятий  «політик», бо  секретар юнацького  осередку в  педтехнікумі. З  тією   «політикою» вона не дуже давала раду, але зате вміла прекрасно співати... Вони були  романтиками й співали романтичної, улюбленої Катриної пісні, тієї  пісні, від  якої віяло давниною, шелестіла  тирса, шуміло військо, кипіла сила бурлацькая — їхня таки сила.

Ой  що  ж бо то та й за чорний ворон,

Що  по полю  крякає?!

Ой  що  ж бо то та й за бурлака,

Що  всіх бурлак  скликає?!

Бурлаки — це вони  ж.

І бігли, котилися луни по  луках  та по  дібровах.

Власне, за цю  пісню Андрій колись полюбив Катерину, зустрів її  вперше в  спортивному клубі, як  вона, зібравши навколо себе  гурт  хлопців і дівчат, співала з ними цієї  пісні, відважно диригуючи. «Наскликала бурлак та й гримить зухвало», — тоді  ще  спало йому на  думку.

І от  вони співали її  тепер. Надходив рожевий  вечір, і бігли  золоті вужі  по воді... Потім вони сиділи десь  на піщаному урвищі й всі за чергою стріляли з мисливської рушниці в  темряву, що  обступила їх  кругом. Стріляли  в  нікуди й тішилися з снопів іскор, що  вилітали в чорну ніч, немов з батьківського горна...

І вже  ніби не  вони стріляють, а батько б’є  молотом по розпеченому залізу, поклавши  його   на  мокру латочку на ковадлі, —  іскри  летять несамовито  роєм,  а  вибух   з-під молота глушить вуха...

Над   ранок, коли Андрій прокинувся мокрий від  поту й  учаділий від  сопуху, він  не  дочислився в камері кількох осіб, що  їх забрато на  допит глупої ночі, зате  прибуло двоє нових, свіжих, з  волі.  Один з  них  сидів на  вікові параші, ледь  доторкаючись до  краєчка того  віка  стегном, а другий стояв, підпираючи одвірок. Обидва вони дивилися на людське  сонне звалище з тугою, зі страхом.

Згодом, коли роззнайомилися, виявилося, що  один із них   —  високий,  молодий і  дуже   вродливий —  директор Всеукраїнського інституту фізкультури на прізвище Бунчук; другий — керівник обласного відділу  мисливства й рибальства  при  облвиконкомі Харківщини на  прізвище Іванов.

Тепер уже Андрій не був крайній біля  параші, він  мусив посунутися досередини, а  його   місце зайняв Бунчук, а  з протилежного  боку   —  Іванов,  посунувши Краснояружського.

Всі, викликані  на   допит  уночі,  вранці  повернулися. А повернувшись, мовчали, мов у рот води  понабирали, лише хмурились та зітхали раз  по  раз.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ПЕРША“ на сторінці 42. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи