Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Вони пливли човном по  дзеркальній  поверхні Шаманівської протоки, де стояли столітні дуби й видивлялися у воду. Пливли й співали... Катерина теж була  з ними й заходилася соловейком. Скільки разів  вони так гуляли колись!.. Весела, срібноголоса Катерина,  завзятий  «політик», бо  секретар юнацького  осередку в  педтехнікумі. З  тією   «політикою» вона не дуже давала раду, але зате вміла прекрасно співати... Вони були  романтиками й співали романтичної, улюбленої Катриної пісні, тієї  пісні, від  якої віяло давниною, шелестіла  тирса, шуміло військо, кипіла сила бурлацькая — їхня таки сила.

Ой  що  ж бо то та й за чорний ворон,

Що  по полю  крякає?!

Ой  що  ж бо то та й за бурлака,

Що  всіх бурлак  скликає?!

Бурлаки — це вони  ж.

І бігли, котилися луни по  луках  та по  дібровах.

Власне, за цю  пісню Андрій колись полюбив Катерину, зустрів її  вперше в  спортивному клубі, як  вона, зібравши навколо себе  гурт  хлопців і дівчат, співала з ними цієї  пісні, відважно диригуючи. «Наскликала бурлак та й гримить зухвало», — тоді  ще  спало йому на  думку.

І от  вони співали її  тепер. Надходив рожевий  вечір, і бігли  золоті вужі  по воді... Потім вони сиділи десь  на піщаному урвищі й всі за чергою стріляли з мисливської рушниці в  темряву, що  обступила їх  кругом. Стріляли  в  нікуди й тішилися з снопів іскор, що  вилітали в чорну ніч, немов з батьківського горна...

І вже  ніби не  вони стріляють, а батько б’є  молотом по розпеченому залізу, поклавши  його   на  мокру латочку на ковадлі, —  іскри  летять несамовито  роєм,  а  вибух   з-під молота глушить вуха...

Над   ранок, коли Андрій прокинувся мокрий від  поту й  учаділий від  сопуху, він  не  дочислився в камері кількох осіб, що  їх забрато на  допит глупої ночі, зате  прибуло двоє нових, свіжих, з  волі.  Один з  них  сидів на  вікові параші, ледь  доторкаючись до  краєчка того  віка  стегном, а другий стояв, підпираючи одвірок. Обидва вони дивилися на людське  сонне звалище з тугою, зі страхом.

Згодом, коли роззнайомилися, виявилося, що  один із них   —  високий,  молодий і  дуже   вродливий —  директор Всеукраїнського інституту фізкультури на прізвище Бунчук; другий — керівник обласного відділу  мисливства й рибальства  при  облвиконкомі Харківщини на  прізвище Іванов.

Тепер уже Андрій не був крайній біля  параші, він  мусив посунутися досередини, а  його   місце зайняв Бунчук, а  з протилежного  боку   —  Іванов,  посунувши Краснояружського.

Всі, викликані  на   допит  уночі,  вранці  повернулися. А повернувшись, мовчали, мов у рот води  понабирали, лише хмурились та зітхали раз  по  раз.

«Мабуть, покололися  хлопці», —  так   вирішив  Охріменко.

Не  вернувся й досі  з усіх лише Васильченко. 

І на  третій день  не  покликано Андрія на  допит. Не  покликано й знов... Далі Андрій збився з рахунку, котрий день п’ятий, а котрий десятий — все змішалося в суцільну кашу, чадний, тяжкий сон, фантастичне марево, в якому не  було ані  початку, ані  кінця, марево зіткане з  «валетів в  замок» і  «валетів в йолочку», «повєрок», гримання засувів, криків десь  і гудіння машин, ходіння голяком «на оправку», пайок хліба, блощиць, снів  сидя, снів  лежачи, снів  на  одній нозі, нічних сонних візій[13] і реальної дійсності, яка  перевершувала найдикіші візії, чиряків, безглуздого сміху, стогону й пригод «Трьох  мушкетерів», походеньок Тіля  Уленшпігеля... Пригод Дон  Кіхота... І чекання, чекання.

День третій ще  був  відзначений чітко — третього дня вмер Ягельський. Він  умер  увечері, а  вмираючи, спричинився до  неприємних комплікацій[14], чим   і  відзначив цей вечір  особливо.

Найперша комплікація була  та, що, вмираючи, він  потребував випростатися, а не  було  як  — бо вмирав він  після команди  «спать!», коли  всі  вляглися, зайнявши геть  всю підлогу до  останнього сантиметра. Насупроти Ягельського лежали Узуньян і Азік — між цими двома приходилися ноги Ягельського,  що   корчилися  передсмертним корчем і  все намагалися якнайдалі випростатися. Ця  комплікація потягла цілу  низку  інших. Узуньян і  Азік   страшенно бридилися.

Особливо довготелесий Узуньян. Агонізуючи Ягельський простягав ноги, а  Узуньян відпихав їх  назад, підгинаючи їх  своїми довжелезними клешнями.  Знову випростувався Ягельський, і знову підгинав його  Узуньян. Іноді допомагав йому Азік.  А вся  камера спостерігала це й чомусь зовсім не реагувала — ніби було  всім  байдуже.