Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Андрій, що  лежав поруч з  Ягельським (бо  Охріменко перейшов на місце Свистуна), був тим страшенно вражений, нічого подібного йому ще  не доводилось бачити, хоч бачив він  багато різного, дивовижного. Він  дивився, як  Узуньян і Азік  пхали ногами умираючого товариша нещастя (а решта була  до того  зовсім байдужа), і всередині йому підіймалася буря. Може, тому, що  він  недавно з  «волі»  й  ще  не  встиг огрубіти й зхаміти у виключно жорстоких умовах — у таких умовах бо  всі  істоти загризають самі   себе. Буря в  ньому наростала, але  він  стримував її й  звернувся до  Узуньяна й Азіка  якнайспокійніше:

— Гало, дорогі сусіди! Дайте чоловікові вмерти спокійно, не  руште його  ніг.

Але  то  не  допомогло.  Узуньян пхав   холодні ноги нещасного  все   енергійніше,  ще   й  шепочучи прокляття  та висловлюючи мімікою свою безмежну огиду, бо ж той, що вмирав, не був вірменин! А Ягельський все уперто випростувався. Андрій підніс голос вище й запропонував обом сісти й почекати трохи, поки Ягельський вмре, бо лишилося вже небагато, хоч він так  уперто й чіпляється за життя й не хоче вмирати. У відповідь Узуньян зашипів і вибухнув паскудною лайкою, як то вміють лаятись вуркагани й вірмени. Андрієві кров бурхнула до  обличчя, він  сів  ураз  і гримнув на  повен голос осатаніло:

— Встань!!! Сволота!

Узуньян і Азік  схопилися, мов  підкинені пружиною, з наміром кинутися на  Андрія, забризкали слиною:

— Ах ти  ж петлюрівська наволоч!

— Антисемітська ти шкуро!!! Контрреволюційна мордо! Тоді  Андрій звівся на  ноги, наблизився до них  щільно  і хотів  одтиснути їх своїми грудищами до  стіни й  примусити  стояти тихо, але  тут  Азік  замірився вдарити, а Узуньян плюнути в  обличчя, тоді  Андрій схопив їх  обох  за  карки й  з  усієї   сили стукнув обличчями  одне   об  одне   й  попер обох  до дверей. Він  осатанів, наїжачився, мов  дикий вепр, запалахкотів:

— Я  вас  зараз навчу товариської етики, хами!..  Га!..  — Підійшов, згріб   обох   знову за  карки й  посадив на  парашу:  —  Так   сидіти!  І не  пікати... —  Постояв  якусь мить, опанував себе  й повернувся на  своє місце.

І дивно, два  таких завзятих і хоробрих вояки проти напівмертвого Ягельського раптом принишкли, мов  шкідливі коти, і лише шмаркали розквашеними носами, сиділи тихо на  параші.

Та  тут  відчинилася  «кормушка» й  просунулася голова наглядача:

— Що за шабаш жидівський?!

Узуньян і Азік  схопилися й  залементували навперебій:

— Гражданін отдєльонний!.. Терор!.. Петлюрівець... Антисеміт... Ми  є чесні... Нас б’ють!!!

— Ша-а!  — сказав наглядач врозтяжку: — Як  твоя  фамилія?

— Узуньян.

— А твоя?

— Азік  Розін.

— Умгу...

Наглядач закрив «кормушку», а тоді  відчинив двері:

— Ану, Узуньян та  Разік,  давай виходь!  — І забрав їх обох  з камери. По  якомусь часі  відчинилася «кормушка» й та сама  голова подивилась пильно по камері, знайшла оком Андрія й  підкликала до  себе, взявши на  допомогу палець, і запитала: