Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Помитися не  входило в  програму, передбачену й  милостиво дозволену «партією і урядом», і наглядачі за  тим ретельно пильнували,  але   в’язні  потребували цього,  як повітря, — облитися водою з маківки до п’ят  — і намагалися зробити це за всяку ціну, бо інакше — «лабець!», духота, піт, блощиці, воші й  бруд  заїдять геть!  Але  як  помитися, коли не  повернешся? Дуже  просто. Один наливає воду  в миски й передає швидко в простягнені руки, а люди виливають її собі  й один одному на  голови та спини...

«Є  такі   наглядачі-собашники, що   зумисне виганяють в’язнів з убиральні якраз на половині, не давши ані вмитися, ані  оправитися, і нічого, брат, не  зробиш. Ще  й  кватирку зачине потім в камері, щоб  і очі людям на лоба  виперло від задухи, за кару...» — це  Охріменко до Андрія.

Ще  не всі зробили, що  їм треба, як відчинилися двері  — «Виходь!». Дискутувати  з  наглядачем в  таких випадках не рекомендується,  бо  то  може призвести  до  дуже   тяжких наслідків.  В’язні  пробували  застосовувати  іншу  методу боротьби за  свої   арештантські інтереси під  час  таких  от вранішніх, обідніх і вечірніх процедур у вбиральні — методу пасивного спротиву, яку  застосували й  тепер. Вони слухняно виходили і навіть ретельно підганяли один одного і в той  же  час  не  виходили, барилися, гузалися то з мисками, то  з ложками — вони вигравали час  для  своїх  бідолашних товаришів,  які   ще   не  скористалися  з  усіх  благ   такої  от прекрасної інституції, як  ця вбиральня з текучою, прекрасною, холодною й чистою водою. Але  тактика ця  наївна не допомогла — вигнав барбос!  Черідка голих  людей тим  же порядком, що  й  перше, простяглася по  коридору. Кожен ніс  повну миску води, а двоє  несло по  дві — Ягельського й Охріменкову,  бо  останній  супроводив першого.  Руденко й Азік на додачу несли ще й камерну реліквію, добре вимиту й налиту трохи чистої води, щоб  не  смерділа.

Андрій теж ніс повну миску води. Він був хотів набирати лише трішки, бо  не  відчував спраги, але  товариші звеліли конче набирати повну, «треба». І  тільки прийшовши  до камери, Андрій зрозумів, що  означало оте  «треба».

Не встигли зачинитися двері, як в’язні заходилися швидко  мити підлогу, користаючись з  того, що  наглядач саме зайнятий водінням інших камер до вбиральні. Операцію цю пророблено блискуче, чим  засвідчено високу кваліфікацію, набуту за довгі  місяці сидіння. На  команду Руденка — «Палубу  лопатити!»  — всі  забрали (кожен свої) речі  в  руки й стали попід стінами,  а  троє   наймоторніших —  Свистун, Приходько й Руденко (директор, професор і секретар райпарткому) — швидко вилили майже з  усіх  мисок воду  на підлогу й чиїмись штаньми, спеціально пожертвуваними й пристосованими до  цієї  операції, навели відповідний лад: поялозили добре по  підлозі, потім викрутили ті штани над «реліквією» й вже «сухими» добре витерли всюди. Після того постояли всі ще хвилинку, тримаючи речі й дослухаючись до коридора — чи не наближається наглядач. Вони потребували пару хвилин, щоб  підлога трохи  протряхла. Пара хвилин була їм подарована Провидінням, вкрадена в суворого наглядача, після чого  всі поклали речі  на  місце й щасливі посідали на чисту, свіжовимиту підлогу, задоволені, що  наглядач їх не накрив під  час  цієї  операції.

Вони цю операцію проробляють щодня отак  після обіду, ризикуючи бути  тяжко покараними.  Але  вони не  можуть інакше. Інакше їх поїсть тут короста, болячки, разом з вошами, та блощицями, та всілякою іншою заразою. І так  на шкірі в  багатьох підозрілі прищі  й  лишаї — то  гостинець від поту.

Після обіду   час  поплив жвавіше. Особливо коли змінився наглядач, про   що  новий наглядач сам  довів   до  відома   в’язнів, відчинивши  «кормушку», зазирнувши  в  неї й знову зачинивши, — це  він  приймав «господарство», заступаючи на  зміну, зазирав у всі  камери. Цей наглядач був «добрий», на  відміну від  попереднього, що  був  виключно злий. Добрий же цей  наглядач тим, що  нібито не дуже  чіплявся до  ув’язнених за  дрібні порушення «порядку», як-от сміх  і розмови трохи голосніші за шепіт, стояння на  ногах і  розминання  кісток тощо. Як  тільки змінився наглядач, хтось  почав розповідати анекдоти. А потім камеру розважав Карапетьян...  Андрій здивувався, що  ці  люди ще  можуть сміятися, на  що  дістав пояснення:

— Сьогодні неділя,  а  значить,  вихідний день   для   великого жаху, бо  сьогодні нікого не  беруть на  допити (хіба кого-не-кого там), це  раз.  Друге  — прийде завтра і неділі вже не буде, бо понеділок — то не неділя. І нарешті — «пролетаріат не  має   чого   втрачати, крім...» — Ця, як  відомо, геніальна теза  є без  сумніву основою шибеничного гумору всіх віків. Тож  — «Лови момент! Коли маєш нагоду посміятися сьогодні, не  відкладай на  завтра. Смійся сьогодні, бо завтра не  дадуть, завтра вже  може бути  пізно». «Ще  поки людині дають, крім «кунді-бунді», борщу й каші, вона має всі підстави весело сміятися. Коли ж їй зроблять «чих-пих», тоді  вона вже  сміятися ніяк не  зможе».

Всі   ці  «афоризми  з  арсеналу  найновішої  філософії ув’язнених мислителів» і ще  низку інших подібних уїдливо й  загонисте  висловив  Краснояружський,  сидячи  в  позі факіра, й закінчив: «Так  сказав Заратустра!»

Карапетьян  розповідав речі, яким  не  може дорівняти жоден анекдот у світі.  Та де! Щось подібне могла витворити лише така   безподібна, така   неповторна, така   карколомна епоха, в якій вони мали щастя жити, а тепер мають щастя сидіти ось  в  цій  тюрмі й  ці  всі  незрівнянні речі  слухати. Сам   Карапетьян —  перський  вірменин  і  розповідав  свої історії на  перський лад, які  в сумі  можна б поставити під один заголовок — «Перські мелодії» або  «Перські мотиви». Він  ніби прибув до цієї  камери недавно з іншої, а в ту ще  з іншої — так обкружляв за рік всю  цю тюрму, ще й тюрму на Холодній горі  і надивився всього та наслухався доста, а ще більше пережив сам  і мав  що  розповідати. Але він  розповідав  тільки  «перські мотиви» — пригоди персіян і  вірмен на  слідстві в цій  модерній тюрмі, в «органах революційної законності».

Злі  язики, сконденсовані в шепоті Охріменка, який всі відгомони тих  язиків визбирав і от передавав Андрієві, говорили, що сам Карапетьян «вербовщик» усіх тих нещасних вірмен та персів, що масово йдуть  по всіх сферах новітнього пекла в ореолі приголомшуючої анекдотичної слави. Вони, нібито для спрощення справи, йдуть  всі по одному шаблону обвинувачення й  методів  слідства  як   перські шпигуни й диверсанти, організовані в єдину організацію. Організовані, звичайно, довільно в лабораторії оцієї «фабрики-кухні», в чому  нібито не останню ролю зіграв оцей ось... Але то говорять  злі язики й Охріменко. Тим  часом Карапетьян справляв враження дуже порядної людини, дотепної й гострої на язик, лише безмежного й  одчайдухого циніка, що  достославний вірменський  гумор довів  до  віртуозності,  глузуючи сам  із себе  й своїх  братів крові.

Найперше Карапетьян перед тим, як  почати оповідати фрагменти, натоптав свою люльку (чудо  тюремного мистецтва, зроблене з процідженого хліба, тертої цегли й паленої гуми) в формі чорта Мефістофеля, до речі, в профіль дуже подібного до самого Карапетьяна, — натоптав її махоркою, припалив у  інженера Н., а  тоді  затягнувся,  пустив хмару диму  й, дивлячись на  інженера, з безподібною щирістю й простотою душевною промовив:

— Карошій  тюрма ті  пастроїл... Карошій...  Спасіба, брат...

Помовчав. А тоді  обернув лице до рудого аматора аеродромів:

— А  ти  маєш бальшой вуха  — так  добре слухай. Следоватиль спитає,  а  ти  й  не  будеш знати,  що  Карапетьян казав. І пропали твої вуха — одірве начальник разом з твоєю карошей башкой...

Сміх. Карапетьян помовчав після такого вступу, а тоді почав оповідати свої  фрагменти, нанизуючи їх на барвистий разок мальовниче й опукло, як колись його  прапрабабуся — перська Шехерезада — свої  фантастичні новели «Тисяча й однієї ночі». Говорив він  таким барвистим і оригінальним діалектом, який, на жаль, годі відтворити будь-якою іншою мовою. Звичайний же  переказ — то лише тінь  їхня  бліда.

...І от  покликав того  дурного Аслана товариш слідчий та й каже:

— Піп твій  сволоч, усіх вірмен завербував. Що ти на  це скажеш?

Аслан мнеться. Сказати  «правда» — зле.  Сказати «неправда» — також зле. А знає, що піп «таки  да» всіх завербував по  списку, який йому дав слідчий, всіх підписав, ще  й благословив — «належать до контрреволюційної, терористичної, диверсійної, шпигунської, воєнно-повстанської організації». Але  сказати це  — по-перше, від  Бога гріх  і страшно, а по-друге, за свою шкуру знов-таки страшно, а по-третє, слідчого  страшно, бо  він  тоді  почне бити, щоб  признавався за себе  й за всіх  інших... А що  признаєшся — коли піп  за всіх «признався»? А слідчий насідає: «Що   ти  на  це  скажеш?!»

Цебто про  попа.