Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Загриміли засуви, відчинилися двері, й Андрія поведено голого по коридору. Це не була довга  екскурсія. Його завели до  вартівні, обстригли буйну русяву шевелюру й  повернули  назад до  камери, на  втіху  всім  арештантам, цілого й не пошкодженого більше ніде.

Потім був  обід.   Спершу зацокали десь  по  всьому коридору «кормушки»,  а  в  камері 49-й всі  нашорошилися.

«Обід!» Черговим камери був Руденко — він встав, підійшов до дверей, понюхав у щілинку, де нещільно прилягала ляда «кормушки», й скомандував понуро:

— Випий воду!

Випити воду, звичайно, ніхто  не  подужав, та й не  збирався, а просто її злили всю  в парашу, для цього передавали тарілки з рук до рук конвеєром — права сторона до Краснояружського, ліва  — до Андрія. Потім розібрали тарілки, де чия, а вони всі позначені чи то видряпаними рисочками, чи цятками, а чи іншими прикметами, подіставали десь ложки й шматочки хліба  — рештки денної пайки — й чекали, повернувши голови до дверей. Андрієві запропонували миску й ложку Ягельського, все  одно він  не  їсть  уже  кілька днів, але  Андрій відмовився.

— Я на  казенному утриманні, товариші, отже, мені мусить  бути  виданий законний «інвентар».

— Та  хтозна...

— А хліб ви маєте? — спитав Руденко офіційно. Він  був дуже  суворий і в той  же час  якийсь смішний у своїх  трусах, змайстрованих з обдертих кальсонів, голоногий і голопузий, з рудим пушком на шкірі і геть увесь  укритий ластовинням, особливо на грудях  та спині, що його  робило дуже подібним до хлопчика-школяра, отакого собі Васильченкового «Перепеленяти». Або ще до отакого собі голошийого, обскубаного, цибатого півника.

— Ні, не  маю, — відповів Андрій, — а що?

— Та  нічого... (пауза). Голодний будете.

Андрій знизав  плечима байдуже. А  Краснояружський, потішаючи, додав:

— Нащо йому хліб! І нащо йому миска-ложка! Га-га!.. — А тоді повернув лице до Андрія: — Тут, брат, деякі спочатку по  декілька днів  не  беруть хліба  й  ложки в рот  — не  лізе, брат, а здебільша назад геть  предругим кінцем... Так  що  не журіться, завтра пайку одержите та й мені віддасте... А сьогодні  вас  на  харчі  ще, мабуть, не  записали, пізно прибули ви... Га-га!..

Охріменко меланхолійно дістав  з-під купи свого лахміття брудну торбиночку, вийняв з тії торбиночки шматочок хліба, подивився на  нього — на  той  шматочок — жалібно, а тоді зітхнув, переломив шматочок надвоє й  протяг половинку Андрієві. Андрій відмовився,  подякувавши,  зворушений. Тим  часом відчинилася «кормушка» й наглядач протяг руку в камеру, в другій руці тримаючи черпак. Йому Руденко подавав  порожні миски, він наливав і повертав повні. Наглядач розливав якусь руду  юшку, що  чомусь називалася борщем.

Мабуть, тому, що  була  зварена з  червоних  помідорів. Від тих  помідорів залишилися тонюнькі шкірочки, й, крім тих шкірочок, більше в «борщі» нічого не було  — ані картоплини, ані  капустини, ані  тим  більше чогось м’ясного, чогось від борщу. Гола  червоняста юшка з шкірочками. Наливши двадцять сім  порцій (миску Ягельського теж  подали, хтось з’їсть!), наглядач спитав: «Усім?»  — а коли почув, що  бракує  одному новакові, закопилив презирливо губу, коли ж Руденко ще  й  про  хліб  заговорив, наглядач зовсім розлютився й процідив крізь зуби:  «Нічого, не  здохне до  завтра, подумаєш!» — і гримнув «кормушкою».

Тоді  Андрій, що  ще  секунду перед тим  не  хотів  і не  мав найменшого наміру турбуватися про  обід, встав  і постукав у двері. Наглядач відчинив «кормушку»:

— Хто  стукає?!

— Я.

— Що таке?

— Будь   ласка —  миску,  ложку й  мій   хліб!  —  це  було сказано спокійно, офіційним тоном.

Наглядач страшенно  здивувався, він   був  просто приголомшений. «Диви! Хтось  іще сміє  й може тут вимагати!» — аж  наче  говорив  увесь   його вигляд. А  далі   насупився й прорік уголос: