Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Признаюсь.

— В чому?

— Що продавав совєтську власть. Був фашистом. Контрреволюціонером. Врагом... Все, як  ти  сказав. Все  правда. Пиши — все  правда.

— Ти  мені тут  очей  не  замилюй!  «Правда». Нащо мені така  твоя  правда?.. — Слідчий страшенно злоститься, тупотить ногами, аж  піниться. Карапетьян показує, як  саме той  слідчий злоститься та піниться.

— Ти  мені говори, що  ти  робив? І як  ти  робив?!.

— Харашо робим...

Аслан, дурний, бідолашний Аслан, чистій черевиків, що завжди вірив усім  на  слово, що, крім чистіння черевиків, взагалі більше в світі  нічого не вмів, а в фінінспектора «розписувався» прикладанням свого вузлуватого пальця, вмоченого в чорнило, не  знав, чого  слідчий від нього хоче.

А слідчий вимагає — що  ти  робив?

Ні, не знає Аслан, що  саме  він  робив і що  взагалі мусив робити  путній  контрреволюціонер.  Тоді   слідчий  лупить Аслана щосили  по  карку,  добре лупить, і  відправляє до камери:

— Йди й подумай.

Аслан думає. В  камері. Ні, він  не  думає, він  плаче, а товариші  —  веселі його земляки, одчайдушні штукарі й «контрреволюціонери» з ласки Божої — за нього думають, вони його  повчають, рятуючи, що має  робити затятий «враг народа», отже, що  має  робити Аслан, щоби слідчий його дуже  не бив  уже...  Підучившись, радісний Аслан проситься на допит — сам проситься, щоб  якось уже кінчати ту справу швидше, щоб  уже  раз, зажмуривши очі, перепливти через ту страшну Лету тяжкого іспиту до радісного берега забуття й спокою.

— Ну, надумав? — питає слідчий.

— Все   надумав,  товариш  дорогий!  Хочем  признаватись...

— Давай. Та  тільки не  бреши, гляди.

— Ну, навіщо ж...  все  буде  правда. Пиши — я, Аслан, контрреволюціонер і враг  народа...

— Це  вже  я чув...  — слідчий береться за прес-пап’є...

— Стрівай-стрівай! — злякано квапиться Аслан. — Стрівай, а то забуду, й тоді  все, брат, пропало... Пиши: я робив повстання  проти совєтської влади!  Еге  ж.  Твої   черевики швидко порвались? І твого  начальника черевики теж швидко порвались?! І в робочого класу черевики дуже швидко порвались?!  Ага?! Отож. То я їх чистив таким мазьом... знарошне таким мазьом, щоб  швидко рвались. Контрреволюційним мазьом...

Слідчий — кулак з  довбню, голова з  горіх, вчорашній футболіст, ударно покликаний  в  «органи»  (Карапетьян показує образно, який саме  кулак, а яка  голова в того  футболіста-слідчого), — тріумфує. Аслан перевищує  всі  його сподівання. Він  все  те  пише і переконується під  впливом Асланової залізної логіки, що  він  напав на  цілий скарб, на контрреволюційну, диверсійну організацію, яка  може забезпечити йому  блискучу кар’єру в «органах». Аслан розповідає, як-то він чистив геніально черевики пролетаріатові, як вони дерлися від отруйної мазі, як  той  пролетаріат лає  совєтську владу, партію й самого Сталіна і хоче  ту владу  повалити, а все  через одного чистія, фашиста й  контрреволюціонера, Аслана... Аслан розповідає, а слідчий пише, аж-но піт йому виступає, сопе, прикусує язика й пише. Аслан кінчає свою розповідь клятвою, що він кається щиросердно й що більше не  буде  вже, і з  полегкістю зітхає  — нарешті йому дадуть спокій, напевно.

Але  апетит приходить під  час  обіду.  Після такого приголомшуючого Асланового самовикриття епопея його  дивовижних блукань по  найбезглуздіших контрреволюційних сферах тільки починається.  Слідчий вирішив видавити з нього всю  правду геть  до  краплі, «розоблачити ворога» до краю...

Після диверсії Аслан мусить признаватися в не  менше геніальному  шпигунстві.  Причому  щиросердні  Асланові зізнання чергуються з такою ж щиросердною розгубленістю, коли Аслан сам  не  знає вже, що  ж він  робив далі.  Тоді слідчий б’є Аслана й кидає в камеру, щоб  «подумав». Аслан думає «при  допомозі» своїх  веселих земляків і друзів, опанованих психозою самовикриття в ім’я  рятунку від  смерті та одчайдушним шибеничним гумором. «Надумавши», Аслан проситься на «конвеєр», і епопея триває. Кінець її вже передбачений слідчим і начальством цієї  богохранимої установи, точно заздалегідь вирішений, але мусить бути ще формальне виправдання того  кінця, формальні підстави. Ті підстави й витискають з  Аслана, зовсім не  дбаючи про  їх логічність, аби  було  хоч  приблизно правдоподібно.