Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

28-й в’язень камери ч. 49 відразу увійшов у колію й зажив  загальним камерним життям, підпорядковуючись усім неписаним правилам.

Першим  неписаним  правилом,  якого  він   мусив дотримуватись,  був  арештантський закон,  що   кожен  новоприбулий  стажує від  «параші», цебто  дістає  місце  біля  достославної тюремної реліквії, яка   за  звичаєм стоїть біля  дверей; і лише в міру  прибуття нових і вибуття старих в’язнів посувається помалу до  середини. Андрій розташувався біля  реліквії — згорнув свої  штани й сорочку і підклав їх під голову так, як  це мали й всі, під боком він  мав  також те саме, що  й всі, — шматок голої, вогкої від поту  паркетної   підлоги (дерев’яний  паркет  в  ялинку).  «Параша», як кожна «параша», трохи смерділа, хоч  і була  добре закрита, але  Андрій не  шкодував, що   так   починається  нова його арештантська кар’єра, він  навіть був  задоволений з такого місця — воно в  дійсності вигідніше, аніж   всі  інші   місця. Камера, що  мала два  метри завширшки й не  сповна п’ять метрів уздовж, розрахована на  одну  людину, в’язня-самітника, містила зараз 28  осіб, отже, на  кожну людину припадала зовсім мінімальна площа — трішки мокрої підлоги й шматочок стіни, об яку  можна опертися спиною. Справа й зліва   кожна людина прилипала плечима й  стегнами до своїх  сусідів. Це  було  неприємно, і саме  в цім  відношенні Андрій мав  вигоду — він  торкався до  пітного тіла  сусіда лише одним боком, другим же  він  не  торкався ні  до  кого, спирався ліктем на віко  «параші», а потім на ту руку  зручно спирався головою й почувався досить добре. Правда, його часто турбували (бо  все  ж  таки в  камері було  майже три десятки осіб!), але  то нічого. Зате  ця  позиція мала ще  одну вигоду — сюди не  видно було  з вічка, й  Андрій міг  навіть дрімати сидячи, чого  не  могли робити інші, не  ризикуючи дістати тяжку кару  за порушення тюремного режиму. Щоб спіймати  Андрія на  спанні,  треба відчинити «кормушку» (таке віконце в дверях, через яке  подають їжу)  й просунути в неї  голову. Але  від  грюку міг  проснутися п’яниця, а  не те  що   чуйний  арештант.  Проте  Андрій в  перший  день не  скористався з такої своєї вигоди — йому зовсім було  не до спання, незважаючи на тяжку перевтому. Він потрапив  у новий світ, існування якого навіть не підозрював. Він бачив тюрми й бачив камери, але щось подібне!.. Це  перевищувало  навіть найдикішу фантазію. Ця  камера — вона могла б постати лише в маячінні хворого або  несамовито п’яного. Спершись на  лікоть і  примруживши очі, Андрій пильно вивчав світ, у який потрапив.

Смішно. Можливо, навіть, що  це та сама  камера, в якій він  колись сидів, в кожнім разі  точнісінько така  сама. Але навіть тяжкі умови ГПУ   видавалися казкою порівняно  з цим. За  ГПУ  це  була  камера на  одну  людину, тут  стояло ліжко, застелене все ж таки якоюсь білизною, з сірою ковдрою  поверх, стояла тумба  й табуретка, підлога була  натерта фарбою й навощена до блиску, який — блиск — арештант мусив підтримувати щодня  сам,  натираючи  підлогу щіткою, видаваною наглядачем крізь «кормушку», стіни були все-таки чисті. Ну  хіба це не «мрія»?!  Та двадцять восьмеро людей, зваляних  ось  на  брудній, мокрій  підлозі, реальне заперечення тієї «мрії»,  як факту нереального, неможливого. Навіть проклята камера самотнього ув’язнення видавалася фантазією. Того   не  могло бути!  Було ось  так, як  є.  А  це ось  свідки. Вони, далебі, й виросли тут, і посивіли, така  на них  печать втоми й безнадії. Посхилявши голови на  груди й  позгинавши ноги, вони сидять рядочками, як  індійські факіри а чи мусульмани на молитві, в глибокій філософській задумі, тяжко дихають і сходять потом. Стіни від низу  й геть під  саму   стелю розмальовані рудими мазками, крапками й  комами — то  все  сліди  від  тисяч роздушених блощиць. Багато крапок рухається в  усіх  напрямках — то  живі, ще не  роздушені, маленькі хижаки. А по  підлозі вони ходять арміями — виповзають з-за плінтусів, з одежі, з черевиків, з  мундштуків цигаркових недопалків, з усіх  щілин і знову ховаються туди  ж. Люди на  них  не  реагують, а якщо й роздушують, то  зовсім випадково, тільки тому, що  не  можуть не  роздушувати, не  можуть розминутися.  Від  роздушених блощиць стоїть неприємний сморід, змішаний із смородом поту, вогкої розпареної підлоги, «параші» та запахом мертвечини, що  постає від розкладу змертвілих часток шкіри, а особливо мозолів. Вікно знадвору завішене суцільним залізним коробом, отвором угору, потім заґратоване товстими, круглими штангами,  з’єднаними  на  перехрестях грубими кільцями, і, нарешті, зсередини ще  й  закрите заскленими рамами. Відчинена лише невелика кватирка. В ту кватирку мало би  поступати повітря, але  воно, здається, зовсім не поступає, не  в силі  перемогти спротиву, і в камері зовсім нічим дихати.

Під   вікном біля   стіни  стоїть ціла   піраміда фаянсових тарілок, повних води. Тарілок рівно стільки, скільки арештантів, а води в них  понабирано, щоб  було  що  пити, бо  з камери до вбиральні й до води водять, бач, тільки тричі на день  — уранці й  увечері «на  оправку» та  в  обід  пускають на пару  хвилин мити посуд. І водять тільки «організовано», тобто цілою камерою. Це  все  Андрієві пояснив сусід  зліва — волохатий, буквально саженного зросту й тяжкої комплекції велетень, голюнький, в чому  мама родила, зарослий кучерявим волоссям по всьому тілу, з банькатими, налитими кров’ю очима. Це  був завгосподарством ХТЗ  — Охріменко. Справжній  Голіят[9]. Скоро  Андрій узнав,  що   цей   Голіят сидить за  те, що  був  колись в  армії   Нестора  Махна. Але про  це  взнав Андрій пізніше, зразу   ж  Охріменко видався йому великою,  наївною й  тяжко скривдженою дитиною. Після того  як  Андрій здемаскував провокатора, Охріменко не  спускав з  нього — з  Андрія — очей, дивився просто в рот.  А як  розмова взагалі урвалася й Андрій умостився біля «параші»  та  сидів собі   мовчки, самозаглибившись, Охріменко присунувся до  нього щільно, подивився йому в очі якось по-змовницьки, тоді повів своїми пукатими баньками нишком на  аматора аеродромів, а  тоді  знову підвів їх  на Андрія, викотив ураз  ті налиті кров’ю баньки несамовито, аж  здавалося, що  вони нагло випадуть на  підлогу, крутнув ними, як  бугай, і зарипів зубами, а жменю склав у кулак і так  стиснув, що  пальці аж  побіліли й залускотіли... Це  була  суцільна, сліпа, невисловлена й  безрозсудна злоба. Аж Андрій засміявся. А Охріменко не  додав  жодного слова й жодного звуку   до  свого жесту   —  все  було   ідеально ясно й  красномовно. Від  того  враження про  цього Голіята, як про  велику, тяжко скривджену дитину, тільки підсилилось. Безперечно, цей  наївний велетень причину всіх  своїх  нещасть і всіх  зол  взагалі в світі  бачить в особі того  рудого... Взагалі ж цей  велетень Андрієві рішуче сподобався і, далебі, так  само й Андрій йому — Голіят потягся до  Андрія всією душею. Тихо-тихесенько шепочучи, Охріменко вводив Андрія в курс  справ і познайомив докладніше з усіма  порядками та  людьми. Причому Андрій нічого не  питав, він  говорив сам.  Виходить, що  деякі тут сидять навіть по рокові вже  під слідством, а більшість по кілька місяців, лише окремі особи прибули недавно. Що їм заборонено все те, про  що говорив сивий дідок, і ще  багато іншого. Заборонено,  наприклад, відкривати вікно  вдень,  а  іноді   наглядач  навіть наказує закрити й кватирку і тоді  вони душаться від браку повітря. Заборонено  ходити по  камері, заборонено стояти (можна лише з окремого дозволу), заборонені прогулянки, й їх не водять і на одну  хвилину надвір, деякі не бачили сонячного проміння й синього неба по багато місяців, заборонено писати  будь-чим і будь-що, заборонено шити будь-чим, навіть сірником, заборонено бити  блощиць на стінах і взагалі будь-де, заборонено  не  тільки спати,  а  й  дрімати вдень, заборонено... Господи!  Все  заборонено, бо  це  все  «вороги народу», над  якими ведеться слідство. Такими «ворогами» й отак  само набиті всі  камери цієї  тюрми.

Лише тепер Андрій збагнув, чому   в  усіх  коридорах, в усій  тюрмі було  так  тихо, як  його  вели  сьогодні. Вона, ця тюрма, натоптана людьми до неможливості, але всі ті люди сидять ось  так  і «не  дишуть».

Поінформував Охріменко й про  те, що «дуже б’ють».  Тут у камері половина битих. Але ніхто  не признається, бояться. Коли він говорив про  те, що «б’ють», то зовсім знизив голос до ледве  чутного шепоту, але  тут же  й підбадьорив Андрія: «Хтозна, а може, й не б’ють».  Тоді Андрій запитав Охріменка усторч: «А вас  били?» Охріменко замовк, втягнув голову в плечі й нічого не сказав. Витримав паузу, а тоді вів далі свій шепіт про  інше, про  різне. З того  шепоту Андрій узнав, що існує якась таємнича «вербовка», «кунді-бунді», «чих-пих». Виходило, зі  слів   Охріменка,  що   «вербовка»  —  це  записування до  вигаданої контрреволюційної  організації всіх, кого ти хочеш, власне, кого звелить слідчий, або показування  пальцем на  першого-ліпшого, навіть вперше баченого, або отакого якого-небудь арештанта в камері, що от, мовляв, він  був  у  контрреволюційній  організації або  говорив про те й те, — цього показування пальцем ніби цілком досить, щоб  людину було  негайно в таку  організацію зараховано з усіма  від  того  наслідками. А якщо вона на  волі, то  щоб  її заарештовано й вкинено до тюрми. На  цій  «вербовці» ніби побудоване все  слідство. «Кунді-бунді» — слово з  нового арештантського жаргону, яким  названо  тортури, биття. «Чих-пих» — розстріл.

І ще  багато іншого  розповів Охріменко і  познайомив докладніше з усіма  присутніми в камері, почавши від себе. Про себе сказав коротко, що він махновець. Махновцем був. Потім хотів  перестати ним бути  й зробився великим діячем на  ХТЗ.  А тепер уже  він  знову махновець і таким завзятим махновцем лишиться на все життя. «Не  дають стати порядним чоловіком». При цьому він  додав  кілька штрихів про славного Щуся і висловив зворушливий жаль, що він не був його  помічником та що він не може його  практики здійснити  тепер на  декому... Після цього Охріменко перейшов до інших і, додаючи по  кілька влучних штришків, домалював картину, яку  спершу зробив був сивий дідок, а головне, він уточнив, яке  ж прізвище й який титул  кому  саме  належить. Таким чином, Андрій був уже цілком ознайомлений, кожна людина для  нього стала більш-менш конкретною, бо  мала свою, бодай манюсіньку, біографію. Асистентом кафедри сільського господарства товаришем Краснояружським  був колишній  соратник  Болбочана,  отой щелепатий і  червоногубий  «троглодит», що   так   хижо   пропонував  Андрієві роздягатись на самім початку. Він сидів насупроти Андрія в протилежнім кутку  з обличчям, зарослим густою щетиною, й з обвислим животом. Поруч із ним сидів агроном ОблЗУ товариш Прокуда,  маленький,  пузатенький,  круглий, як діжечка, білявий чоловік із  по-жіночому ніжною шкірою, куцорукий і куцоногий. Потім сидів  професор Харківського Марксо-ленінського  інституту Юлій  Романович  Гепнер, худющий, як скелет, старший віком, тонконосий жид, зігнутий трикутником. Тоді сидів  чорний, довготелесий вірменин Узуньян з повним ротом золотих зубів, колишній аристократ  (якийсь купець, а чи  власник якогось підприємства, а чи  священик — невідомо точно), — він  сидів по-мусульманськи й  по-мусульманськи гойдався, заплющивши очі; але  він  не  молився, він, безперечно, спав, а  гойдався для того, щоб  обдурити наглядача, який десь  кожної хвилини нечутно заглядає у дірочку. Так  спати Узуньян натренувався  за цілий рік  сидіння. Далі  сидів директор ХТЗ  Свистун, довгоногий, трагічного вигляду, понурий чоловік середніх літ, знаменитий директор ще знаменитішого, бо єдиного на всю Україну й найбільшого на всю Україну наймодернішого підприємства — тракторного заводу. Тоді  сидів манюсінький, але  атлетично збудований вірменин Какасьян,  не  то чистій черевиків, не  то  завмаг Церабкоопу. Тоді, мружачи постійно оченята, бо короткозорий, невеличкий, дуже аристократичний з обличчя, гостроносенький чоловічок — Зарудний, брат  того  Зарудного, боротьбиста, що  його  іменем названа одна   вулиця в  Києві. Старший брат.   Він  завжди носив пенсне, що  видно з нагніток на  переніссі, але  тепер у нього пенсне відібрано й він безпорадний, а очі йому постійно сльозоточать. Тоді сидів  білявий атлет, чемпіон УССР Виставкін. А біля  нього — тонкий, як жердина, покручений у незручній позі, професор, він  же й директор якоїсь школи, а колись діяч  УНР — Приходько. А тоді  сидів чорний, як  жук, жид, якого звали Азік, якийсь великий партійний діяч  з Черкас а чи  з Кременчука. Потім ще  якісь два  жиди з Цукротресту, досить жалюгідні на  вигляд, бо  безмежно перелякані й, як поінформував презирливо Охріменко, хорі від  страху  на  різачку. За  ними — меланхолійно замріяний інженер Ляшенко,  що   зосереджено дивився  на  свої   голі коліна, обхопивши їх руками. А в самім кутку  сидів секретар  Чугуївського райпарткому, колишній  моряк Руденко, невеликий на  зріст, добре наспортований,  сердитий з  вигляду  чоловік років тридцяти п’яти — він  весь  час  моргав маленькими  оченятами,  що   мали такий сердитий, такий колючий погляд з-під рудих, волохатих брів, настовбурчених стрішкою, мов  у діда.  Він, видно, був доброї вдачі, а удавав з себе  неприступного  злюку — рятувався від  «приятелів», сидів такий нашорошений, змобілізований геть  увесь, наче аж  колючий, мов  їжачок. Це  стільки сиділо справа, повернуті лицем до середини. І стільки ж сиділо зліва, насупроти них, торкаючись ногами ніг.  В кутку, насупроти Руденка, сидів той  сивий дідусь, що  перший знайомив Андрія з камерою, — це  був  робітник якогось наркомату на  прізвище Прокопович. Біля нього, випинаючись сухими ребрами та немічно спершись спиною об стіну, сидів доктор-терапевт, професор медицини Литвинов, сивий, як  і Прокопович,  і такий же літній дідусь  з великими синцями, вірніше, синіми мішками під  очима. Біля нього сидів той  жид, що  так  дуже цікавився аеродромами, капловухий і з білими «поросячими» віями, на прізвище Юровський. Він ховався за спину дебелого чолов’яги, незграбного, грубо  витесаного — голови колгоспу з Сумщини на прізвище Рябий. Потім сидів русявий, з ніжними рисами юнак на ймення Давид Л., сіоніст згідно з обвинуваченням; він багато, майже безперервно курив, бо мав  що, недавно прийшовши з  волі.  Доктор Литвинов за кожним разом просив «бичка», мовчки простягаючи руку, і Давид лишав йому півцигарки, так  само мовчки вкладаючи її в докторову руку.  Біля Давида сидів сухорлявий, з рябим обличчям  («чорти горох   молотили»), старий уже  чоловік, знаменитий на всю колишню Харківську губернію партизан, командир селянської бригади червоного козацтва — Альоша Васильченко, по-вуличному Драшман, двічі  герой ордена Червоного Прапора, пізніше директор якогось комбінату і от...  «Сидить по  одному ділу з Гаркавенком... Орденами по морді били...» — поінформував Охріменко.

Андрієві серце кинулося,  коли Охріменко інформував про   цю  людину. Він  же  знає цього Васильченка, власне, знає легенду про   нього. Це  ж  з  сусіднього міста!  Їх  було п’ять братів... З тих двох  прізвищ, що  навіки закарбувалися в  Андрієвій голові з  часів   революції, коли він  був  зовсім зеленим  юнаком,  одно було   ось   це  —  Васильченко.

Друге  прізвище, не  менш знамените, не  менш легендарне, було  — Лазаренко, командир повстанських частин, родом з села  Хухрі.  Андрій тоді  не знав ані  імені Леніна, ані  імені Троцького, ані  інших імен, для  нього вся  Революція  була уособлена в іменах Васильченка й Лазаренка.

Тепер от  Васильченко сидить з  кам’яним виразом обличчя й курить, він  має  смагляву від  природи шкіру й витатуйованого орла  на  руці.

Біля  Васильченка —  старий-престарий колишній  ігумен  Л-го монастиря, а потім чільний церковний діяч  Петровський з  величезною гилою — йому відібрано бандаж, і  він   тепер тримає  ту  свою  гилу   руками  й  так   сидить, зосереджено щось думає й весь  час  ворушить губами. Далі сидить теж  старенький чоловік, український есер, перший директор Першої Української гімназії в  Харкові Кулінич, дуже  подібний до  славетного поета Слобожанщини Якова Щоголіва; тільки ж Щоголів, мабуть, і після смерті не  був такий  худий, аж  чорний, як   цей   Кулінич. За  цим сидів інженер Н.  —  автор проекту цієї   самісінької тюрми!  Він збудував цю  тюрму в 1931  році, а тепер сам  сидить у ній! На  ньому повторилася практика древньоегипетських фараонів, що відтинали будівничим голови. Особливо злорадів з цього приводу й потішався Охріменко. Сам  же  інженер Н. сидів, поклавши голову на коліна, й гойдався, заплющивши міцно очі, так  як  і Узуньян, але  гойдався, либонь, зовсім з іншої причини — на його  обличчі був написаний глибокий якийсь, смертельний біль, так, наче  в нього пекельно болять зуби  й  він  той  біль  тамує гойданням. Але  то  не  від  зубів. Далі сидів вірменин на прізвище Карапетьян, «вірменський атаман» згідно з Охріменковою інформацією. Потім сидів чорний, як  циган, поет  Антон Дикий. Раніше сидів тут ще один поет, футурист Михайло Семенко,  але  його   кілька днів  тому  забрали: цей  Семенко написав був  найкращого свого вірша на  тюремній стіні, і звучав він  зовсім не  футуристично, а саме:

Тяжка неволя

В рідній  хаті!

Цілковитий контраст до Винниченкового «поміркованого та  щирого»!  За  що  й  дістав кілька діб  карцеру, та  ще  й  по ребрах трохи. Також сидів тут  ще  голова ЛОЧАФу (Літературне Об’єднання Червоної Армії  й  Флоту) — Галушко, але  його  теж  десь  забрали. Це  ті, що  були, а тепер немає. Отже, ті, що  є, далі:

Поруч з Диким сидів  Охріменко і, нарешті, він — Андрій. Але між  Охріменком і Диким була  ще  одна  людина, тільки вона не  сиділа, а лежала — єдина особа тут, що  мала привілей лежати, — вона лежала агонізуючи. Це  була, власне, не  людина вже, а скелет на  прізвище  Ягельськи й, колишній член  достославної ЦЕКУКи, член  керівної трійки. Він  уперто й  завзято змагався зі смертю, ледве  дихав  уже, але  не  вмирав. «Він  так  конає вже  кілька днів», — поінформував Охріменко й  при  тому  трагічно висякався. Про причину він мовчав. «Астма  нібито». Ягельський дійсно мав астму, але  то  зовсім не  головна причина. Серед усіх  голих Ягельський був  єдиний, що  мав  на  собі  штани. На  ногах, що  висувалися, як  дерев’яні брудні цурпалки з халош, і на голій спині та грудях  темніли підозрілі смуги й плями. Андрій  пильно, дуже  пильно дивився на  ті плями, й тоді  його візаві, Краснояружський, той  троглодит, раптом ощерився й весело прорік:

— Га-га! Ото, брат, дали, так  дали!.. Дошками, дошками його!.. А Нечаєва шомполом по я...! Га-га!... Кунді-бунді на великому конвеєрі...

На  нього всі  зашикали.

«Ого, — подумав Андрій, — вони навіть самі  собі бояться сказати правду, перелякані, а чи  такі  обережні!»

І,  ніби прочитавши його думку, Васильченко понуро сплюнув.

Тут саме  загриміли засови біля  «кормушки», й всі злякано перезирнулися, глядячи зі злобою на Краснояружського, мовляв,  «через тебе  все, чортів сину!»  По   хвилі   відчинилася  «кормушка» й  просунулася голова наглядача. Голова поводила щелепою, подивилася на  всіх  по  черзі, пожувала якесь несказане слово й  висунулась назад, не  зачиняючи «кормушки», щось там  сопла, роздивлялась записку, потім знову всунулась в «кормушку», знову поводила неголеною щелепою й, нарешті, промовила таємниче: