Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Зброю твою  й гази  ми  знайшли. Але ти брехун, бо ми не  могли знайти верблюдів. Скільки їх було?

— Сто  верблюдів було, сто, гражданин дорогий! — каже Аслан радісно, втішений, що  зброю таки «знайшли».

— То  де ж ти їх дів, га? Сто  верблюдів — це  тобі  не  сто коробок твоєї дурної вакси в твоєму дурному рундуку. Де дів  верблюдів, га?! Не  міг  же  ти  їх продати на  Благбазі чи в церабкоопі!

— Навіщо на  Благбазі, гражданин дорогий? — сміється радісно Аслан, чесний чистій черевиків, сміється з слідчого, що він такий дурний, недогадливий. — Навіщо на Благбазі?! Йшов поїзд Москва—Тифліс через Харків, я прив’язав верблюдів до поїзда, і вони побігли назад у Персію...

Це  було  явне безглуздя, навіть на погляд не дуже  вередливого слідчого, щоб  верблюди поспівали бігти  за  експресом, і він  не  міг  цього Асланові подарувати. Бідний Аслан кілька днів  після того, як  верблюди побігли за  експресом, не  міг  прийти до пам’яті в камері, лежачи пластом. Але  те його  не  вирятувало від дальшого ходіння по  муках «малого й великого конвеєра».

Карапетьян розповідає з безподібним вірменським колоритом, в’язні аж пищать від приглушеного сміху, не маючи права одверто й  гомерично реготатися, а  Андрій слухає й думає, що  все-таки це, мабуть, розбещена, злостива арештантська фантазія і тільки, мстива карикатура, іронія, що все шаржує й з усього глузує, безсила на будь-що солідніше. Навіть вставки деяких слухачів про  деталі  з пережитого «їхніми знайомими» (бо хто ж насмілиться сказати про  власний досвід!), ба, навіть те, що  тут же, як  ілюстрація до Карапетьянових «перських мотивів», поруч ось  лежить і помирає Ягельський, весь  в підозрілих синцях і підпливах, — навіть все  це  не  в силі  впоїти Андрієві довіру до  Карапетьянових новел про  дурного Аслана. Занадто-бо  все  безглуздо і занадто цинічно,  до  самозаперечення  безглуздо й  цинічно. І  тільки аж  геть  згодом, у майбутньому, Андрієві судилося переконатися, що цей  Карапетьян — геніальний новеліст на теми злободенні та  що  він  стисло, але  подиву гідно  точно виклав у своїх  «перських мелодіях» душу, суть, зерно всієї цієї  епохи, і що  Аслан — це  трагічне, але  ідеально точне уособлення багатьох — дуже  багатьох!  — нещасних, пущених  на  конвеєр безглуздої дійсності тут. Рівно як  і слідчий в подачі Карапетьяновій — це  теж  точне уособлення всієї системи, до  якої той  слідчий належить, як  її гвинтик. Але це Андрій збагнув згодом, тепер же Карапетьянові «перські мелодії» звучали, як  фрагменти дивовижного, чадного сну або  рефлексії звихненої пам’яті божевільного.

Здавалося, що  Карапетьян міг  би  розповідати свої  «новели»   безконечно,  перевершуючи достославну, містичну Шехерезаду, причому зовсім нічого не  вигадуючи, як  він запевняв, лиш часом багатозначно й  єхидно роблячи паузи  там, де  не  слід  було  говорити. Ті  паузи були  незгірші за  слова. Він  їх  робив, зітхнувши й  попихкуючи головою чорта Мефісто, що  в профіль так  подібний до  самого Карапетьяна.

«Перські мелодії» перебила та  й  зовсім урвала вечеря. В  певну хвилину всі  нашорошились. Карапетьян замовк. Всі  повернулися до  дверей, слухаючи швидше шлунками, аніж  вухами, й не так щось чуючи, як угадуючи стукіт «кормушок» по  коридору, ба, по  всій  тюрмі, хоч  і стояла ніби непрониклива тиша. Скоро дійсно відчинилась «кормушка» в їхніх дверях і повторилася така  сама  процедура, як і в обід. Тільки на  цей  раз  наглядач дав  у кожну миску буквально по  одній столовій ложці каші і  тим  програма вичерпалася.  Це  була  вечеря. Голодні шлунки тільки даремно були розхвильовані, спровоковані тією  ложкою каші й увігнані в марні, розпачливі корчі, результатом чого  було  несамовите куріння тих, хто  мав  що  курити. Хто  не  мав  чого  курити, конвульсійно шарпав кадиком, чекаючи «бичка» — «сорок», «двадцять» або  «десять» від тих, хто  курив.

Ця  вечеря була  о 5-й  годині. По  вечері знову мили посуд.  Це  була  третя й  остання  «оправка» за  день, дана   їм тюремною конституцією в числі інших прав та свобод. На цей  раз ходили без Ягельського, бо в нього не вистачило вже не  тільки сили, а  й  волі  підтримати товаришам компанію та скористатись із таких розкошів, як  прогулянка голяком по  коридору. Ягельський лишився лежати в камері, поставивши сухі коліна кроквами й тяжко, астматично дихаючи, аж-но вчувався жаль  у тому  диханні, що  він  не  може піти з усіма...

Після вечері вже  не мили підлоги, не розповідали анекдотів, не сміялися навіть тихесенько, а сиділи, пороззявлявши роти  й тяжко дихаючи, — чекали. Вони чекали сну.  Але до сну, до права заснути, ще далеко — команда буде подана аж в дев’ять годин. Без  права ж люди не  могли заснути, вони хитрували, схиляючи голови як-небудь так, щоб  наглядач не  бачив і щоб  можна було  все-таки здрімнути, але  з того нічого не  виходило. Люди тільки мліли від  утоми, зітхали люто  або  трагічно і не  могли відсахнутися від  дійсності ні на хвилину — саме  як починало дріматися солодко, раптом, ніби зумисне, розтиналося тихе  й  настирливе — «Цс-с!», і  то  котрийсь із  в’язнів подавав пересторогу, помітивши, як  тихесенько відслонявся вовчок, і всі  шарпалися, ворушились, позіхали — робили рух, потрібний для  доказу, що вони не сплять. Гнітила невдоволена спрага на сон, гнітила задуха, гнітила мовчанка.  Нарешті  Руденко не  витримав, зітхнув глибоко й шумно, мовби після шаленої біганини, й звернувся до Приходька лагідно, благально:

— Професоре...  Розкажіть що-небудь... Ваша ж  черга.

Літературну годину!

Руденка підтримали інші.

— З  Мопасана... Із  Стендаля... Ні, «Три   мушкетери»!

«Король Лір»!..

Руденко  благав,  мов   хлопчисько,  пропонував  навіть свою завтрашню пайку хліба  за  труд.  Приходько згодився без  пайки.  Літературні «години» у них, бач, відбуваються дуже  часто, а  на  них   розповідаються з  пам’яті найкращі перлини  світової літератури. Оповідачами  були   найбільше  начитані й  найпам’ятливіші в’язні. До  таких належали  — Приходько, Зарудний, інженер Н., Гепнер. Кожен з цих  чотирьох був  своєрідною  літературною хрестоматією, а то  й  енциклопедією.  Особливо  Приходько,  наділений чудесним даром — феноменальною пам’яттю та високими здібностями оповідача. Перші три  теж  були  ніби добрими, але  черга  сьогодні була  Приходькова.

Для  Андрія такий спосіб розваги не був новиною, бо не був він  взагалі новиною в совєтських тюрмах, де не  давали книг і газет  і взагалі суворо забороняли  будь-що читати і де люди насичували духовний голод «з пам’яті». Новиною був  лише той  високий «клас», який  мав  тут  місце. Це  ж розважалися  високорозвинені,  інтелектуально багатющі, хоч  і голопузі люди.

Приходько всівся посеред камери і, на  безмежну  втіху Руденкові, почав своє оповідання. Він  переповідав «Мадам Боварі» Густава Флобера.  Висока культура й  точність переказу вразила Андрія. Він  добре пам’ятав цей  роман і міг це  ствердити.

А Руденко, напевно, не  читав цієї  книги і, може, тому весь  обернувся на  слух, хвилювався  й  вже  переживав, як зовсім  маленький  школяр,  якому  розповідають чарівну казку.  Жаднющий  селюк Руденко.  Аж  смішно  на  нього дивитися!  Який він  голодний!  Він  страшенно голодний на слово мистецьке, на книгу, на літературу, якої він не читав, але  страшенно хоче  читати, бачити, все  спізнати, доки ще живий. Очі йому світяться, й він, напевно, забув, що  це він сидить у тюрмі.

А Приходько помалу заполонив усіх і повів за собою.