Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Гляди, щоб  я тобі  не  дав так, що  тобі  й їсти  буде  вже нічим! Ич  ти!..  Почекаєш до завтра! — і закрив ляду.

Андрій знову постукав. Наглядач шпарко відкрив ляду й визвірився:

— Чого грюкаєш тут?!

— Будь   ласка, —  промовив  Андрій, як   і  перше, спокійно, — чергового корпусу сюди!

Ляда   шпарко  закрилася  перед самісіньким  Андрієвим носом з  розрахунком той  ніс  розквасити, але  не  вийшло. Андрій постукав енергійно. Дужче!  З  усієї  сили!  І, не  чекаючи, поки  «кормушка» відчиниться, голосно вигукнув, прихилившись до щілинки:

— Негайно чергового корпусу сюди!

Вся  камера шикала на  Андрія, але  він  не  звертав уваги. Зціпивши п’ястуки й зуби, він намірився тарабанити в двері доти, доки вони не  відчиняться. По   коридору  задудніли кроки, якась метушня, й враз  «кормушка» відчинилася — за нею   стояв черговий корпусу, але  вже  не  той, що  привів Андрія, а якийсь інший.

— Я черговий корпусу, в чому  річ?  — запитав суворо.

— Будь   ласка, —  промовив  Андрій чемно,  —  миску, ложку й мій  хліб!

— Гм... — гмикнув черговий глузливо, — а може б, ти почекав до завтра, чоловіче!

— Добре, — згодився Андрій таким самим тоном, — але ти тоді, чоловіче, задумайся добре ось над чим:  як я сьогодні дам  дуба  з твоєї вини, то тоді  тобі  доведеться сідати на  моє місце, щоб  мій  слідчий мав  над  ким вести слідство. Добре? Дітей маєш?..

— Ну-ну! Без  пропаганди, пожалуста...

По  тих словах черговий замовк і більше нічого не сказав. Тільки подивився пильно на  Андрія, зміряв його оком з голови до п’ят, підібрав губи якось невиразно й закрив ляду.

Через яких п’ять хвилин Андрієві принесено  миску з «борщем», ложку й  пайку хліба.  Андрій переломив пайку надвоє й  половину зразу  віддав  Охріменкові, пам’ятаючи, як цей  Голіят жадібно дивився на свій  крихітний шматочок, коли ламав його  надвоє кілька хвилин перед цим. Потім Андрій  випив «борщ» навхилки, а хліб, другу  половину пайки, сховав, бо справді не хотів їсти.  Сховав же він її в той спосіб, що  зробив із  своєї спідньої сорочки-майки  імпровізовану торбинку та й вкинув хліб  туди, а до хліба  поклав і ложку. Ось  це  й будуть  його  «вещі»!

Після «борщу» дано  ще  буквально по  одній ложці каші, звареної з  ячної крупи. За  своєю консистенцією це  було щось середнє між  кулішем і  нормальною кашею, подане їство  відрізнялося не  тільки консистенцією, а й  кількістю остюків, чорного горошку, камінців і іншого сміття. Андрій свою кашу віддав  Краснояружському, що, як  і Охріменко, мав  справді троглодитський апетит, виголоджений за довгі місяці.

Це  й був  увесь  обід.

Задоволення Андрієвої вимоги було справжньою подією, й в’язні ніяк не могли опам’ятатись, як це трапилось. Взагалі тут  ніхто  нічого не  просить, а  тим  більше не  вимагає, бо ніякі заяви й  скарги ніколи й  ніким не  беруться в  рахубу і  лишаються «гласом вопіющого в  пустелі» і в  той  же  час зовсім не «гласом вопіющого в пустелі», бо відважні дістають за  це  дещо, а саме  — карцер, репресії погіршенням режиму, а іноді  й биття. А тому  ніхто  вже  ніяких заяв і скарг не складає, і то не  тільки наглядачам чи  черговим, а й взагалі нікому в цій  «богоспасаємій установі». А що  вже  говорити про  вимоги. Хтось висловив думку, що  й тепер це може ще закінчитися погано для Андрія. Андрій теж був такої думки, але  махнув рукою — йому, зрештою, байдуже.

Після обіду   загриміли  засови  на  дверях  і  всі  посхоплювались — «Мити посуд!». Це  все-таки була  велика приємність. Навіть Ягельський заворушився. Товариші вирішили взяти й його  з собою. Забрали миски й ложки, кожен свої, озброїлись рушниками, хто  мав, і, покинувши задушливу, пітну  камеру, черідкою вийшли в коридор і пішли вздовж. Попереду наглядач з ключами, потім Краснояружський, а за ним вся  решта — черідка голих, кривоногих, худоребрих, зарослих волоссям або, навпаки, ніжношкірих, як немовлята, різнокаліберних людей, озброєних мисками й ложками. Андрій ішов у числі останніх, за ним Охріменко вів, майже ніс  на  руках, Ягельського,  а  тоді  Руденко з  Азіком несли парашу, замикаючи процесію. Двері  камери наглядач лишив спеціально навстіж. Не  для  провітрювання, а  для  власної орієнтації, щоб   часом не  дати   хука, коли  вертатиметься, щоб  швидше знайти потрібну камеру серед безлічі інших, подібних, в цьому довжелезному коридорі.

Ідучи повз  ряди герметично закритих дверей, Андрій відчував хоробливу цікавість — що ж там, за ними, є? Знав із минулого, що  в кожному такому коридорі половина камеродиночок, а половина загальних, розрахованих нормально на  10,  а деякі й на  13 осіб, цебто камери, де могло стояти10-13 ліжок і стільки ж тумб  та табуреток. Цікаво, скільки ж там  тепер людей, якщо в одиночці 28?! Але те все  повите таємницею. Тільки доріжка була  вкрита безліччю слідів  від мокрих босих ніг, що  пройшли недавно в зворотному напрямку, і з цього можна було здогадуватись, що тут пройшли тільки що   величезні  людські юрбища,  а  ще  скільки ж  їх пройде! І це тільки з однієї половини коридора! А ще ж друга половина топче сліди  в другий кінець, до другої  вбиральні. А  ще  п’ять таких поверхів з  такою точнісінько  кількістю камер кожен! А ще  ж льохи!

В кінці коридора наглядач відчинив двері і впустив їх усіх до  вбиральні. Це  була  манюсінька вбиральня, призначена для  однієї особи, для  в’язня-самітника. Вона мала кафельну  підлогу й  один умивальник з одним краном. В таку  от маленьку вбиральню загнато їх усіх  одразу, натоптано, як то  кажуть, під  зав’язку,  сказано  «жівєй» і  закрито двері, попхнувши тими дверима останніх в спини, тих, що не влазили. За тим  «жівєй!»  крився встановлений згори й довільно регульований самим наглядачем регламент, всього десять, а то  й  п’ять (залежно від  настрою та  характеру наглядача) хвилин часу, за  які  треба всім  встигнути помити ложки й миски, помитися самим (біля одного крана!) й зробити все, що  кому  треба. Людина, яка  звикла до нормального життя, цього просто не зможе уявити, як можна, скажімо, умитися, коли не  можна випростати рук  в тісноті. Одначе люди вже якось дають собі  раду.