Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— А звідки ви?  З якої місцевості?

Андрій окинув камеру оком, подумав хвилинку, позіхнув і відповів:

— З-під Маньчжурії.

— Ого!

— А скажіть, а чи  там  аеродромів багато, га?  — миттю запитав  хтось   жваво,  голосно  і  з  надзвичайним  інтересом.  — Чи  багато аеродромів?!

Андрій помовчав, подивився пильно на  того, що  питав, посміхнувся й раптом викарбував:

— А тобі  куди  летіти так  негайно приспічило, га?!

Вся   камера  пирснула,  скинулась  від  несподіванки й обернулася до того, що  ставив запитання. Це  був  яскраворудий, банькатий молодий жид.  Від  такої точної відповіді він втягнув голову в плечі  й боязко заморгав білявими віями.

— От  так!  —  прошепотів хтось   до  когось за  спинами товаришів. — Чик — і вилущив стукача, га!..

А  Андрій дивився  усміхненими  очима  на   всіх   присутніх:

— Ну, кого ще, товариші, що  цікавить? Будь  ласка.

Більше ніхто  не  питав його  ані  про  аеродроми, ані  взагалі  не  ставив ніяких каверзних запитань, відповідаючи на які  можна послизнутися. Питали про   життя на  волі, про погоду, про   врожай, про   спортові змагання  тощо і  чекали  з  надзвичайною цікавістю, що  ж  він  скаже. Андрій на всі  запитання відповідав щиро. Але  оскільки в  цій  країні можна послизнутися на  кожнім запитанні,  відповіді були досить загального характеру, а здебільшого зовсім лаконічні: «Добре», «знаменито»,  «чудесно», «весело», «гарно» і т.  п. А очима дивився на  всіх  усміхнено й  вивчав кожного. Всі були  задоволені з Андрієвих відповідей. А він  говорив тим своїм усміхненим поглядом: «Не  кваптесь, друзі  мої!  Ще встигнемо наговоритись. Перш давайте добре познайомимось, а то от дідько його  знає... Буває всякого...»

Так   от  і  відбулася перша  розмова  з  людиною з  волі.

Дідусь, той, що  атестував, посміхнувся й спитав:

— Ви  перед цим сиділи в тюрмі?

— Було трохи...

— Видно...

І наче вся  камера промовила те «видно», хоч  усі й мовчали. Розпитування поки що припинилися. Ніхто на Андрія не  гнівався, навпаки, всі перейнялися до нього неабиякою симпатією. Випадок з аматором аеродромів, що  його  Андрій  так  добре «поголив», показав,  що  ця  людина бувала в бувальцях. Сам   Андрій нікого  ні  про   що   не  розпитував, нічим абсолютно не  цікавився,  ні  до  кого особливо (на сповид) не  приглядався, а  так  само не  хвилювався — був індиферентний і зовсім спокійний.

Переступивши поріг камери, він тепер був рівноправний арештант і розташувався, «як  у себе  вдома».

І потяглися арештантські будні.