Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Тяжка брама закрилася.  Зразу десь  з’явився черговий корпусу, взяв   у  вартових записку,  а  тоді  разом з  одним наглядачем повів Андрія через шкляні двері  до  нижнього коридору  тюрми.  На   цих   шкляних  дверях раніше,  аніж переступити поріг, черговий зупинився,  заглянув у коридор, поклацав пальцями умовний тюремний знак — попередження, що  от, мовляв, ми  тут  ідемо й  ведемо «ворога народу», так  що  увага! нікого назустріч в цей  час  не вести й  нічого такого в  коридорі не  робити!  — Отже, поклацав пальцями, й після того  вони увійшли в коридор і пішли по грубій мотузяній доріжці, простеленій на  всю  довжину коридора. Доріжка скрадала кроки, так  що  вони йшли, ледве порушуючи мертву тишу, лише як  черговий або  наглядач оступався, тоді гриміло. Обабіч рясніли ковані залізом двері з навішеними засувами та замками й замочками. Дійшовши до середини мертвого коридора, Андрія завели до вартівні. Там  було  повно нахмурених, щелепатих хлопців у військових  єжовських одностроях. На  Андрія виповнили ще  один формуляр, роздягли, обшукали геть  всі  рубці   й  рубчики, поодрізали всі  пряжки й ґудзики на  штанях та на  сорочці, відпороли підметки в  черевиках, шукаючи «заборонених речей», а тоді  вже  черговий корпусу звелів одягтись і повів Андрія  далі   сам   по   мертвих коридорах.  Вони  пройшли нижній  поверх, піднялися  на  наступний... При  кожному переході а чи повороті черговий спершу визирав сам, клацав попередливо пальцями,  а  тоді  вже  виводив свою жертву. Сам  він — черговий — мав несимпатичну, «конячу» щелепу, білі  вії  й  червоні (від  безсоння чи  від  пияцтва) очі  — він тими  очима  не  дивився просто,  а  якось  спідлоба колов Андрія. В усіх коридорах, які  вони пройшли, було  ідеально порожньо й  ідеально тихо, моторошно тихо;  з  обох  боків сіріли сталевою фарбою  герметично  закриті  двері, стандартні засуви на  них  — по  одному великому й  по  одному малому, і стандартні замки, начеплені на  кожному засуві. А попри ті двері  й засуви в кожнім коридорі ходив, як  тінь, навшпиньках стандартний наглядач — ходив нечутно й до чогось прислухався, витягуючи шию, мов  пес.  Той  наглядач  не  порушував ані  тиші, ані  порожнечі. Потім Андрій помітив, що  тих  наглядачів у кожнім коридорі два  — один в однім кінці, другий в другім.

Так  вони зійшли на третій поверх. Пройшовши мертвий коридор до  середини, черговий нарешті зупинився й  тихо клацнув пальцями... В  Андрія пробіг легенький морозець поза  шкірою  —  вони  зупинилися  перед камерою  ч.  49. Йому здалося, що  це  число дуже  знайоме. Та  ні, просто йому видавалися знайомими кожні двері  тут, бо вони були абсолютно подібні і в одні  з них  він  ходив колись цілий рік у такій от мертвій тиші. На  тих  був  номер 39...  На  клацання  пальцями від  якихось дверей одлип наглядач, нечутно наблизився, тримаючи ключі. По  знаку чергового наглядач взявся за замок, загримотів тим  замком несамовито, загрюкали громоподібно засуви... Двері відчинилися і — Андрій аж поточився від несподіванки: перед ним постала камера, повнісінька голих  людей.

Ті  голі  люди сиділи або  по-турецьки, або  вклякнувши навпочіпки й рачки, худі аж чорні, зарослі бородами, з великими синцями під  хоробливо запаленими очима. Коли відчинилися двері, люди  зашипіли, зашелестіли й принишкли,  причаївшись,  дивилися жадібними очима на  Андрія, немов шакали на  жертву...

«Божевільні!»  — майнуло в Андрієвій голові, йому згадалося, як  раніше вкидали упертих і непоправних політичних   в’язнів у  товариство божевільних. Волосся на  голові ворухнулося.

— Давай!  — сказав черговий хихикнувши. Але  Андрій затявся, подався всією постаттю назад перед таким видовищем, взявся рукою за одвірок, готуючись до одчайдушного захисту... Та удар  ногою в спину вштовхнув його  в камеру, й двері  за ним закрилися на  всі  замки й засуви.

Андрій швидко зайняв оборону. Він вирішив захищатися до  останку. Склав руки на  своїх  могутніх грудях, обіперся спиною об двері, забезпечивши таким чином «тил»,  нагнув голову, як  тур, і чекав. Дивився бистрим оком на  страхітне людське звалище й зважував, чи дасть  він з ними всіма раду. Він  їх швидко перерахував — двадцять семеро, повнісінька камера-одиночка. Але  вони всі  худі, як  шкелети, хоч  очі їхні  пломеніють буйно, він  же  свіжий, повнокровний і наспортований атлет... Коли, скажімо, вхопити за ноги отого малого, здається, вірменин чи  грек  якийсь, та почати ним хрестити...

Тишу, що  тривала добрих пару   хвилин після того, як зачинилися  двері   за  гостем, порушив  якийсь  чолов’яга, зарослий, мов  троглодит, з виглядом не  то  дервіша, не  то середньовічного пірата, він заговорив тихо, якось підступно, з саркастичною ноткою:

— Роздягайтесь...

Андрій ще  дужче  напружив м’язи: «Ну-ну! Так  я тобі  й роздягнувся!»

— Роздягайтесь!  —  прошепотіло  кілька  голосів  настирливо,  витягаючи  голови  на  худих,  вузлуватих  шиях. Андрій тільки ще  дужче  влип спиною в двері. Раптом камера вся  засміялася упівголоса й  так  само раптом урвала, мов  по  команді. Від  того  сміху  в Андрія побігли комашки поза шкірою.

— Тьху ти чорт! — заговорив якийсь дідок  схвильовано, з виглядом Христа, щойно знятого з розп’яття, і сплюнув сердито: — Що за  єрунда, га?!  — А  далі  зашепотів гаряче: — Ви не бійтесь, товаришу!.. Це  все порядні люди... Оце ось  священик Петровський... Оце   ось  професор Марксоленінського інституту — Юлій Романович Гепнер... Оце  ось професор медицини — лікар Литвинов... Оце  ось  секретар Чугуївського райпарткому — товариш Руденко... Оце   ось агроном  ОблЗУ —  товариш  Прокуда... Оце   ось   асистент професора з  кафедри сільського господарства — товариш Краснояружський... Оце  ось директор Харківського тракторного заводу — товариш Свистун... Оце  ось завгосподарством Харківського паротягобудівельного заводу — товариш Охріменко... Оце  ось  інженер з ХЕМЗу — товариш Ляшенко... Оце  ось  колишній член  ЦЕКУКи — товариш Ягельський... Оце  ось  доцент... товариш Зарудний, брат  того  знаменитого, якщо знаєте... Оце  ось  професор і директор — товариш Приходько... Оце  ось чемпіон УССР, тяжкий атлет  товариш Виставкін... Оце  ось...

Дідок  атестував, а  в  Андрія помалу опускалися  руки, відлипала спина від дверей і очі  дерлися на  лоба.

— Роздягайтесь, — закінчив дідок  свою атестацію сумно.  — Ми  всі тут голі, як святі, бо душно й пітно від тісноти, та й попріло все у нас. Влаштовуйтесь, товаришу, як  вдома. І не  думайте злого.

Андрій почервонів (Господи, який  же  він   дурень!), а водночас  зрадів, це  чудесно, що   він  має   таке   знамените товариство!  Не  гаючи ні  хвилини, роздягся, лишившись в самих трусах  (в яких він, на щастя, ходив завжди — і влітку, і взимку), і вмостився, де стояв — біля  самісіньких дверей, бо  більше не  було  й клаптика вільного місця.

— На  середину, на  середину сідайте, товаришу!.. — зашепотіли всі.  — На  середину. Розкажіть нам   щось. Ви  ж з волі?

«Як він міг дати  маху! Всі такі  милі, благопристойні, хоч і змучені люди».

Андрій сів  на  середину, знаючи, що  людина з волі  для ув’язнених колосальний клад, і готовий зробити цим людям все, що  в силі, приємного. Його обліпили ці голі  люди, як комашня шкоринку хліба.  Він  серед них  виглядів дійсно, як   людина  з  волі   —  засмалений сонцем,  аж  бронзовий, повнокровний, свіжий.

— Тільки ви тихенько, — поінформував хтось пошепки, — ми  сидимо от, як  турки, бо не  маємо права ані  ходити, ані стояти, ані лежати... Тільки сидіти і то тихо.  Це такий режим тут.  Це, щоб   ви  знали. Говорити голосно — заборонено. Сміятись голосно — теж. Ми  так уже по кілька місяців. І тут повнісінька тюрма таких, як  ми.  А тепер розказуйте...

— Ви  давно з волі?  — запитав хтось.

— Сьогодні.