Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Абсолютно точно й абсолютно коротко — тут!

— Як  це  «тут»?

— Ось  тут, у цій  самій установі, навіть у цій  самій кімнаті, шість років тому... — розсердився Андрій.

— Ага...  А за віщо був  під  слідством?

Пауза.

— Гм... Не  знаю.

Фурія спалахнула, але не вибухнула чомусь, подивилася спідлоба довгим злим поглядом і процідила:

— Як  же  ж це  ти  «не  знаєш»?

— Дуже просто — мене докладно не інформували... Зрештою, ви  це  мусите краще мене знати.

Засопівши, фурія взяла течку  й  почала її  гортати. Там було  кілька папірчиків, і вона їх перегорнула кілька разів. Поклала течку  назад, посиділа над  незаповненою графою, а потім підвелась і підійшла до  великої шафи, відкрила її й  довго  та  «зосереджено» порпалась  в  стосах  складених «діл».  Робила вигляд, що  щось шукає. Фурія порпалась, а Андрій дивився їй  в  спину й  сміявся. Сміявся всім  своїм нутром. Слідство йому  вдається. Він уже зробив один точний і  безпомилковий висновок, а  саме   — ніякого його   «діла» старого на  столі  немає. То  либонь зародок нового «діла», течка  «скорозшивач»  з  кількома  шпаргалками  всього,  а серед тих  шпаргалок, напевно, ніяких точних даних про нього, це  ясно. А другий висновок він  зробить ось  зараз... Фурія порпалась в  стосах «діл»,  а  Андрій дивився, і йому раптом стало зовсім весело від  думки, що  пройшла блискавкою: — «Дурне ти сало  без  хліба! Та якщо ти хочеш показати, що  тобі  все  відомо, то шукай «мішком прибитого», який би  повірив, що  мільйони справ, оформлюваних в цій установі за  шість років, могли би  вміститися в оцій шафі. Ха-ха!  Та  для  зберігання тих  справ потрібен би  був  цілий будинок  Держпрому,  а  не  така   шафа. Ясно, що   ця  руда баба  клеїть дурня. Це  руде  опудало, цей  Шерлок  Холмс у спідниці, з нафарбованими губами вважає когось за ідіота, це  раз, а два  — цікавий же  то  тепер порядок, коли справи шестилітньої давності шукають в таких от шафах».

При тій  нагоді Андрій згадав,  що  його   «справа» була товстюща-претовстюща та  що  всі  справи, мабуть, посилалися услід  за засудженими. Якщо так, то вона десь  пропала в мандрах. Якщо ж не  пішла в мандри, то  пропала тут, бо не  можуть же  зберігатися справи такої давності там, де не зберігаються навіть самі  люди, хоч і суджені не до страти, а на  терміни ув’язнення чи  каторги. Тих  людей намагаються пошвидше заморити всіма засобами, а  справи їхні  зовсім не  мають потреби берегти. Це  ясно. Одначе він  все-таки стежив пильно за  розшуками рудої  фурії: «А що  як  справа тут, га?! Зрештою, все  може бути».

Нарешті  фурія,  продивившись  якусь тонюньку течку, зробила глибокодумний і таємничий вигляд, закрила шафу й вернулась до столу.

«Нема!» — зробив Андрій другий точний і приємний для себе  висновок. А фурія зосереджено сопла над  паперами, удавала, що  записує результат розшуків. Потім потяглися далі презирливі запитання й ще більш презирливі відповіді. Андрій навіть не  намагався маскувати своє презирство, дедалі він його  більше наголошував у своїх  понурих і уїдливих відповідях. Дивився на  рудогриве «чудо-юдо», і все  нутро йому підіймалося руба  від  обурення. Ця  руда  дохла  кішка зробила страшну річ  — вона замірилася на  той  образ, що його   Андрій носив  завжди в  душі, як  святиню, —  образ жінки, образ сестри, образ матері. Що є  кращого в  світі, як  образ ніжної, як  голубка, прекрасної, як  сонце, милої й лагідної, як  пестливий весняний  вітер, жінки?! Що може бути  кращого...

— Родину маєш? — запитала фурія, ледве  тримаючись на  рівні пристойності.

— Яку?  — грубо  перепитав Андрій.

Цього фурії   було  досить, і вона вибухнула раптом, як бомба:

— Ах ти  ж!..  (І пішли дивовижні, карколомні епітети й метафори, й сороміцькі порівняння, й жахливі розпутні образи на зразок: «Ти мені не мотай ниток на...» — далі йшло слово, якого немає в  жоднім словнику, і багатоповерхова матерщина, й гістеричний стук  кулаком по  столу.)

Андрій слухав  всю  ту зливу понуро — нічого подібного він  взагалі ніколи  не  чув, а  тим   більше на  свою адресу. Він   стиснув щелепи  й  стиснув п’ястуки,  розуміючи,  що він  не  мусить давати волю своїм почуттям тут, але  то йому дорого коштувало, стримувати себе  від  прямої й  природної, божевільної в  своїй прямоті реакції. Але  він  стримав себе. Слухав гістеричну похабщину далі понуро, а як  фурія, задихавшись,  закінчила  свою ораторію знову тим   самим запитанням: «Родину маєш?», відповів гостро й єхидно запитанням на  запитання, тоном неприховано зневажливим, менторським:

— Яку   родину, я  вас   питаю? Кожна  людина має   дві родини: одну  батьківську, до  якої належить сама, а  другу власну, яка  їй  належить і в якій вона є сама  батьком. Яка родина вас  цікавить?

На   фурію наче  хто  вилив цебро холодної води, вона стріпнула головою й наставилась на  Андрія спантеличено. Почервоніла, її  осаджено, як  дурочку!  По  хвилі   буркнула грубо: