Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Сад Гетсиманський

— Ах ти  ж!..  (І пішли дивовижні, карколомні епітети й метафори, й сороміцькі порівняння, й жахливі розпутні образи на зразок: «Ти мені не мотай ниток на...» — далі йшло слово, якого немає в  жоднім словнику, і багатоповерхова матерщина, й гістеричний стук  кулаком по  столу.)

Андрій слухав  всю  ту зливу понуро — нічого подібного він  взагалі ніколи  не  чув, а  тим   більше на  свою адресу. Він   стиснув щелепи  й  стиснув п’ястуки,  розуміючи,  що він  не  мусить давати волю своїм почуттям тут, але  то йому дорого коштувало, стримувати себе  від  прямої й  природної, божевільної в  своїй прямоті реакції. Але  він  стримав себе. Слухав гістеричну похабщину далі понуро, а як  фурія, задихавшись,  закінчила  свою ораторію знову тим   самим запитанням: «Родину маєш?», відповів гостро й єхидно запитанням на  запитання, тоном неприховано зневажливим, менторським:

— Яку   родину, я  вас   питаю? Кожна  людина має   дві родини: одну  батьківську, до  якої належить сама, а  другу власну, яка  їй  належить і в якій вона є сама  батьком. Яка родина вас  цікавить?

На   фурію наче  хто  вилив цебро холодної води, вона стріпнула головою й наставилась на  Андрія спантеличено. Почервоніла, її  осаджено, як  дурочку!  По  хвилі   буркнула грубо:

— Свою власну!..

— Не  маю... — процідив Андрій байдуже.

Так  от  і  тривав процес виповнювання анкети. Андрій своїм тоном,  своїм презирством,  своєю  тонкою  іронією змішав цю  рудогриву з піском. Вона геть  позеленіла, вона вже  не  лаялась, а  лише клекотіла всередині й  пашіла на Андрія полум’ям, як вогненногривий дракон. Очі її, обведені підозрілими великими синцями, метали блискавки, іскрили страшною злобою.

Андрій дивився на  неї  й  думав:  «Ну, брат, придбав же ти  собі   приятельку!»  А  Рибалко весь   час  стояв на  своїм місці й злякано переминався з ноги на  ногу, він  не  пустив і пари з уст.

Нарешті виповнювання анкети скінчилося. Фурія звеліла Рибалкові кинути лантух і валізу в  куток і йти  з  Андрієм геть, чекати десь  там, а  сама   зняла рурку   настільного телефону...

— Фу-у, — зітхнув Рибалко, не втримавшись, коли вони вийшли з  кімнати й  зупинились у вестибюлі чекаючи. — Фу-у... — І зробив недозволену річ, витер піт  долонею з чола  й промовив якось безпомічно, ні  до кого, навіть ніби винувато й ніби виправдовуючись перед Андрієм:

— Це    і   є   товариш   Нечаєв а!..  Майор органів...

Жінка начальника політвідділу Охтирської МТС...

«Товариш Нечаєва!» Андрій аж  озирнувся. «І ти  скажи! Яке   знамените  прізвище і  як  вона його   геніально зіпсувала, га?!»

По   хвилі   до  них   шпарко,  гупаючи  «могутньо» монументальними, кованими, блискучими чобітьми, підійшов блискучий у  своїй новесенькій  єжовській уніформі юнак з  папірцем у  руці  і, буркнувши: «Давай за  мною», повів їх  порожніми коридорами,  безконечними  сходами, попід гамаками. Він  ішов попереду, вимахував папірцем і гупав чобітьми в паркетну підлогу так, що  аж  гриміло в коридорах  і вестибюлях. Увесь  той  юнак був  позначений якоюсь кричущою суперечністю: така  зелена-зеленісінька молодість і  така, прости Господи, аж  до  карикатури доведена, грізна суворість, набундюченість. «Робітник органів революційної законності!  Діяч  ВЧК-ОГПУ-НКВД!»  — так, ніби аж  було на  нім  написано.

Зійшли в  самий низ, а  потім обігнули гвинтову клітку й зайшли в темний закамарок. Далі  дороги не  було, тупик. Лише була  маленька дірочка в стіні, як  око. То  там  двері. Ледве  помітні двері, оковані залізом, з маленьким тюремним вовчком посередині. Перед тими дверима вони зупинилися, юнак постукав, вовчок ворухнувся, і в нього вставилося око, подивилося,  юнак  помахав перед  тим   оком  папірцем, око  кліпнуло й щезло, вовчок закрився. І ніяких результатів. Двері були  замкнені.  «Двері в  майбутнє». Мовби двері  до новітнього,  не  біблійного  раю.   По   тім  боці   десь   сидить якийсь реальний Петро чи Грицько з ключами, а по цей  бік стоїть він  з двома «архангелами»... Так  чомусь в цій  країні нарід називає  всіх  робітників НКВД й  міліції —  «архангелами»!.. З  нудьги Андрій дивиться на  гамаки, що  висять вгорі  над  сходами, й роняє сам  до себе:

— Гойдалка...

— Гойдалка,  гойдалка!  —  скипів  юнак.  —  От  погойдаєшся ти  на  ній... трам-тарарам.

— Що ж, — згодився Андрій апатично, — якщо це  для всіх, то чого  ж...

— Ша!.. Ах ти  ж!.. Ще  й розсуждаєш?! Цить!.. — Юнак почервонів по самі  вуха й замахнув кованим чоботом. — Тут, брат, не  розсуждають! Забудь розсуждати! Замри! Фашистська  ти  мордо!.. — Він  так  картинно розмахнувся ногою...

Та тут саме  відчинилися з брязкотом двері  й з них  рука простяглася по  записку. Юнак подав записку, бурмочучи:

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ПЕРША“ на сторінці 22. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи