— Ах ти ж!.. (І пішли дивовижні, карколомні епітети й метафори, й сороміцькі порівняння, й жахливі розпутні образи на зразок: «Ти мені не мотай ниток на...» — далі йшло слово, якого немає в жоднім словнику, і багатоповерхова матерщина, й гістеричний стук кулаком по столу.)
Андрій слухав всю ту зливу понуро — нічого подібного він взагалі ніколи не чув, а тим більше на свою адресу. Він стиснув щелепи й стиснув п’ястуки, розуміючи, що він не мусить давати волю своїм почуттям тут, але то йому дорого коштувало, стримувати себе від прямої й природної, божевільної в своїй прямоті реакції. Але він стримав себе. Слухав гістеричну похабщину далі понуро, а як фурія, задихавшись, закінчила свою ораторію знову тим самим запитанням: «Родину маєш?», відповів гостро й єхидно запитанням на запитання, тоном неприховано зневажливим, менторським:
— Яку родину, я вас питаю? Кожна людина має дві родини: одну батьківську, до якої належить сама, а другу власну, яка їй належить і в якій вона є сама батьком. Яка родина вас цікавить?
На фурію наче хто вилив цебро холодної води, вона стріпнула головою й наставилась на Андрія спантеличено. Почервоніла, її осаджено, як дурочку! По хвилі буркнула грубо:
— Свою власну!..
— Не маю... — процідив Андрій байдуже.
Так от і тривав процес виповнювання анкети. Андрій своїм тоном, своїм презирством, своєю тонкою іронією змішав цю рудогриву з піском. Вона геть позеленіла, вона вже не лаялась, а лише клекотіла всередині й пашіла на Андрія полум’ям, як вогненногривий дракон. Очі її, обведені підозрілими великими синцями, метали блискавки, іскрили страшною злобою.
Андрій дивився на неї й думав: «Ну, брат, придбав же ти собі приятельку!» А Рибалко весь час стояв на своїм місці й злякано переминався з ноги на ногу, він не пустив і пари з уст.
Нарешті виповнювання анкети скінчилося. Фурія звеліла Рибалкові кинути лантух і валізу в куток і йти з Андрієм геть, чекати десь там, а сама зняла рурку настільного телефону...
— Фу-у, — зітхнув Рибалко, не втримавшись, коли вони вийшли з кімнати й зупинились у вестибюлі чекаючи. — Фу-у... — І зробив недозволену річ, витер піт долонею з чола й промовив якось безпомічно, ні до кого, навіть ніби винувато й ніби виправдовуючись перед Андрієм:
— Це і є товариш Нечаєв а!.. Майор органів...
Жінка начальника політвідділу Охтирської МТС...
«Товариш Нечаєва!» Андрій аж озирнувся. «І ти скажи! Яке знамените прізвище і як вона його геніально зіпсувала, га?!»
По хвилі до них шпарко, гупаючи «могутньо» монументальними, кованими, блискучими чобітьми, підійшов блискучий у своїй новесенькій єжовській уніформі юнак з папірцем у руці і, буркнувши: «Давай за мною», повів їх порожніми коридорами, безконечними сходами, попід гамаками. Він ішов попереду, вимахував папірцем і гупав чобітьми в паркетну підлогу так, що аж гриміло в коридорах і вестибюлях. Увесь той юнак був позначений якоюсь кричущою суперечністю: така зелена-зеленісінька молодість і така, прости Господи, аж до карикатури доведена, грізна суворість, набундюченість. «Робітник органів революційної законності! Діяч ВЧК-ОГПУ-НКВД!» — так, ніби аж було на нім написано.
Зійшли в самий низ, а потім обігнули гвинтову клітку й зайшли в темний закамарок. Далі дороги не було, тупик. Лише була маленька дірочка в стіні, як око. То там двері. Ледве помітні двері, оковані залізом, з маленьким тюремним вовчком посередині. Перед тими дверима вони зупинилися, юнак постукав, вовчок ворухнувся, і в нього вставилося око, подивилося, юнак помахав перед тим оком папірцем, око кліпнуло й щезло, вовчок закрився. І ніяких результатів. Двері були замкнені. «Двері в майбутнє». Мовби двері до новітнього, не біблійного раю. По тім боці десь сидить якийсь реальний Петро чи Грицько з ключами, а по цей бік стоїть він з двома «архангелами»... Так чомусь в цій країні нарід називає всіх робітників НКВД й міліції — «архангелами»!.. З нудьги Андрій дивиться на гамаки, що висять вгорі над сходами, й роняє сам до себе:
— Гойдалка...
— Гойдалка, гойдалка! — скипів юнак. — От погойдаєшся ти на ній... трам-тарарам.
— Що ж, — згодився Андрій апатично, — якщо це для всіх, то чого ж...
— Ша!.. Ах ти ж!.. Ще й розсуждаєш?! Цить!.. — Юнак почервонів по самі вуха й замахнув кованим чоботом. — Тут, брат, не розсуждають! Забудь розсуждати! Замри! Фашистська ти мордо!.. — Він так картинно розмахнувся ногою...
Та тут саме відчинилися з брязкотом двері й з них рука простяглася по записку. Юнак подав записку, бурмочучи:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ПЕРША“ на сторінці 22. Приємного читання.
TextBook