Ба, ці сходи знайомі Андрієві, дуже знайомі — сходи управління «фабрики-кухні». Лише ось така неприємна новина: геть по всіх сходах, над усіма прольотами межи ними висять грубі, циркові тенета. Всюди циркові тенета! Попід шкірою пробігає легенький, неприємний холодок. Андрій угадує, що це значить, для чого ці тенета... Не для циркових же розваг, справді, їх розвішано та ще так рясно! А те, що тенета висять, та ще так рясно, в самому управлінні, де колись ходила лише вільна публіка, — це особливо бентежить. Крім тенет впадають в око дротяні решета на всіх вікнах... Ну й ну! Андрієві ця декорація не сподобалась. Проте він не оцінив її як слід, бо не знав нічого ще.
Зійшли на третій поверх, постояли на сходах, потім походили в коридорі. Рибалко поторсав кілька дверей — всі замкнені. Андрій бачив, що його начальник безпорадний і не знає, що робити. Всюди порожньо, безлюдно: порожні вестибюлі, порожні сходи, зупинений ліфт, порожні коридори. Андрій згадав, що сьогодні неділя, отже, виходило, що хоч в цей день працюють усі заводи й фабрики, тут це вихідний день, ніхто не працює. Поникавши по коридору, вони посиділи на лаві. Потім перейшли в другий коридор, знову посиділи на якомусь тапчані. Рибалко поторсав ще кілька дверей.
Мимо пройшов юнак в єжовській уніформі, він біг з якимись паперами в руці порожнім коридором. Рибалко перехопив його й, одвівши набік, щось питав, розводив руками, щось товкмачив. Юнак сказав «так» і пішов собі. Знову потяглися нудні для Рибалка, безконечні хвилини чекання. Рибалко прів, хвилювався помітно, хоч не подавав знаку, уперто чекав, чим скінчиться те «так», сказане струнким юнаком в єжовській уніформі, — це «так» було, як соломинка, за яку тримався Рибалко, боючись загубитися в порожнечі. Андрієві вже було шкода вайлуватого цього простака в начальницькім мундирі, флегматичного цього товстюха з таким милим полтавським акцентом, що топтався так безпорадно в порожньому череві найгрізнішої в світі установи. Він знав, що встань він — Андрій — і піди собі геть, цей товстюх нічого з ним не зробить. І іншим разом, при іншому настрої він саме так і зробив би, навіть не спинився б перед явним безглуздям такого вчинку, бо ж із цього будинку немає виходу — всюди, на всіх дверях стоїть варта, — але він пограв би з долею в піжмурки, використовуючи хоч би один-єдиний шанс. Але зараз те навіть не приходило в голову. По-перше, тому що не звик підставляти за себе чужі голови, скажімо, от Рибалкову. По-друге, він був роззброєний усім, що сталося, тяжко пригнічений, розбитий геть дотла, і тому сидів понуро й дивився перед собою. І нарешті, ще одне стримувало його від будь-якого божевільного вчинку, це явно ідіотична, підступна, але настирлива іскорка надії, що все може скінчитися щасливо, нічим. Потримають, пострахають і, не мавши ніяких матеріалів супроти нього, пустять. Це була явно ідіотична, безглузда думка. Андрій гнав її геть з усієї сили, але вона лізла. І це було поганим симптомом. Значить, він внутрішньо, підсвідомо визнає всю безвихідність і трагізм своєї ситуації, і саме тому думка десь б’ється, як пташка, в сліпому метанні, надіючись на якесь там химерне щастя, на якусь дірку. Це погано, і це не в його стилі.
Хвилини тяглися нудно до нестерпності. Хоч би вже щось було швидше. Нехай дія розгортається карколомним темпом. Андрій належав до тих, що, потрапивши в критичну ситуацію, в стан аварійний, не замружують ніколи очей, а сприймають все «в зрячку», хочуть все бачити, обмацати, перевірити, спробувати, йдуть небезпеці назустріч, прискорюючи свідомо розв’язку. Але тут він нічого прискорити не міг, а тому, зібравшись в клубок, як скручена пружина, чекав. Іронізував з безглуздої іскорки надії й понуро вивчав оточення. Пригадував, що він ходив колись саме ось цим коридором. Тільки тоді тут лежав довжелезний килим, а підлога завжди була натерта червоною фарбою та навощена, тепер того килима не було, підлога втратила свій блиск показовий, була, так би мовити, розгримована й била в очі своєю зачовганістю, подряпаністю, потертістю й припорошеністю. Порох лежав на плінтусах давно не витираний, припорошені були й стіни, і саме повітря насичене порохом та запахом вогкої, прілої ганчірки, якою підтирають підлогу. Таке враження, що це не апартаменти управління такої імпозантної установи, а приміщення заводського цеху, зачовгане й запилене, посноване павутинням по кутках, з якимись брудними плямами на стінах, з якимись химерними забезпечними спорудами на сходах (охорона здоров’я!), з дротяними решетами на вікнах. Робітники й службовці його полишили на вихідний день і воно стоїть запустіле, сповнене нудьги й утоми, але завтра робітники повернуться знову й воно оживе, загуде, заторохтить, — хтось увімкне всі рубильники, пустить струм.
Андрій розумів, що Рибалко хоче комусь його здати, власне, мусить здати і не знає, кому ж саме, кому він мусить здати цю валізу й лантух, і цю розхристану, в розшнурованих черевиках, невиспану, задуману людину. Не було кому приймати.
І нарешті вона з’явилася, та особа, якій тепер мала належати Андрієва голова. Раптом і несподівано. Це була жінка. Вона промчала, як фурія, коридором мимо — сухорлява, рудогрива, ні, вогненногрива й досить молода, й досить гарна, у військовій блузці, з портупеєю через плече й через опуклий бюст. Промчавши, вона крутнула, обернулася на обцасах, мовби на всім галопі осаджена гаряча кобилиця, й підійшла до Рибалка:
— А-а... Це ви з Н.?
Рибалко став на струнко:
— Так... — І подав пакет, запечатаний сургучем.
Жінка взяла пакет, а очима — на Андрія. В густо нафарбованих губах вона тримала димлячу цигарку, жувала її, як зумбело[8], а великими очима дивилася на свою нову власність, ніби оцінюючи її. В тих очах світилась велика цікавість: цікавість жінки, а чи суто фахова цікавість енкаведистки — хтозна. Андрієві ті цікаві очі, підведені великими підозрілими синцями, на блідому обличчі, обрамленому вогненним кольором волосся, видалися очима розпутної, владуімущої жінки. Вона дивилася все пильніше, все дужче ті очі закруглюючи — видно, що вона щось про Андрія знала інтригуюче. Під тим її поглядом і взагалі при її появі Андрій не звівся і не став на струнко — він собі сидів спокійно й дивився на вогненногриву фурію, відзначивши лиш про себе, що це чудо не зволило навіть привітатися з’явившись. Може, тому він, примружившись, дивився в цікаві очі фурії іронічно, а може, тому, що вперше бачив жінку в уніформі службістки органів ВЧК-ОГПУ-НКВД, а може, тому, що від вигляду цієї вогненногривої діви йому привиділася сонячна, благословенна Одеса й Дерибасівська вулиця...
Жінка раптом ще дужче поблідла, роздула ніздрі, хуркнула в них і, повернувшись круто, пішла.
— Давайте за мною! — кинула хрипко до Рибалка.
«Історія повторюється!»... Тільки невідомо, що доведеться вважати за трагедію, а що за фарс.
Здається, трагедія була за наркома Балицького, коли той сам, начальник Всеукраїнського управління ОГПУ, приймав заарештованого Андрія — тоді ще зеленого юнака, глибоко певного, що в цій країні все належить йому, його переможній клясі, — ось в цій от кімнаті разом із начальником СПВ (Секретного політичного відділу)... Тепер його вели знову в цю саму кімнату! Але попереду йшов не Балицький, а вогненногрива діва, що так несамовито пряла очима й роздимала ніздрі. Вихляючи стегнами й гойдаючи на правому стегні кобур з револьвером, фурія переступила поріг і пішла з пакетом у руці до столу. За нею увійшов Андрій, за Андрієм Рибалко, сурганячи валізу й лантух. При столі фурія розірвала пакет і стала читати, а Андрія зупинив Рибалко біля дверей, поштиво поглядаючи на фурію. Андрій озирнувся, побачив збоку стілець і важко на нього опустився, не чекаючи запрошення, знаючи, що його все одно чемно запросять. Так принаймні було перший раз. Це ж кімната, звідки кожен в’язень починає свою арештантську кар’єру. Андрій окинув її оком і відзначив мимохідь, що кімната ця, як і всі ті коридори та вестибюлі, які вони пройшли, має той самий специфічний вигляд — вигляд запорошеного, зачовганого виробничого приміщення, де товчуться великі людські юрбища.
Фурія читала, читала... Потім опустила папір і якийсь час дивилася пильно на Андрія. А далі раптом як не тупне ногою, як не заверещить несамовито:
— Як сидиш?!
Андрій витріщився здивовано.
— Як сидиш?! — аж завищала фурія й вибухнула дванадцятиповерховим жахливим матом, і застукала кулаком по столу, її вогненна грива запалахкотіла.
В Андрія наче хто пальнув з тяжкої батареї. Нічого подібного він ніколи не чув, а вже ніяк не сподівався почути тут, все-таки в державній установі. Так віртуозно лаялися колись тільки матроси, але й то п’яні й тільки на вулиці. Але щоб так лаялась жінка! Та ще з таким бюстом! Та ще в такій установі державній!.. Той крик і несамовита лайка не те щоб його злякали, зовсім ні, вони його оглушили. Андрій покліпав очима на вогненногриву фурію, потім подивився сам на себе, як же ж він справді сидить, і нічого не зрозумів — він-бо сидить зовсім нормально, так, як сидять взагалі всі нормальні люди, і навіть так, як він сидів колись цілий рік у цій і інших кімнатах цієї ж таки самої богохранимої установи: сидить на стільці, закинув ногу на ногу, а руки зчепив пальцями й поклав на колінну чашечку. Дуже коректно, чемно й дуже зручно. Але фурію аж била гістерія:
— Як... Як ти, гад (і цілий феєрверк найвіртуознішої лайки), сидиш, га?!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ПЕРША“ на сторінці 19. Приємного читання.
TextBook