Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Сад Гетсиманський

«Та-ак, — подумав Андрій, — цікаві речі  пропагуються тепер на  цій, такій колись сонячній і багатонадійній площі одверто!» — Він  окинув оком замурзаного хлопчика-чистія і його  розгубленого клієнта, що  подався чимдуж навтьоки. Рибалко теж  оглянувся, не  сказав нічого, посміхнувся про себе. А  вголос за  нього засміявся молодший міліціонер, двозначно й якось дурнувато.

Оце  й  усіх  розмов було, що  їх Андрій по-справжньому почував серед вільних людей сьогодні, оце  й усіх слів, сказаних за  весь  час  членоподільно й  зрозуміло до  краю. По цих, власне, словах Андрій як  слід  уяснив, чого  ж саме  він тут  опинився нині, і  йому зассало під  серцем. Згадалась Катерина. Згадались брати. Згадалась дурна, глупа  ніч, мов чадний сон... І він  сапнув харківського чадного повітря на повні груди:  «Дихай, дихай, чоловіче!»

Коли людська лавина розсмокталася, вони сіли  до вагона трамвая й  поїхали. Доки доїхали до  призначеного пункту, Андрій ще надивився на місто. Враження від всього те саме.

На  всьому лежить якась специфічна печать, печать чогось невисловленого,  гнітючого. Андрій це  помітив ще  раніше по  інших містах, які  він  проїхав (а  він  проїхав їх  безліч і у всіх  кінцях країни соціалізму), але  тут  те  впадало в  око особливо. Будівлі й  ті  були  позначені тією  печаттю, якісь бездуші, з  приплющеними  очима, з  замкненими устами, без  обличчя або, вірніше, з обличчям, закритим серпанком чогось невисловленого, якісь безживні, безрадісні. Щось було  в них  таке, що  тяжко збагнути відразу.

Андрій дивився  на   будівлі, машини,  трамваї, на   міліціонерів  на  стійках, на  людей, що   сновигали  зіщулені вулицями й площами, переводив погляд на  людей в трамваї  — і бачив на  всьому ту саму  печать. І нарешті збагнув: то  ж  страх! Невисловлений, затаєний, але  невідступний страх!  Страх, що  змушує старших замикати  уста  наглухо, а  молодих нишкнути  зі  своїм сміхом і  жартами й  озиратися кожної хвилини по  боках, а  всіх  разом змушує бути нашорошеними й  озиратися за  кожним  міліціонером чи військовим, а  при  появі котрогось з  цих  носіїв офіційної уніформи, як  ознаки  влади, в  трамваї —  замовкати всіх. Страх. Чи  острах? Але  то  все  одно. А до  того  страху  ще  й втома. А  вже  від  цих  обох  — апатія. Надворі сліпучо-сонячна погода і — тиша! В такому великому місті  — й тиша! Далебі все  централізовано десь  і його  не  чути  й  не  видно на   вулиці. Централізовано  «десь»   торгівлю, централізовано крик і  галас   — за  всіх  кричить дерев’яним голосом радіогучномовець на  площі, а приватно ніхто  вже  не  сміє кричати й галасувати, як  не  сміє  й продавати морозиво та «Міррад». Мабуть приватно ніхто  не  сміє  вже  й сміятись...

Нарешті вони вилізли з трамвая й пішли пішки. Звернули з  Пушкінської вулиці від  трамвайної зупинки й  пішли по Раднаркомівській... От, бач, куди  його  везуть! Це  ж про  цю вулицю говорив чистій черевиків у сентенції про  «калину». На   цій   вулиці стояло  колись  Всеукраїнське  управління ОГПУ  з  своєю новозбудованою, оригінальною внутрішньою тюрмою, про  яку  весь  Харків довго нічого не  знав, хоч  і  стояла та  тюрма в  самісінькім його   серці. А  тепер, значить,  там   управління  НКВД.  Андрій ішов попереду, по  осяяній сонцем панелі, а за  ним плентались Рибалко й міліціонери, теліпаючи речі  в руках. Перехожі озиралися на таку  компанію мимохіть і удавали, що, власне, нічого не відбувається, що  все в порядку; Андрій теж не звертав ні на кого уваги  — підставив свою вихрасту голову й розхристані груди   під  сонце й  дивився ген  на  величезний, модерний сірий блок, що  величаво мерехтів попереду, заставивши цілий  квартал уповздовж і вигнавшись високо вгору. Дивився і  був  зовсім спокійний.  Більше того, якесь дивне почуття ворухнулося в нім, ніби він  іде додому, до дуже  знайомого й давно не  баченого пристановища, в якому лишив частку себе колись. Він-бо тут прожив був цілий рік в камері самотнього ув’язнення і за малим не  став  живою ілюстрацією до «Шільонського в’язня» Шіллерового, коли б не  бунтівлива молодість. Проте зараз навіть ніжність якась прокинулася при  згадці про  той рік самотнього ув’язнення, рік тюремних мук  і палких, нікому не  звірених мрій, рік  крайньої зосередженості в собі, рік  безконечних дум  і жагучих поривань до волі  — рік  самотності в 24 роки. Тут же пригадав і те, як його  сюди вели, а назустріч ішла  компанія знайомих, і один з них (такий був язикатий поет-реготун В. Поліщук) запитав:

«Куди? — і по хвилі, здогадавшись, сам собі  відповів на всю вулицю: — А-а-а... На  фабрику кухню!»

І зайшовся уїдливим реготом. А за  ним і вся  компанія.

«Фабрика кухня». Так  він  охрестив цю  споруду.

Зараз ніяка така  компанія не  йшла назустріч. А шкода.

Десь  їх, напевно, розметало тепер по  всіх  світах...

Але наприкінці, хоч Андрій і не  зустрів ніякої знайомої компанії товаришів і  друзів, він  все  ж  таки  мусив трохи здивуватися. Це було останнє враження з волі, з втраченого світу.  Вони вже  йшли попри самісіньку стіну   управління НКВД, завертаючи за  ріг  на  Чернишевську, де був  вхід  до комендатури, як  раптом двоє  молодих хлопців, по-спортовому  одягнених і досить «модних», стоявши на  розі, обернулися й наставилися очима на  Андрія усторч. Хвиля здивування й зацікавленого оторопіння. Провели очима Андрія до дверей, і несподівано один протяг на  повен голос:

— Чумака повели!..

Андрій страшенно здивувався — хто  ж це?  І звідки він його  знає? Але  озирнутися не  встиг — двері  за ним закрилися. «Хтось, може, з рідного міста, може, з рідної вулиці».

Сонце, воля, весь  світ  і два  якихось незнайомих хлопчиська, що  знають його  ім’я, лишилися по  той  бік.

IV

«Фабрика-кухня»... Якщо існує «той  світ»  по  думці  всіх смертних, то  оце  він  і є.  Світ  по  той  бік  таємничої брами, що  розділила життя на  відоме й  невідоме, на  просте й  загадкове.

«Той  світ». Причому, слово «той» за термінологією мешканців цієї  частини планети має  подвійне значення: крім звичайного протиставлення до  слова «цей», воно ще  має окремий  зміст —  спеціально наголошуване це  слово має означати «той!»,  тобто особливий, унікальний, непередбачений і неперевершений. Та, мабуть, обидва нюанси цього слова тут будуть  до речі.  «Той  світ»,  «фабрика-кухня».

І вони от в нього вступили й блукають по ньому. Рибалко теліпає валізу й лантух і супроводжує Андрія. Міліціонери щезли.  Ще   в  комендатурі,  де  Рибалко  виписував перепустку до  головного управління на  дві  особи, міліціонери звільнилися й кинулися прожогом геть  — вони безперечно зраділи, що   їхня   місія скінчилася.  Лише Рибалко  не  міг утекти — виконував свою місію до  краю: теліпав валізу й лантух і  теліпався сам.   Він   натужився,  сопів,  але  нічого не  казав, либонь, не  насмілювався турбувати цю  довірену йому вихрасту людину в розшнурованих черевиках, навіть ніби ніяковів перед нею. Не  командував, не  злостився, не дивився в очі й взагалі мовчав, просто йшов позаду, а коли Андрій зупинявся,  не  знаючи куди  повертати, Рибалко на мить виходив наперед.

Так  вони перейшли лабіринт нижніх коридорів, потім підіймалися нагору. Один поверх... Другий... Третій...

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ПЕРША“ на сторінці 18. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи