Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

На  всьому лежить якась специфічна печать, печать чогось невисловленого,  гнітючого. Андрій це  помітив ще  раніше по  інших містах, які  він  проїхав (а  він  проїхав їх  безліч і у всіх  кінцях країни соціалізму), але  тут  те  впадало в  око особливо. Будівлі й  ті  були  позначені тією  печаттю, якісь бездуші, з  приплющеними  очима, з  замкненими устами, без  обличчя або, вірніше, з обличчям, закритим серпанком чогось невисловленого, якісь безживні, безрадісні. Щось було  в них  таке, що  тяжко збагнути відразу.

Андрій дивився  на   будівлі, машини,  трамваї, на   міліціонерів  на  стійках, на  людей, що   сновигали  зіщулені вулицями й площами, переводив погляд на  людей в трамваї  — і бачив на  всьому ту саму  печать. І нарешті збагнув: то  ж  страх! Невисловлений, затаєний, але  невідступний страх!  Страх, що  змушує старших замикати  уста  наглухо, а  молодих нишкнути  зі  своїм сміхом і  жартами й  озиратися кожної хвилини по  боках, а  всіх  разом змушує бути нашорошеними й  озиратися за  кожним  міліціонером чи військовим, а  при  появі котрогось з  цих  носіїв офіційної уніформи, як  ознаки  влади, в  трамваї —  замовкати всіх. Страх. Чи  острах? Але  то  все  одно. А до  того  страху  ще  й втома. А  вже  від  цих  обох  — апатія. Надворі сліпучо-сонячна погода і — тиша! В такому великому місті  — й тиша! Далебі все  централізовано десь  і його  не  чути  й  не  видно на   вулиці. Централізовано  «десь»   торгівлю, централізовано крик і  галас   — за  всіх  кричить дерев’яним голосом радіогучномовець на  площі, а приватно ніхто  вже  не  сміє кричати й галасувати, як  не  сміє  й продавати морозиво та «Міррад». Мабуть приватно ніхто  не  сміє  вже  й сміятись...

Нарешті вони вилізли з трамвая й пішли пішки. Звернули з  Пушкінської вулиці від  трамвайної зупинки й  пішли по Раднаркомівській... От, бач, куди  його  везуть! Це  ж про  цю вулицю говорив чистій черевиків у сентенції про  «калину». На   цій   вулиці стояло  колись  Всеукраїнське  управління ОГПУ  з  своєю новозбудованою, оригінальною внутрішньою тюрмою, про  яку  весь  Харків довго нічого не  знав, хоч  і  стояла та  тюрма в  самісінькім його   серці. А  тепер, значить,  там   управління  НКВД.  Андрій ішов попереду, по  осяяній сонцем панелі, а за  ним плентались Рибалко й міліціонери, теліпаючи речі  в руках. Перехожі озиралися на таку  компанію мимохіть і удавали, що, власне, нічого не відбувається, що  все в порядку; Андрій теж не звертав ні на кого уваги  — підставив свою вихрасту голову й розхристані груди   під  сонце й  дивився ген  на  величезний, модерний сірий блок, що  величаво мерехтів попереду, заставивши цілий  квартал уповздовж і вигнавшись високо вгору. Дивився і  був  зовсім спокійний.  Більше того, якесь дивне почуття ворухнулося в нім, ніби він  іде додому, до дуже  знайомого й давно не  баченого пристановища, в якому лишив частку себе колись. Він-бо тут прожив був цілий рік в камері самотнього ув’язнення і за малим не  став  живою ілюстрацією до «Шільонського в’язня» Шіллерового, коли б не  бунтівлива молодість. Проте зараз навіть ніжність якась прокинулася при  згадці про  той рік самотнього ув’язнення, рік тюремних мук  і палких, нікому не  звірених мрій, рік  крайньої зосередженості в собі, рік  безконечних дум  і жагучих поривань до волі  — рік  самотності в 24 роки. Тут же пригадав і те, як його  сюди вели, а назустріч ішла  компанія знайомих, і один з них (такий був язикатий поет-реготун В. Поліщук) запитав:

«Куди? — і по хвилі, здогадавшись, сам собі  відповів на всю вулицю: — А-а-а... На  фабрику кухню!»

І зайшовся уїдливим реготом. А за  ним і вся  компанія.

«Фабрика кухня». Так  він  охрестив цю  споруду.

Зараз ніяка така  компанія не  йшла назустріч. А шкода.

Десь  їх, напевно, розметало тепер по  всіх  світах...

Але наприкінці, хоч Андрій і не  зустрів ніякої знайомої компанії товаришів і  друзів, він  все  ж  таки  мусив трохи здивуватися. Це було останнє враження з волі, з втраченого світу.  Вони вже  йшли попри самісіньку стіну   управління НКВД, завертаючи за  ріг  на  Чернишевську, де був  вхід  до комендатури, як  раптом двоє  молодих хлопців, по-спортовому  одягнених і досить «модних», стоявши на  розі, обернулися й наставилися очима на  Андрія усторч. Хвиля здивування й зацікавленого оторопіння. Провели очима Андрія до дверей, і несподівано один протяг на  повен голос:

— Чумака повели!..

Андрій страшенно здивувався — хто  ж це?  І звідки він його  знає? Але  озирнутися не  встиг — двері  за ним закрилися. «Хтось, може, з рідного міста, може, з рідної вулиці».

Сонце, воля, весь  світ  і два  якихось незнайомих хлопчиська, що  знають його  ім’я, лишилися по  той  бік.

«Фабрика-кухня»... Якщо існує «той  світ»  по  думці  всіх смертних, то  оце  він  і є.  Світ  по  той  бік  таємничої брами, що  розділила життя на  відоме й  невідоме, на  просте й  загадкове.

«Той  світ». Причому, слово «той» за термінологією мешканців цієї  частини планети має  подвійне значення: крім звичайного протиставлення до  слова «цей», воно ще  має окремий  зміст —  спеціально наголошуване це  слово має означати «той!»,  тобто особливий, унікальний, непередбачений і неперевершений. Та, мабуть, обидва нюанси цього слова тут будуть  до речі.  «Той  світ»,  «фабрика-кухня».

І вони от в нього вступили й блукають по ньому. Рибалко теліпає валізу й лантух і супроводжує Андрія. Міліціонери щезли.  Ще   в  комендатурі,  де  Рибалко  виписував перепустку до  головного управління на  дві  особи, міліціонери звільнилися й кинулися прожогом геть  — вони безперечно зраділи, що   їхня   місія скінчилася.  Лише Рибалко  не  міг утекти — виконував свою місію до  краю: теліпав валізу й лантух і  теліпався сам.   Він   натужився,  сопів,  але  нічого не  казав, либонь, не  насмілювався турбувати цю  довірену йому вихрасту людину в розшнурованих черевиках, навіть ніби ніяковів перед нею. Не  командував, не  злостився, не дивився в очі й взагалі мовчав, просто йшов позаду, а коли Андрій зупинявся,  не  знаючи куди  повертати, Рибалко на мить виходив наперед.

Так  вони перейшли лабіринт нижніх коридорів, потім підіймалися нагору. Один поверх... Другий... Третій...

Ба, ці  сходи   знайомі  Андрієві, дуже  знайомі — сходи управління «фабрики-кухні». Лише ось така  неприємна новина: геть  по всіх сходах, над  усіма  прольотами межи ними висять грубі, циркові тенета. Всюди циркові тенета! Попід шкірою пробігає легенький, неприємний  холодок. Андрій угадує, що це значить, для чого  ці тенета... Не  для циркових же  розваг, справді, їх розвішано та ще  так  рясно!  А те, що тенета висять, та ще  так  рясно, в самому управлінні, де колись  ходила лише вільна публіка, — це особливо бентежить. Крім тенет впадають в око  дротяні решета на  всіх  вікнах... Ну  й  ну!  Андрієві ця  декорація не  сподобалась. Проте він не  оцінив її як  слід, бо  не  знав нічого ще.

Зійшли на  третій поверх, постояли на  сходах, потім походили в коридорі. Рибалко поторсав кілька дверей — всі замкнені. Андрій бачив, що  його  начальник безпорадний і не  знає, що  робити. Всюди порожньо, безлюдно: порожні вестибюлі, порожні сходи, зупинений ліфт, порожні коридори. Андрій згадав, що  сьогодні неділя, отже, виходило, що  хоч  в цей  день  працюють усі заводи й фабрики, тут це вихідний день, ніхто  не  працює. Поникавши по  коридору, вони посиділи на  лаві.  Потім перейшли в другий коридор, знову посиділи на  якомусь тапчані. Рибалко поторсав ще кілька дверей.

Мимо пройшов юнак в  єжовській уніформі, він  біг  з якимись паперами в  руці   порожнім коридором. Рибалко перехопив його й,  одвівши набік,  щось питав, розводив руками, щось товкмачив. Юнак сказав «так»  і пішов собі. Знову потяглися  нудні для  Рибалка,  безконечні хвилини чекання. Рибалко прів, хвилювався помітно, хоч  не  подавав  знаку, уперто чекав, чим  скінчиться те  «так»,  сказане струнким юнаком в єжовській уніформі, — це  «так»  було, як соломинка, за яку тримався Рибалко, боючись загубитися в  порожнечі.  Андрієві вже   було   шкода  вайлуватого цього простака в начальницькім мундирі, флегматичного цього товстюха з  таким милим полтавським акцентом, що  топтався так  безпорадно в  порожньому череві найгрізнішої в світі  установи. Він  знав, що  встань він  — Андрій — і піди собі  геть, цей  товстюх нічого з ним не зробить. І іншим разом, при  іншому настрої він  саме  так  і зробив би, навіть не спинився б перед явним безглуздям такого вчинку, бо ж із цього будинку немає виходу — всюди, на всіх дверях стоїть варта, — але  він  пограв би  з долею в піжмурки, використовуючи хоч  би  один-єдиний шанс. Але  зараз те навіть не приходило в  голову. По-перше,  тому  що  не  звик підставляти за себе  чужі  голови, скажімо, от Рибалкову. По-друге, він  був  роззброєний усім, що  сталося, тяжко пригнічений, розбитий геть  дотла, і тому  сидів понуро й  дивився перед собою. І нарешті, ще  одне  стримувало його  від  будь-якого божевільного вчинку, це явно ідіотична, підступна, але  настирлива іскорка надії, що  все  може скінчитися щасливо, нічим. Потримають, пострахають і, не мавши ніяких матеріалів супроти нього, пустять. Це була явно ідіотична, безглузда думка. Андрій гнав  її геть  з усієї  сили, але  вона лізла. І це було   поганим симптомом. Значить,  він  внутрішньо, підсвідомо визнає всю  безвихідність і трагізм своєї ситуації, і саме  тому  думка десь б’ється, як пташка, в сліпому метанні, надіючись на  якесь там  химерне щастя, на  якусь дірку. Це погано, і це  не  в його  стилі.

Хвилини  тяглися  нудно до  нестерпності. Хоч  би  вже щось було  швидше. Нехай дія  розгортається карколомним темпом. Андрій належав до тих, що, потрапивши в критичну ситуацію, в стан  аварійний, не  замружують ніколи очей, а сприймають все  «в  зрячку», хочуть  все  бачити, обмацати, перевірити, спробувати, йдуть  небезпеці назустріч, прискорюючи свідомо розв’язку. Але  тут  він  нічого прискорити не  міг, а тому, зібравшись в клубок, як  скручена пружина, чекав. Іронізував з безглуздої іскорки надії  й понуро вивчав оточення. Пригадував, що  він  ходив колись саме  ось  цим коридором.  Тільки тоді  тут  лежав довжелезний килим,  а підлога завжди була  натерта червоною фарбою та навощена, тепер того  килима не  було, підлога втратила свій  блиск показовий, була, так  би мовити, розгримована й била  в очі своєю зачовганістю, подряпаністю, потертістю й припорошеністю. Порох лежав на  плінтусах давно не  витираний, припорошені були  й  стіни, і саме  повітря насичене порохом  та  запахом вогкої, прілої ганчірки,  якою підтирають підлогу. Таке враження, що  це  не  апартаменти управління такої імпозантної установи, а приміщення заводського цеху, зачовгане й  запилене, посноване павутинням по  кутках, з якимись брудними плямами на стінах, з якимись химерними  забезпечними спорудами на  сходах  (охорона здоров’я!), з  дротяними решетами на  вікнах. Робітники й  службовці його   полишили на  вихідний день  і воно стоїть запустіле, сповнене нудьги й утоми, але завтра робітники повернуться знову й  воно оживе, загуде, заторохтить, — хтось  увімкне всі  рубильники, пустить струм.