Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Сад Гетсиманський

З мови, з інтонації, з жестів Андрій бачить, що ці обдерті й замурзані робітники, здебільша ще  селяни, що  це  зовсім свіжі, скороспечені  представники  індустріального українського пролетаріату, але  — як  їх  багато!  Вони становлять майже  сто   процентів  «населення»  цього  торохкітливого поїзда, та й ще  тиснуться на  кожній станції, проклинаючи енергійно  невідомо кого (так,  на  здогад буряків),  бо  не можуть сісти  як  слід  до  переповнених вагонів і ризикують спізнитися. Лиш де-не-де межи робітниками трапляються окремі особи інтелігентних професій, так звані «службовці» та «інтелігенти», що  теж  поспішають до центру на  працю, і зовсім немає ніяких перекупок, ані  старців, якими завжди так рясніють усі приміські поїзди. Для перекупок це невигідний поїзд, для  старців теж  — тяжко поживитися в тих, хто самі  є старцями, хоч і належать теоретично до кляси «диктатора», кляси «гегемона», в тих, що спішать на працю, щоб там  кривавим потом заробляти на  хліб  щоденний.

У вагоні, попри всю  велику кількість пасажирів, навдивовижу тихо.  Це Андрія аж надто здивувало, і він звернув на це увагу зразу  по перших станціях. Коли юрби всідали, стояв на дворі  й на сходах  лемент і ще тримався перші хвилини й у вагоні. А потім наставала тиша. Пристрасті гасли, голоси притихали до  шепоту, лиш несамовито стукали колеса та деренчали шиби. Зразу Андрій не  зрозумів, у чому  річ, аж нарешті збагнув — це  ж  він  тому  причиною!  Власне, цей куток, де  він  сидить із  своїм почтом. На  них  (на  нього й на  почет) ніхто  з  пасажирів зовсім не  звертав уваги, ніби їх і не  було  зовсім, і в той  же  час  Андрій до  глибини душі відчув, що  всі реагують на  його  присутність. Всі без  винятку.  І реагують тривожною нашорошеністю, пригніченістю. Хоч  ніхто  й не  дивиться просто в його  бік, зовсім ніби не помічає, кожен байдужий, підкреслено байдужий. І, власне, ця  підкресленість є показником, що  всі  думки й вся  увага всього вагона в цім  кутку, біля  Андрієвого обличчя. Ніт-ніт та й ловить Андрій на собі чийсь погляд, і було йому  якось не по собі, коли отака собі замурзана й груба, прокоптіла сажею й  промаслена мазутом, з  підсмаленими  махоркою вусами людина, глянувши крадькома й  зустрівшись з  Андрієвим поглядом, швидко відводила свої  очі  якось ніби винувато, розгублено моргала, а то  й  червоніла. Від  деяких поглядів у Андрія мимохіть перебігав легенький, неприємний морозець, бо в тих поглядах світився кричущий переляк, нудьга й жаль  невисловлений, але  яскравий і без  слів  — переляк і жаль  людей, які щось знають про  його  долю, щось страшне, співчувають, але  безсилі його  вирятувати.

Андрій оглядав усю цю масу, назовні ніби  індиферентних, а то й ворожих людей, і йому було  страшенно цікаво знати, що  ж здебільша ці люди думають? Що ось  це  робітництво, до якого його  — Андрієве — серце так  горнеться й розкривається назустріч, немов соняшник обертається до  сонця, робітництво, до якого він  і сам  належить плоттю й кров’ю, що воно думає? Але взнати докладно про  це неможливо. Він лише міг судити про  це з виразу очей  і обличчя однієї жінки, робітниці, досить інтелігентної на  вигляд і дуже  покарбованої зморшками від власного якогось горя. Вона стояла в протилежному кутку  й дивилася надміру поширеними очима на  Андрія, й не  могла тих  очей  відвести — хотіла  відвести, силкувалася, але не могла, очі поверталися назад, мов  приворожені, або  наврочені. Дивилась перелякано й ворушила про  себе  губами... І Андрієві здалося, що  ось  це, власне, й  дивиться тими очима на  нього весь   вагон. Вони щось знають. Вони щось знають таке, чого  він  не  знає. Звідси й та нашорошеність, і той  переляк, що  з очей  світиться. Але не  може бути, щоб  вони відчували тільки острах та  жаль. Насуплені брови, зімкнені уста, погляди у нікуди, глибокі затягання махорковим димом, сердиті сплювки на  підлогу, під  ноги собі  говорять про  щось інше ще.  А може, то  звичайне презирство, а чи  злоба? Бо  ж вони бачать на  ньому вже  випечене тавро, як  на  винуватцеві всіх  їхніх  нещасть, тавро «ворога народу»... Ні, то  від  іншого, бо  коли б вони вірили в те тавро, вони б злораділи. То  від іншого.

Андрій переводить погляд у вікно й дивиться, як обертаються поля, і слухає, як  тихо  й мляво розмовляє начальник міліції з  одним міліціонером. Той   міліціонер  назвав  був начальника  «товариш Рибалко!»,  і  тепер  Андрій знає, що  він  називається «товариш Рибалко». Андрій не  вникає в  зміст розмови,  лише  слухає саме   звучання —  товариш Рибалко  говорить прекрасною  українською мовою з  милим  полтавським акцентом. Слухаючи ту прекрасну мову, Андрій думає: «От  везуть  та  й  вкинуть у рідну-ріднісіньку українську тюрму». І пригадує Винниченкового «Поміркованого та щирого» — от  би  він  тішився з такого почту  й з такої перспективи! Але сам Андрій від того навіть не посміхнувся, подумав так  собі.  Слухав милу  полтавську вимову, а  потім дивився на  того, що  говорить. То  був  у дійсності досить вайлуватий і неоковирний чолов’яга, цей  товариш Рибалко, але  справляв зовсім інше враження — величавий, повільний в рухах, сповнений  престижу й монументальної могутності в своїй уніформі начальника міліції, в уніформі кольору сталі. Ні, він  безподібний цей  Рибалко!  Це  ж  він свою історичну, безсмертну «хахлацьку» вайлуватість і розвезеність так геніально замаскував у велич, у маєстатичність держави, що її він репрезентує, в монументальність її «залізної  охорони», у велич самого «залізного наркома» — свого шефа  й  повелителя. Правда,  міліціонери перед ним  не виказували особливої пошани й  субординації, не  тяглися в струнку, не  ляпали обцасами[7], не  говорили «так  точно!», як  старі, класичні жандарми, і саме  це було, на  думку  Андрія,  великим  недоліком. Вони б  мусили  бити  копитами перед такою  Рибалковою  монументальністю  й  говорити «так  точно!», продовжуючи  традицію достославної  російської жандармерії, підпори й  надії  всіх, Богом люблених, імператорів «Північної Пальміри», і це було  б саме  до речі. Але це ж, бач, була не якась «чорносотенна жандармерія», а «робітничо-селянська міліція», і такої субординації в ній  не заведено. Міліціонери трималися перед Рибалком, як рівні, сиділи й  курили з  ним, прикурюючи від  одного сірника, лиш було  видно, що  вони його  все-таки дуже  бояться. Але не це вражало. Вражало те, що й міліціонери, і сам  Рибалко бояться, либонь, Андрія, тримаються супроти нього якось чудно, нашорошено,  ніби пильнують його   і в  той  же  час намагаються від  нього відмежуватися. Андрієві страшенно хотілося впіймати погляд Рибалка, подивитися йому в очі, але  це  не  вдавалося — Рибалко уперто уникав зустрітися очима і, замаскувавшись у свою монументальну байдужість, сковзав поглядом мимо. Так  само й міліціонери, зрештою, простакуваті й ніби порядні хлопці, кепсько обтесані селюки.  З правила в цій  країні, як  і в багатьох інших, до поліції чи до міліції йдуть  служити різні  покидьки, злодії й ледарі, різний суспільний непотріб, не  придатний до  нормальної людської праці, це було  відомо, й саме  тому  до представників  поліції та міліції тут споконвіків населення ставилося з неприхованим презирством і зневагою, як  до  аморального й злочинного елементу. Але  ці  хлопці, може, були  з іншої категорії й тому  почувалися особливо кепсько, їм було  ніби мулько. Вони перед очима цілого вагона йорзали на ослонах і говорили межи собою підкреслено байдуже, грубо, ривками, занадто серйозно й несамовито курили. Вони говорили щось, аби  говорити. Рибалко теж — говорив слова знічев’я, позіхав, нудився. Андрій бачив, що  він  — Андрій — стоїть їм  усім, немов кілок у душі, і тій  душі  мулько, і через те вони мнуться всі та йорзають. Ніби це  не  вони його  везуть на  позорище, а  він  їх.  І жоден не  гляне в  очі.  Лише раз упіймав Андрій на  собі  погляд наймолодшого з них, обсипаного ластовинням міліціонера, — вони зустрілися очима на мить, на коротку мить, той  блимнув і одвів  свої  очі геть. В тих  очах  промайнув дивний, змішаний вираз — остраху, цікавості й незручності воднораз. Той  самий вираз, що  й у всіх.  Таке враження, що  кожен з присутніх у вагоні уявляє себе  на його  — Андрієвому — місці й від того  втягає голову в плечі, не хоче  на його  місці бути.  Так, вони не хотіли б на його  місці бути.  Міліціонерам же  й  їхньому начальникові рішуче набридло їхати, й  вони б уже  хотіли вилізти й  відпекатися від  цього вагона з  його   пасажирами й  від  своєї жертви. Але  поїзд все  торохтів і торохтів помалу, минаючи станції й полустанки, і вони сиділи, як  на  голках, берегли Андрієву валізочку та якийсь лантух  з речами. Здавалося, що вони вкрали ту валізочку, й той лантух, і самого Андрія й от хотіли б все  те затулити спинами й руками, та й пошвидше завезти кудись, де  вже  немає сторонніх очей   і небажаних свідків, здати там таку от неприємну обузу  комусь іншому й з полегкістю зітхнути. А вагон набивався ще  й ще  засмальцьованими й закаптуреними пасажирами, і вже вихід з нього був остаточно забарикадований, так що Рибалко з хлопцями та  з  Андрієм навряд чи  й  зможуть уже  вилізти. Поїзд їх, тих  закаптурених пасажирів, все  підбирав, лишаючи після себе  перони порожніми. Так  спорожнів Богодухів, Мерчик, Люботин, Нова Баварія... З кожною новою станцією відчувалася все  більше близькість великого міста.

Нарешті вони прибули до Харкова. Недавня ще столиця Української Соціалістичної Республіки, великий промисловий  центр України — Харків — саме  починав свій  робочий день, хоч  у людей десь  це  й була  неділя.

Понурий,  припорошений  сажею й  посипаний сміттям Харків.

«Харків, Харків, де твоє  обличчя?

До  кого твій  клич?!»

Це  Павло Григорович Тичина начертав.

Дихай, дихай, чоловіче! І дивись!

Ніколи  Андрія ті  Тичинині рядки не  вражали так, як тепер. Де обличчя й до кого клич? Сіро й знеосіблено. Велетенські юрбища заклопотаних і ніби  переляканих, злиденних людей виливалися з усіх отворів присадкуватого вокзалу й чимдуж бігли  в усі боки, поспішали. То їх привозили з усіх сторін приміські поїзди, і вони, вискочивши з тих  поїздів, бурхали шаленою  лавиною  через вокзал  на  площу, мов гнали на  пожежу. Лавина виперла з  собою Андрія й  Рибалка з  міліціонерами, викинула їх на  площу й  закрутила ними на місці. Рибалко тримав валізу, міліціонери тримали лантух, Андрій стояв так, з понурою цікавістю розглядався навколо.

«Харків, Харків, де твоє  обличчя?!»

Де  ж твоє  обличчя?!

Наполохані й ніби гнані в шию люди (пригнічені думкою  про  можливість спізнитися й потрапити замість заводу на  Колиму!  От  чого  вони так  біжать!) гуготіли, торохтіли дерев’яшками  й  невибагливим  своїм  «профвзуттям» по вогкому,  брудному асфальту  і  мчали  навперегони  в  усіх напрямках. Частина їх  брала штурмом трамваї, душилась несамовито, обвішувала ті трамваї з усіх  боків, немов гірляндами  брудного, запорошеного листу, й  їхала;   це  були найщасливіші й  найагресивніші,  найдужчі. Але  більшість бігла  пішки.

Рибалко  з  провінційною  нерішучістю дивився  на   ту баталію навколо трамваїв і не  зважувався зі  своїм в’язнем туди  пхатися. Таксі ніяких не  було  та, мабуть, не  було  в нього  на  те  й  асигнувань. Інших  транспортових засобів жодних. Лишалося чекати, доки ця  людська повінь замліє. І вони чекали.

«Харків, Харків, де ж твоє  обличчя, га?»

Андрій  рішуче  не  впізнавав  своєї  недавньої  столиці, не  бачивши її  всього яких шість років. Вокзал (колишня гордість  всієї   Слобожанщини!) якось  розплився,  присів, вгруз  ніби в землю, закурився й  збуденнів до  краю. Після розкішних, все  оновлюваних двірців Москви,  Ленінграда, Свердловська й  навіть Новосибірська цей  двірець видався трухлявим грибом, халабудою провінційної каруселі. Будинок Поштамту насупроти, що  уважався за чудо  будівельної техніки, за  найбільше досягнення  національного  будівництва в усій  республіці, про  яке  (досягнення!) так  багато списано газетного паперу в свій  час  і навіть писано безліч віршів столичними й провінційними поетами, — цей  будинок зовсім засмутив Андрія, аж йому  серце стиснулось, бо ж цей  будинок подавав колись такі  надії. А тепер от виходило, що це ніяке чудо техніки, такий собі  злиденний будиночок, та ще й репнутий по фасаду з самої гори  донизу (напевно за ту злощасну розколину архітектори й  будівничі вже  давно пішли до  тюрми як  «петлюрівці»!). Монументально  стояв лише будинок по другій стороні площі — знаменитий «хмарочос» управління «Южних Желєзних Дорог», збудований ще  за  царя, нахмурений на  всі  свої  шість поверхів, чорносіро   вифарблений. Це  ще  документ  «могутності» колишньої  імперії, як  її цитаделя в «Южном Крає», сіреч  в землі козака  Харька та  Квітки-Основ’яненка.  Тут  і  тепер  було «Управлєніє Южних», хоч  на  фасаді й  додано вивіску українською мовою. На загал  картина перед очима була досить прозаїчна, занадто буденна, підкреслено провінційна, така, як  на  заводському подвір’ї, а  не  на  привокзальній площі столичного міста. А були  ж перші роки по великій революції, роки злету, коли це  місто кипіло й  гуло, та  ця  площа привокзальна мерехтіла новизною, сліпила блиском машин, реклам, транспарантів, глушила сміхом і веселим гомоном молодості — коли весна бурхала через місто повінню... То був  час  великих надій, час  початку бурхливого ренесансу воскреслої після трьохсотлітнього сну нації, час могутнього старту й  романтики боротьби, час  невисловлених до  краю сподівань, палких мрій, вже  от-от недалеких до здійснення великих намірів.

Те  все  видавалося сном. Не   може бути, щоб   оця   запльована й закидана недопалками («бичками») площа була колись молодою, а оці  люди вміли сміятись!..

— Ну-ну! — пригрозив хтось  збоку. — От  як  я тебе  відправлю на Совнаркомівську і як ти там підпливеш червоною калиною, то тоді  взнаєш, трам-тарарам!

Це  чистій черевиків зчепився з якимсь клієнтом, що  не догодив йому  чимсь. І ця «калина» мала  коштувати клієнтові всього яких десять копійок.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сад Гетсиманський» автора Багряний Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ПЕРША“ на сторінці 17. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи